Владимир Заяц - Втеча (на украинском языке)

Заяц Владимир

Втеча (на украинском языке)

Володимир Заєць

ВТЕЧА

Оповiдання

Йти додому сьогоднi, як i взагалi останнiм часом, не хотiлося. Спершу Мишко щиро вiрив, що справжня причина його затримок криється в постiйних робочих клопотах. Одразу ж пiсля чергової доби вiн заїжджав у колону i, не дожидаючись напарника, мив машину, перевiряв рiвень мастила й без кiнця-краю регулював зазор у трамблерi. Одне слово, дiла вистачало.

Але сьогоднi... Напарник прийшов ранiше, нiж завжди, "Волгу" Мишко вимив ще бiля полiклiнiки, мотор працював, як бджiлка. З чистою совiстю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнiтила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сiв на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарi. "Чому ж додому не хочеться? - думав вiн. - Може, ще не все зробив на роботi? А й справдi! Лiве дзеркало треба замiнити. Але нi. Вчора завгар сказав, щоб до закiнчення кварталу про це й не мрiяли".

I тут Мишковi Ковальчуку, тридцятирiчному водiєвi "невiдкладної допомоги", стало ясно, що останнiм часом його геть перестали вабити до себе i будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, i їхня квартира - саме їхнє домашнє вогнище. Де була єдина причина його постiйних затримок на роботi.

Вiн стурбовано повертiв головою, мовби комiрець надто стискав йому повну червону шию, i, надувши щоки, з силуваною бадьорiстю видихнув:

- Трам-тарам-тарам!

Повз нього проходили водiї, вiталися, i їм трохи навдивовижу було бачити таким пригнiченим цього завжди життєрадiсного товстуна.

- То їдьмо вже, чи як? - вигукнув напарник Женька, крутячи ручку пiдйому скла у дверцятах.

- Авжеж, - якомога бадьорiше вiдповiв Мишко i сам вiдчув у власному голосi сум.

Вiн сiв у машину й до самого дому не зронив нi слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навiть розiзлило Женьку. "Подумаєш, цяця! - з досадою подумав той. - Теж менi ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!"

- Дякую, Женю, - неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його пiд'їзду, i, забравши купу журналiв "Химия и жизнь", зачинив за собою дверцята.

- Їжте на здоров'я! - сухо вiдрiзав Женька.

Мишко поволi, знехотя пiдiймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима пiд'їзду Ковальчук зупинився i цього разу вже без подиву зауважив: що ближче вiн був до своєї квартири, то бiльше псувався настрiй. I з кожним кроком, з кожною сходинкою все бiльше неприємних, аж злих думок западало йому в голову. Вiн поглянув угору, де громадилися бетоннi блоки дев'ятиповерхового будинку, i невдоволено подумав: "Поверхи, поверхи... Люди, люди... Однi над одними, однi пiд одними, тиснуться одне до одного... Навiщо? Сплять, їдять, кохаються - i все це за якихось кiлька метрiв. Що в цьому гарного?"

Вiн тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязнi до мешканцiв бетонних блокiв не минало. I Ковальчук уже достеменно знав, _коли_ й _через_що_ те почуття з'явилося.

Це сталося майже рiк тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсi, надумав посадити пiд балконом садочок, розвести квiти. Вiн довго розчищав землю вiд будiвельного смiття, тодi завiз кiлька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанцiв, викопаних неподалiк, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.

I за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тiльки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бiсили повчання i поради роззяв, якi виходили на балкон покурити й розвiятись. Михайло пiдводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тодi з перебiльшеною люб'язнiстю проказував:

- До чого ж я вам вдячний! I що б я робив без вашої помочi?

Усмiшка поступово зникала з облич многомудрих сусiдiв, i вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу "шизофренiка".

I все ж найприкрiшим було не це. Вже за кiлька днiв через невеличкий, посаджений Михайлом сад пролягли в рiзних напрямках п'ять стежок. Ще за тиждень було зламано четверо дерев, ще троє - з обчухраними гiлками й подертою корою - вцiлiли якимсь дивом.

Михайло не здавався. Вiн знову й знову насаджував дерева замiсть зламаних, чим викликав глум усього будинку. Щоб вберегти дерева, Михайло обгородив садок пакiльцями, натягнув на них дрiт, i балконнi коментатора одразу ж прозвали його куркулем i хазяйчиком, а до дiльничного мiлiцiонера полетiла анонiмка, в якiй невiдомий автор з непiдробним обуренням розмiрковував про те. як то можна в нашiй країнi обгороджувати народну власнiсть. Зрештою, дрiт висiв недовго: першої ж ночi хтось поперекушував його обценьками й невiдь де подiв.

А з балконiв у сад полетiли недогризки, недокурки та iнше смiття. Одного дня до Михайла з'явилася двiрничка i, не пристаючи на жоден компромiс, поставила категоричну вимогу, щоб мешканець Ковальчук навiв у своєму садку лад, а як нi, то за порушення санiтарного режиму буде накладено вiдповiдний штраф. Двiрничка була висока, жилава, чоло їй до самих брiв прикривала квiтчаста хустка, з-пiд якої меткi маленькi очi ненастанно винюшкували коридор, кухню i через вiдчиненi дверi кiмнату. Вона промовляла короткими уривчастими фразами й дивилась при цьому куди завгодно, лиш не на господаря. Ця обставина якоюсь мiрою притишувала рiзкiсть її слiв та iнтонацiї, i Михайловi здавалось, нiби вона звертається зовсiм не до нього, а до котрогось iз невиправних порушникiв порядку в будинку. Може, саме через те вiн не образився, а заходився доводити своє, емоцiйно притискаючи до грудей повнi руки:

- Чого це сад мiй? Для всiх садив... Вiн - спiльний!

Але двiрничку вмовити було неможливо.

- Самi садили - самi й прибирайте! - урвала вона, стуливши в посмiшцi губи, даючи зрозумiти цим, що вона теж не дурна i закони, дяка боговi, знає не гiрше за iнших.

Пiсля цих подiй Мишко спохмурнiв i перестав вiтатися з сусiдами. А тi теж скоро ухвалили, що "товстопикий iз шiстдесят третьої _скандалiст_ i _зануда_", i мовби його й не помiчали.

Згадуючи подiї рiчної давностi, Мишко тупцяв на ?анку, стривожено й розгублено озираючи порожнiй двiр. I хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожi, все ж їх було досить, аби весь будинок дiзнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумiв, що за зовнiшньою байдужiстю сусiдiв, за нарочитим iгноруванням його криється внутрiшня зiбранiсть, чiпка й вiдточена пам'ять, яка вмить схоплює й мiцно закарбовує кожну дрiбницю, Мишко знав i те, що, повернувшись увечерi додому, цi суб'єкти розповiдатимуть приятелям i домочадцям, як "Ковальчука жiнка додому не пускала, а вiн плакав i просився. Може, посварились, а може, й iнша причина є".

Мишко зiщулено повiв плечима i примусив себе зайти в пiд'їзд. Пiднявшись на другий поверх, вiн спинився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здiймати шуму, вiдiмкнув замок i прочинив дверi. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..