Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
- Яка огидна iстота!
На металiчнiй драбинцi, яка вела до шлюзового люка астроплана, сидiло невидане страховище, схоже не гiгантського павука. Воно було завбiльшки з велику вiвцю. Округле кошлате його тiло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крiзь яку проступали бiлi й жовтi смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не зводила з мандрiвникiв насторожених лютих очей. Щось подiбне на два кривi дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи вiдкриваючи свої зубчастi краї. Величезний чорний павук мiцно сидiв на драбинцi, тримаючись за її перекладини п'ятьма парами кривих товстих лап. Так, ця iстота була павуком, неймовiрно великою, кошмарною подобою павука! Вiн люто дивився на людей. Його товстi лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося, вiн першої-лiпшої митi готовий був кинутися на мандрiвникiв.
- Бридка iстота... i менi погано... - почув Сокiл голос Риндiна, слабiючий i уривчастий.
Микола Петрович ледве знаходив у собi сили, щоб говорити. Вiн задихався: отруєне вуглекислотою повiтря Венери, впливу якого вiн довго не помiчав, тепер гостро давалося взнаки. Академiк хитався. Його обличчя, перед тим розчервонiле, набуло зловiсного синюватого вiдтiнку. Сокiл розумiв: Риндiну нема чим дихати, вiн отруюється вуглекислотою. Потрiбне хороше, багате киснем повiтря! Проте що ж робити? Прокляття, знову винний вiн, Сокiл! Адже ж вiн порушив сувору i обгрунтовану вимогу Ван Луна - i вийшов з астроплана, забувши про потребу взяти з собою зброю!..
Коли б у нього був бодай пiстолет, не кажучи вже про гвинтiвку!
Риндiн, напружуючи останнi сили, промовив:
- Вадиме... женiть його геть... цього павука... проте обережно... вiн може бути отруйний...
Навiть у цю мить, задихаючись, Микола Петрович думав про товариша!
Сокiл розгублено дивився на павука, який все ще сидiв нерухомо на драбинцi, втупившись у людину в скафандрi, мов вивчаючи сили противника. Але ось його кривi лапи напружилися i мiцнiше вчепилися в перекладини драбинки. Подвiйний дзьоб загрозливо розтулився. Голова глибше втяглася в тулуб. Павук приймав свою застрашливу бойову позу, вирiшивши, мабуть, що перед ним якась чергова пожива, ще незнайома йому, але все ж таки пожива.
"Треба спробувати його налякати, - подумав Сокiл. - Адже ж нам тiльки й треба, щоб вiн покинув драбинку".
Не зводячи очей з павука, щоб не бути захопленим зненацька, бо страховище ось-ось могло само кинутися вперед, Сокiл зробив крок назад, до проходу мiж скелею i корпусом астроплана. На щастя, йому вдалося зразу ж таки намацати позаду себе кирку, яку вiн упустив перед тим. Це була зараз його єдина зброя. Чекати допомоги вiн не мiг нi вiд кого, треба було дiяти, iнакше загине, задихнеться Микола Петрович.
Зiбравши всi сили, Сокiл з несамовитим вигуком кинувся до драбинки, замахуючись киркою: геолог забув, що павук все одно не почує його.
А проте чудисько вiдступило, присiло нижче на товстi лапи. Але воно не зсунулося з мiсця, продовжуючи вперто сидiти на драбинцi. З роззявленого подвiйного дзьоба пролунало загрозливе шипiння. Довга чорна шерсть на тулубi здибилася. Павук не здавав позицiй, вiн готувався до бiйки.
Сокiл оглянувся на Риндiна. Академiк насилу стояв, спершися об скелю, i судорожно хапав повiтря широко вiдкритим ротом. Очi його безсило приплющилися, груди важко пiдiймалися i опускалися. На лобi виблискували великi краплини поту. Вiн знемагав.
Не пам'ятаючи себе вiд лютi, Сокiл схопив з землi великий гострий камiнь i з силою жбурнув його в павука. Камiнь влучив у голову потвори вище дзьобiв, вiдскочив i впав. Над дзьобами виступила краплина густої бiлої рiдини. Чудисько було поранене.
Стиснувши похолодiлими руками кирку, Сокiл бачив, як павук загрозливо пiдвiв пару переднiх лап i на останнiх чотирьох парах почав спускатися драбинкою. Кривi, вкритi рiдкою шерстю лапи з гострими кiгтями на кiнцях мелькали в повiтрi, готуючись схопити противника i пiдтягти його до роззявленої пащi.
Сокiл забув про страх. Проте потвора була такою гидкою, що вiн проти волi вiдступив на крок. Вiн вiдчув, як його лоб вкривається потом, як пальцi рук стають вологими й липучими. А павук, розраховуючи кожен рух, сунув уперед, тримаючи переднi лапи напоготовi.
Слабкий стогiн долинув до Вадима Сокола. Микола Петрович упав. Мабуть, павук теж почув цей стогiн: вiн рвучко повернувся до Риндiна, заносячи вже над ним, над його безсилим тiлом свої кiгтистi лапи.
Тодi Сокiл забув i про огиду, яку викликав у нього величезний павук. Вигукуючи щось безладне, зцiпивши зуби, вiн кинувся на страховище, замахуючись киркою. Павук зупинився. Кривi лапи простягнулися знову до геолога, намагаючись схопити його. Дзьобоподiбна паща клацнула, по її краях з'явилися тьмянi жовтуватi згустки.
"Мабуть, отрута, - встиг подумати Сокiл. - Ну й дiдько з нею!"
Що було сили вiн ударив павука киркою по головi. I тiєї ж митi вiдчув, як кривi переднi лапи чудиська ухопили його тiло з обох бокiв нижче грудної клiтки, потягнули до себе. Сокiл спробував вистромити кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла i не пiддавалася. Лапи павука стискали тiло Вадима i повiльно, проте наполегливо пiдтягували його до дзьобiв роззявленої пащi.
Сокiл вiдчув, як його ноги вiдриваються вiд землi. Вiн висiв у повiтрi, затиснутий лапами страховища. I все ж таки вiн не випускав рукоятки кирки i намагався вистромити її. Перед його очима, вiддiлений вiд них тiльки прозорим склом шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося пiдтягти геолога до пащi. Дзьоби роззявилися ще ширше i охопили шолом. Пролунало скреготiння. Гострi краї дзьобiв сковзалися по рiвнiй, гладкiй поверхнi товстого скла.
- Тiльки б витримало скло, тiльки б воно витримало, - шепотiли побiлiлi губи Сокола.
Скреготiння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовтi цiвки густої рiдини поповзли склом: мабуть, це й справдi була отрута, яку випускали iз дзьобiв отруйнi залози чудиська.
Тепер Вадим опинився в iще гiршому станi: вiн позбавлений був можливостi що-небудь бачити крiзь забруднене скло шолома. Ще раз вiн спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не вистромилась.
I раптом скреготiння припинилося. З трiском дзьоб врiзався в тканину. У нiздрi Сокола вдарив огидний сморiд, - такий гострий, що вiд нього засльозилися очi.
"Розiрвалися трубки кисневого приладу!" - з одчаєм вирiшив Сокiл. Зiбравши всi сили, вiн ще раз шарпнув рукоятку кирки. О радiсть! Вона пiддалася. Ще одне шалене зусилля - i вiн висмикнув кирку. Тодi, вигинаючись у мiцних лапах павука, Сокiл почав бити киркою куди доведеться, майже нiчого не бачачи перед собою i тiльки мимоволi вiдзначаючи, що кожного разу кирка впиналася в м'яке тiло потвори.
Скiльки ударiв вiн завдав, Сокiл не пам'ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга - i Сокiл вiдчув, що вiн звiльнився. Вiн упав на вологий грунт, на сире листя папоротi. Геолог сидiв на грунтi i протирав скло шолома рукою в рукавичцi. Блискучими вiд радостi очима вiн бачив, як павук повiльно вiдповзає вбiк, вiддаляється вiд астроплана. Вiн припадав на кривi лапи, з численних ран на його кошлатому тулубi витiкала густа бiла рiдина.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});