Владимир Владко - Сивий Капiтан (на украинском языке)

Але штурвал, залишений водiєм, i далi плавно, м'яко повертався то в один, то в другий бiк, наче ним керували чиїсь невидимi руки. I автомобiль, величезний "Люцифер", як i ранiше, бездоганно повертав то праворуч, то лiворуч, проробляючи повороти, обходячи загрозливi гострi скелi i тримаючись весь час посерединi вузької дороги!

Сивий Капiтан помiтив розгубленi погляди Олеся, який уже нiчого не розумiв i тiльки безпорадно дивився на дивний штурвал, що поводився, наче жива iстота, i самостiйно, без чиєїсь допомоги, керував машиною. Ледве помiтна посмiшка освiтила суворе обличчя Капiтана. Але це тривало якусь мить - i твердi, впевненi руки його знову лягли на штурвал, посмiшка зникла, немов її й не було зовсiм. "Люцифер" мчав далi... i Олесевi тепер здавалося, що Сивий Капiтан не керує штурвалом, а тiльки тримає на ньому руки, мов контролює, як той сам повертається залежно вiд напряму дороги. А може, все це лише здавалося юнаковi? Стiльки несподiванок, стiльки вражаючих дивних подiй довелося йому пережити за останнiй час, стiльки неймовiрного i справдi фантастичного оточувало його тепер, що Олесь вiдчував, як змiшалося все в його свiдомостi...

Минали хвилини - i ось через весь екран простяглася довга синя смуга. Вона пролягла на обрiї, спочатку вузенька, потiм ширша й ширша. Та це ж море! Море, до якого вони наближалися!

"Люцифер" ще збiльшив швидкiсть, пiдкоряючись ледве помiтному руховi ноги Сивого Капiтана, який натиснув на педаль. Тепер стало видно надбережнi скелi, до яких вiн мчав. Тi скелi зростали, пiдiймалися. А синя смуга моря ховалася за них - i ясно було, що машина з величезною швидкiстю линула до урвища. Олесь знов учепився руками за поруччя крiсла: вiн не мiг подолати вiдчуття близької небезпеки. Чи ж встигне "Люцифер" спинитися перед тими скелями, перед прiрвою? А може, там починається спуск? Тодi все одно треба гальмувати...

Але автомобiль не гальмував, не спинявся. Зляканий вигук зiрвався з уст юнака. Ось вони, скелi, ось уже видно, що далi дороги немає, нiчого немає, крiм безоднi, за якою яскраво синiє море!.. Що ж буде, що буде?..

Великим стрибком на страшнiй, неймовiрнiй швидкостi "Люцифер" перелетiв через скелi, навiть не торкнувшись їх гострих, зубчастих країв. Описуючи широку, плавну дугу, вiн летiв униз, у море. Знизу майнули бiлi баранцi на хвилях... вони наближалися невмолимо швидко... якщо "Люцифер" не розiб'ється об хвилi, падаючи з такою швидкiстю в море, то вiн обов'язково потоне, потоне, це вже кiнець, нiщо не врятує його...

Рiзноколiрнi вiзерунки закрутилися перед очима Олеся, попливли прилади i циферблати, рукоятки i екрани, затанцювало все навколо. З кволим стогоном юнак безсило вiдкинувся на спинку крiсла i заплющив очi. Втомлений мозок ще не повнiстю оправився вiд попереднiх вражень i не витримав цього нового страшного напруження. Олесь знепритомнiв...

2. РОЗПОВIДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО

Вiн прийшов до пам'ятi у вже знайомiй йому маленькiй каютi, на тому ж таки вузькому лiжку. Бiля нього сидiв Валенто Клаудо - i його добре, лагiдне обличчя було стурбоване, вiн не зводив погляду з обличчя юнака. Щойно Олесь повiльно розплющив очi, Валенто обережно поплескав його по плечу.

- Нарештi, - мовив вiн, посмiхаючись. - Нарештi, хлопче, ти опритомнiв. Ех ти, орел! А менi, мiж iншим, здавалося, що ти взагалi мiцний! Ну, як ти себе почуваєш?

- Добре, - вiдповiв Олесь, нiяково посмiхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.

- Ну, то й гаразд, що добре, - вiв тим часом Валенто Клаудо. - Все ж таки, бери ось, випий оце. - Вiн простягнув юнаковi склянку з якоюсь жовтуватою рiдиною. - Воно мусить тебе пiдбадьорити, змiцнити...

Олесь повiльно пив ароматну й солодкувату рiдину i дивився на руки Валенто. Якi вони мiцнi й великi, справжнi руки робiтника - i в той же час спритнi й лагiднi. Ось Валенто взяв його зап'ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, - i зробив це так м'яко, так обережно i вмiло, наче був досвiдченою медичною сестрою!

- Випив? Ну, я бачу, все стає на своє мiсце, та й пульс у тебе вже рiвний, - ще раз поплескав вiн юнака по плечу. - Можеш сiдати i навiть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усi чимсь зайнятi, всi мають своє дiло. Один ти нероба, тiльки й того, що лежиш, наче безнадiйно хворий. А насправдi ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрiзь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сiдай!

Олесь сiв на лiжку. Справдi, вiн тепер вiдчував себе набагато краще.

- А тепер вставай, вставай негайно! - навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнаковi грiзний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо смiху - такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо пiдiйшов до вiкна. - Еге, та ми вже пiд'їжджаємо, - мовив вiн, наче юнак знав, про що йде мова.

- Куди пiд'їжджаємо, Валенто?

Олесь i собi подивився у вiкно. За прозорим грубим склом вiн побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рiдкою пожовклою травою. Де-не-де пiдносилися рудi скелi - i так безлюдно було навколо, що здавалося, нiби нiколи тут i не ступала людська нога. Анi будинку, анi дерева - самий голий степ i скелi... А "Люцифер" помiтно уповiльнював швидкiсть.

Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навiть сумним. Та й голос бринiв незвично, коли вiн заговорив:

- Це мiсце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на картi. Але настане час - i тут, у цьому скелястому степу, височiтиме величний пам'ятник. Бо це мiсце шанує кожен чесний iберiєць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ бiльше за власне життя...

Вiн замовк. Олесь нiчого не розумiв i тiльки запитливо поглядав на Клаудо.

- Зажди трохи, Олесю, - сказав Валенто. - Я спитаю Капiтана. Якщо вiн дозволить, я вiзьму тебе з собою. Зажди тут! - i вийшов з каюти.

"Люцифер" спинився. Вiн стояв серед голого степу, в мiсцi, яке нiчим не вiдрiзнялося вiд iнших, повз якi вiн щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазi Клаудо, коли говорив таким пiднесеним голосом про це зовнi нiчим не примiтне мiсце?..

Пролунав уже знайомий юнаковi мелодiйний дзвiнок, який, мабуть, був сигналом про зупинку i вихiд з "Люцифера". Дверi каюти розчинились, i в них показалася мiцна, кремезна постать Валенто.

- Ходiмо, Олесю, - сказав вiн. - Капiтан дозволив менi взяти тебе з собою.

Вони пройшли коридором. Олесь побачив, як з iнших дверей з'явилося ще кiлька чоловiк у таких самих робочих синiх комбiнезонах, як у Валенто Клаудо. Цi люди вийшли з автомобiля i повiльно рушили кудись убiк вiд шляху - слiдом за Сивим Капiтаном, який, мабуть, вийшов ранiше за них. Валенто мовчки пропустив Олеся перед собою, а потiм м'яко взяв юнака за руку i пiшов туди, куди вирушили його товаришi.

Капiтан iшов крокiв за п'ятнадцять попереду. Як i завжди, вiн був без кашкета, вiтерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з срiблястим сивим пасмом. Вiн iшов рiвними, впевненими кроками, вибираючи шлях помiж камiнням i скелями. I тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капiтана був чи не цiлий оберемок квiтiв - червоних та бiлих троянд i гвоздик. Що це могло означати?..