Темна матерія - Крауч Блейк

— Хай там що ти відчуваєш, — його голос поряд, за кілька сантиметрів, — я хочу, щоб ти ділився цим зі мною, і якщо треба перенести цей дебрифінг на завтра, чи на наступний...

Коли защіпка, м’яко клацнувши, стає на місце, він замовкає.

Якусь мить усе тихо.

Я обережно відступаю крок назад.

Двері ледь сіпаються, а потім несамовито гуркочуть у рамі.

Лейтон гукає:

— Джейсоне. Джейсоне!

А потім:

— Групу безпеки негайно до мого кабінету! Дессен зачинився у ванній.

Двері здригаються під ударами Лейтона, але замок тримає міцно.

Я кидаюсь до вікна, видираюся на пісуар і сіпаю обидві рукоятки з обох боків скла.

Лейтон на когось кричить, і хоч я не розбираю слів, але мені вчувається наближення чиїхось кроків.

Вікно відчиняється.

До середини вливається нічне повітря.

Навіть стоячи на пісуарі, я не впевнений, що туди доберуся.

Відштовхуюсь од пісуара, підстрибую й тягнуся до відчиненої рами, але мені вдається лише просунути в неї одну руку.

Коли щось гупає у двері, мої черевики саме шкребуть і ковзають по гладкій вертикальній стіні. Нема за що зачепитись або на що спертись.

Я падаю на підлогу, знову видираюсь на пісуар.

Лейтон горлає:

— Давай!

Я знову стрибаю і цього разу мені вдається зачепитися за підвіконня обома руками. Я ледве тримаюся, але принаймні не падаю.

Коли позаду вибивають двері ванної, я вже звиваюсь у вікні.

Лейтон гукає мене, його голос зривається у пронизливий вереск.

Я вивалююсь у темряву.

Півсекунди, і я падаю обличчям на тротуар.

Підхоплююсь на ноги, приголомшений, сторопілий, у вухах дзвенить, по щоці тече кров.

Я надворі, у темному проході між двома будинками.

У рамі відчиненого вікна з’являється обличчя Лейтона.

— Джейсоне, не роби цього. Я тобі допоможу.

Я відвертаюся і біжу, в невідь, спочатку щоб хоч вибратися із цього проходу.

Так, вибрався.

Тепер кілька цегляних сходинок вниз.

Я у бізнес-парку.

Непримітні, невисокі будівлі групуються навколо похмурого озерця з підсвіченим фонтаном посередині.

Вже пізно, тож не дивно, що довкола ані душі.

Я швидко проминаю лавки, підстрижені кущі, альтанку, знак зі стрілкою під написом «ДО ПІШОХІДНИХ ДОРІЖОК».

Кидаю погляд через плече: будівля, з якої я щойно втік, п’ятиповерхова, непоказна, нічим не примітний приклад архітектурної посередності, на виході з якої товчуться люди, ніби оси біля потривоженого вулика.

У кінці озерця я сходжу з тротуару й перебираюся на гравійну стежку.

Піт випікає мені очі, легені палахкотять, але я й далі розмахую руками й крок за кроком іду вперед.

З кожним кроком вогні бізнес-парку залишаються все далі й далі позаду.

Нічого не бачу поперед себе — лишень привітна темрява, і я прямую до неї, в неї, наче від цього залежить моє життя.

Сильний освіжний вітер ударяє мені в обличчя, і я хочу зрозуміти, куди ж це я йду, бо мусить же бути попереду бодай якесь світло? Або хоч якийсь спалах? Та я наближаюсь до якогось величезного чорного провалля.

Я чую плескіт хвиль.

Я виходжу на берег.

Місяця немає, але зорі настільки яскраві, що в темряві вимальовується розбурхана поверхня озера Мічиган.

Я дивлюся назад, у бік бізнес-парку, краєм вуха вловлюю пошматовані вітром голоси, що наближаються, і бачу промені кількох ліхтариків, які виблискують у темряві.

Я повертаю на північ і починаю бігти, під ногами хрускотить відполіроване хвилями каміння. За кілька миль берегової лінії видніється слабке нічне світіння в центрі міста, де хмарочоси нависають над водою.

Я озираюся, бачу, що кілька ліхтариків спрямовані на південь, від мене, а інші спрямовані на північ.

Вони женуться за мною.

Я повертаю геть від води, перетинаю велодоріжку і прямую до стіни кущів.

Голоси наближаються.

Цікаво, чи зараз досить темно, щоб мене не помітили?

На моєму шляху виростає дамба заввишки з метр, я перелізаю через бетонну споруду, обдираючи гомілки, і стаю на всі чотири, продираючись крізь живоплоти. Гілки хапають мене за сорочку, лізуть в обличчя, в очі.

Виборсуюся з кущів і опиняюсь посеред дороги, яка йде паралельно береговій лінії.

З боку бізнес-парку я чую звук двигуна, який швидко наближається.

Мене осліплює дальнє світло фар.

Перебігаю дорогу, перестрибую сітчасту загорожу, і ось вже я біжу чиїмось двором, перескакуючи через перекинуті велосипеди й скейтборди, стрімголов мчу вздовж будинку, поки всередині захлинається від гавкоту собака; вмикається світло, коли я перебігаю через задній двір, знову перелітаю через паркан, і помічаю, що вже біжу через дальній кінець порожнього бейсбольного поля, із жахом думаючи, чи надовго мене вистачить.

Відповідь приходить навдивовижу швидко.

На краю внутрішнього поля бейсбольного майданчика я падаю, як підкошений, обливаючись потом, відчуваючи, як болить кожен м’яз.

Собака й досі гавкає десь там позаду, але озираючись на озеро, я не бачу світла ліхтариків, не чую ніяких голосів.

Я лежу там не знати скільки часу, і здається, що мине вічність, перш ніж я зможу віддихатись.

Нарешті мені вдається сісти.

Ніч прохолодна, і вітер, який дме з озера, розхитує навколишні дерева й жене хвилі осіннього листя на бейсбольний майданчик.

Я спинаюся на ноги, спраглий, втомлений, і намагаюся осмислити все, що сталося зі мною за останні чотири години мого життя, але мій мозок не в змозі зараз аналізувати інформацію.

Я виходжу з бейсбольного поля і опиняюся в робітничому Південному окрузі Чикаго.

Вулиці порожні.

Квартал за кварталом — мирні тихі будинки.

Я проходжу півтора кілометра, може, більше, потім зупиняюсь на безлюдному перехресті ділового району, спостерігаючи за прискореним у нічний час циклом світлофора наді мною.

Головна вулиця за два квартали звідси, а тут взагалі немає ніяких ознак життя, хіба що якийсь занюханий бар по той бік вулиці, у вікнах якого блимають логотипи трьох «найуживаніших» марок пива. Коли звідти вивалюється очманіла компанія в хмарі диму й п’яному варняканні, здалеку з’являються фари першого за останні двадцять хвилин автомобіля.

Таксі, на якому горить знак «Кінець робочого дня».

Я виходжу на перехрестя і стаю у світлі світлофора, розмахуючи руками. Наблизившись, таксі гальмує і намагається об’їхати мене, але я ходжу перед ним, стараючись увесь час триматися прямо перед його бампером, змушуючи його зупинитися.

Розлючений водій опускає вікно.

— Якого дідька ви робите?

— Мені треба їхати.

Таксист сомалієць, його тонке, мов лезо, бородань, він дивиться на мене через величезні окуляри з товстими скельцями.

Він каже:

— Уже друга година ночі. На сьогодні я закінчив. Більше не працюю.

— Будь ласка.

— Ви вмієте читати? Подивіться на знак, — він плескає рукою по даху автомобіля.

— Мені треба дістатися додому.

Вікно починає підніматися.

Я лізу в кишеню, дістаю пластиковий мішечок з моїми особистими речами, розкриваю його й показую йому затискач для банкнотів.

— Я можу заплатити вам більше, ніж...

— Геть з дороги.

— Я плачу дві ціни.

Вікно зупиняється за п’ятнадцять сантиметрів від верхньої частини дверей.

— Готівкою?

— Готівкою.

Я швидко проводжу великим пальцем по стосику банкнот. До Північного округа можна доїхати за 75 доларів, і в мене вистачить на подвійну оплату.

— То сідайте, якщо ми вже їдемо! — кричить він.

Кілька завсідників бару помітили, що таксі зупинилося на перехресті. Вони кидаються в наш бік, гукаючи мені, щоб я притримав машину.

Я закінчую підбивати свій баланс — 332 долари і три задавнені кредитні картки.

Я всідаюся на заднє місце й кажу, що мені треба на Логан-сквер.

— Це ж сорок кілометрів!

— Так я ж плачу вдвічі більше.

Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду.

— Де гроші?

Я відраховую 100 доларів і кладу їх на переднє сидіння.