Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, перевiрте ще, щоб водень, виходячи пiд великим тиском, не пошкодив оболонку.

Другий кiнець капронового троса, виведений з котушки назовнi, був укрiплений на iзоляторах стяжки, яка зв'язувала вбитi в грунт кiлки.

- Включайте балон!

Почулося легке шипiння. Водень виходив з балона пiд сильним тиском, який гасився редуктором, i поступово наповнював оболонку кулi-зонда. Вона наче жива заворушилася на грунтi i почала роздуватися. Спочатку це було щось безформне, схоже на плескатий i широкий розкинутий на грунтi гриб. Потiм шляпка гриба зросла i пiднялася над грунтом. А тодi вже оболонка почала набувати форми кулi.

Звичайно, радiозондом цей дотепний прилад називали тiльки за звичкою, бо вiн був далеким родичем, праправнуком куль-радiозондiв, якi випускалися у верхнi шари атмосфери Землi ще в сорокових i п'ятдесятих роках нашого сторiччя. Тi зонди являли собою пристрої, якi вiльно плавали в повiтрi i пiдiймалися на тридцять-сорок кiлометрiв. Вони автоматично передавали вниз по радiо данi про температуру, розрiдженiсть повiтря i рух горiшнiх шарiв земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований i зонд астроплана "Венера-1", але з iншими завданнями i особливостями.

Наповнений воднем, зонд легко пiдiймався на висоту в двадцять кiлометрiв, але лишався з'єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену до нього мiдну павутинку-жилку, важив мiзерно мало. Проте вiн не дозволяв зонду пiти вище i разом з тим служив надiйною антеною, яка ловила радiоiмпульси в горiшнiх шарах атмосфери i передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкi iмпульси не могли пошкодити павутинну мiцну жилку.

Дотепно сконструйований причiпний пристрiй зонда автоматично регулював тиск водню в оболонцi кулi. Якщо куля нагрiвалася i тиск посилювався, водень витискувався з неї крiзь клапан i надходив до хiмiчного приладу, який i поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася i тиск зменшувався, водень так само автоматично видiлявся з хiмiчного приладу i надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхнiх шарах атмосфери невизначено довго, змiни температури повiтря i тиску водню всерединi не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить мiцним, щоб протистояти навiть поривам сильного вiтру.

Куля поступово наповнювалася воднем. Вона трохи округлилася, але не цiлком, оболонка ще звисала по боках довгими складками: нагорi тиск буде значно меншим, там водень розшириться, заповнить оболонку вкрай, i вона набуде форми правильної кулi. Зонд погойдувався в повiтрi, стримуваний тросом.

- Досить водню, Вадиме. Вiдключайте балон, - розпорядився Риндiн.

Ще кiлька перевiрочних операцiй - i котушка з тросом почала швидко обертатися, вiдпускаючи зонд. Куля пiшла вгору, до хмар.

- Яка шкода, що ми не маємо можливостi стежити за зондом, - зiтхнув Риндiн, - зараз вiн сховається!

Куля торкнулася нижнього шару хмар i зразу зникла в ньому. I тiльки котушка, що швидко оберталася, та тонкий трос, що безнастанно линув угору, свiдчили про те, що зонд нестримно пiдiймався крiзь хмари, вище й вище.

Дивно, але Микола Петрович майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повiтрям Венери. Щоправда, вiн дихав глибоко й сильно, але почував себе добре, не помiчаючи нiяких ускладнень. Тому вiн i не поспiшав повертатися до астроплана: адже його вiддаляло вiд корабля всього кiлька метрiв, можна було завжди встигнути. Помiтивши запитальнi погляди, якi кидав на нього Сокiл, Риндiн заспокоїв його:

- Я чудово почуваю себе, Вадиме. Повiрте, я стежу за собою i не затримаюсь анi на жодну зайву хвилину. Не турбуйтеся, все гаразд.

Котушка оберталася дуже швидко, дедалi тоншала. Ось вона почала уповiльнювати обертання: це дiяв ще один автоматичний пристрiй. Капроновий трос розмотався майже цiлком, i. щоб уникнути рiзкого ривка, котушка сама уповiльнила обертання i, нарештi, спинилася зовсiм. Усе! Куля-антена пiднялася на всю довжину троса, на двадцять кiлометрiв. Антена була готова до приймання сигналiв з Землi. Сокiл знову запитально подивився на Риндiна: було видно, як ворушилися його губи.

- Нi, нi, Вадиме, - посмiхнувся Микола Петрович, - ще не час. Менi хочеться на Власнi очi переконатися, як змiнилося положення астроплана. Це займе всього кiлька хвилин, а тодi вже повернемося. Пройдемо швиденько до корми!

Сокiл стурбовано похитав головою, але пiдкорився.

Вони йшли поряд - Вадим Сокiл у непроникному скафандрi, який закiнчувався зверху прозорим цилiндричним шоломом, i в тому шоломi було напрочуд ясно видно його голову, i академiк Риндiн iз схвильованим вiд незвичних вражень обличчям. Та й сказати тiльки, вiн був першою людиною, яка дихала на повнi груди, хоча й трохи утруднено, ароматним повiтрям Венери!

Сокiл i Риндiн обiйшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича були правильними, на жаль. Корабель майже занурився носом у скелястий грунт, пiдвiвши корму. Сопла дивилися пiд кутом у небо. I неможливо було уявити собi зараз, яким чином мандрiвникам пощастить вирiвняти астроплан.

Вадим Сокiл уважно стежив за рухами Риндiна: вiн був помiтно занепокоєний. Минуло вже двадцять хвилин, а Микола Петрович усе ще не виявляв намiру повертатися до астроплана. Проте Риндiн нiби не помiчав занепокоєння свого супутника. Вiн пiдiйшов ближче до корпусу корабля i погладив рукою глибокi шкрябини на супертитановiй його оболонцi :

- Якщо це не слiди ударiв об скелi, Вадиме, то доводиться визнати, що в тiєї тварини досить мiцнi пазури, - сказав вiн. - Та досить вам тривожно поглядати на мене! Зараз будемо повертатися. А що це за цiкава порода? Вiдбийте вашою киркою шматок для зразка. В каютi роздивимося.

Риндiн указував на велику скелю, яка нависала над корпусом астроплана. Мiж кораблем i скелею лишався тiльки вузький прохiд. Сокiл слухняно вдарив по краю скелi киркою i пiдняв з грунту скалку, що грала на зламi рiзнокольоровими блискiтками.

- Так, цiкавий зразок, - повторив Риндiн, розглядаючи скалку. - Не знаєте, що це таке, Вадиме, а? I ще кажуть, що ви досвiдчений геолог! Ну, ховайте цей уламок, i ходiмо вже до астроплана. Менi справдi стало важкувато. Стисло груди, рухи поважчали... нi, досить, повертаємося!

I вiн рiшуче протиснувся мiж скелею i корпусом астроплана. Сокiл перечекав, доки Риндiн звiльнить прохiд, щоб iти слiдом за ним,- i почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича:

- Що це за чудисько? Вадиме, сюди!

Сокiл кинувся в прохiд. Його кирка, зачепившись за виступ скелi, впала, i геолог не встиг пiдiбрати її. Вiн глянув туди, куди дивився Риндiн, i також не стримався:

- Яка огидна iстота!

На металiчнiй драбинцi, яка вела до шлюзового люка астроплана, сидiло невидане страховище, схоже не гiгантського павука. Воно було завбiльшки з велику вiвцю. Округле кошлате його тiло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крiзь яку проступали бiлi й жовтi смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не зводила з мандрiвникiв насторожених лютих очей. Щось подiбне на два кривi дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи вiдкриваючи свої зубчастi краї. Величезний чорний павук мiцно сидiв на драбинцi, тримаючись за її перекладини п'ятьма парами кривих товстих лап. Так, ця iстота була павуком, неймовiрно великою, кошмарною подобою павука! Вiн люто дивився на людей. Його товстi лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося, вiн першої-лiпшої митi готовий був кинутися на мандрiвникiв.