Владимир Заяц - Втеча (на украинском языке)

- Тепер пам'ятатимеш Навiю! [*] ------[*] _Навiя_ - iстота язичеської мiфологiї, що несла людям божевiлля. Зображалась у виглядi старої жiнки, що регоче. ------

Мишко зацiпенiв: вiн упiзнав голос тiєї бабцi, яка щойно йому снилася. Коли зацiпенiння минуло, вiн простяг ногу i обережно потицяв нею штору. Тодi, посмiлiвши, встав i зазирнув у затемнений куток. Там не було нiкого. Однак Мишко мiг заприсягтися, що голос йому не вчувся.

Сiвши на розкладайку. Мишко глибоко задумався. I що бiльше думав, то бiльше заспокоювався i чiткiше усвiдомлював: щойно вiн переступив порiг буденного i повернення до звичайного життя йому немає. А ще вiн збагнув - i це було найважливiшим, - що все, що сталося, поза сумнiвом не випадкове i все його дотеперiшнє життя iз залiзною закономiрнiстю пiдвело його до таких подiй. Обличчя Михайловi прояснiло, вертикальнi зморшки посеред чола розгладились - Ковальчук прийняв якесь рiшення. Вiн ще трошки посидiв, переконуючись у його правильностi. Тодi пiдвiвся, востаннє обвiв поглядом квартиру i вийшов з дому, маючи твердий намiр бiльше нiколи сюди не повертатися.

Двiрничка, побачивши Ковальчука - мешканця з шiстдесят третьої, насторожилася i з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрiбницi. Ще вчора вона розтеревенила кому тiльки могла, що "вiд пикатого втекла жiнка", i тепер вважала за свiй обов'язок повiдомити новi деталi на додачу до вчорашнiх.

Оглядом двiрничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук вiдверто не вписувався в традицiйний образ покинутого чоловiка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини i прокинувся ранiше, аби тут же їхати на її пошуки i слiзно просити про повернення. Хоча нi, дещо, звiсно, було. Зiм'ятi штани i сорочка... Неголена фiзiономiя - це теж через переживання.

А от вираз Ковальчукового обличчя двiрничцi геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрiшня просвiтленiсть. Це було неправильно, а отже, й недобре.

Мишко не помiтив двiрничку, чим мимоволi завдав їй ще один удар, неквапом пiшов до зупинки автобуса. Вiн знову йшов повз жiночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку - з лiвого. Цього разу нiякi передчуття не терзали його. Тепер вiн твердо знав, що має робити.

До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Пiсля того, що сталося, вiн став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи прохопитися про свої незвичнi видiння. Звiсно, жодна нормальна людина йому не повiрить.

Отож, коли на площi Шевченка Ковальчук сiв у напiвпорожнiй рейсовий автобус, вiн з полегкiстю зiтхнув: мета була зовсiм близько. Вiн добре пам'ятав цi чудеснi мiсця пiд Вишгородом. Торiк виїжджав туди з дружиною й цiлим гуртом її колег по роботi, якi забажали повеселитись на лонi природи. I по цей день вiн не мiг без потрясiння згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молодi берiзки на рогачi для багаття з казанком над ним i на пакiльцi для наметiв, як витоптувалася молода нiжна трава туристськими важкими черевиками i як чарiвна тиша ночi шматувалася п'яними вигуками спiвакiв, котрi намагалися перекричати одне одного.

I Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намiр не допустити бiльше нiчого, схожого на той глум над природою.

Мишко зiйшов на безлюднiй зупинцi неподалiк од Вишгорода. Автобус набрав швидкiсть i, б'ючи в асфальт синiм струменем вихлопних газiв, помчав далi. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося часто-часто. Хвилi пагорбiв i лощин спускались до Київського моря. У вузьких виярках ще стояв пiвморок, i рiденький бiлявий туман погойдувався на вологому тугому вiтерцi, що долинав од моря. Вгору по схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збiгали бiлi берiзки. На горбках у промiннi ранкового сонця сухо вилискувала глина.

Мишко скинув гарячi закiптюженi черевики, шкарпетки. Потiм сiв на узгiрку i, вiдчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави, блаженно зiмкнув повiки.

А тодi, наче п'яний, з невгасаючим усмiхом пiшов по гаях i перелiсках, лугах i дiбровах, вслухаючись у сухе механiчне сюрчання коникiв, у дзвiнку синиччину пiсню, з гострим блаженством убираючи вологi й духмянi запахи трав.

I все довкола грало радощами, палахкотiло яскравими сонячними зайчиками на порудiлiй глицi, що волала землю, весело шумiло й уривчасто шарудiло в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Лiс жив чарiвним життям, якого Мишко ще не пiзнав, але вже пiзнавав. I це було так чудесно, що нiякi iншi дива вже не перебороли того блаженства, яке вiдчував Мишко тiєї митi.

У цьому лiсi Мишко й лишився жити. Невiдь куди зникли його колишня засмиканiсть i усвiдомлення безцiльностi iснування. Тепер вiн не тiльки _усвiдомлював_ себе часткою природи, але й _вiдчував_, що сам є нерозривне цiле з лiсом i його мешканцями. Вiн, дерева, трава, кущi й навiть сам грунт, пойнятий павутинням вiчно спраглих слiпих корiнцiв - усе перебувало в непростiй дружнiй єдностi. I це сповнювало його душу блаженним спокоєм i солодкою впокоренiстю. Вiн зрозумiв, яке то щастя - вiдчувати повну гармонiю вчинкiв i думок, не долати щохвилини болючi суперечностi в самому собi.

Мишковi цiлий день знаходилось дiло. Рано-вранцi, ще на свiтанку, вiн обходив свої володiння: обережно розпрямляв прим'яту кимось траву; морщачись од болю, пiдв'язував обдерту кору; клав у гнiздо пташат, якi повипадали на землю.

Невдовзi Мишко змiнився з виду, став зовнi страшним. Колючi чагарi й сухе гiлля так подерли й сколошкали його одяг, що той став подiбний до шерстi якоїсь тварини, а сам вiн - бородатий, нечесаний - видавався казковим чудовиськом.

Дiброву Мишко полишати не хотiв, та якби й захотiв, то не змiг би. Одного разу знiчев'я вiн спробував це зробити, i що далi вiдходив, то дужче тисла йому груди незнана сила. Метрiв за двiстi вiд лiсу сила ця стала нездоланною. Хоч як напружувався, обливаючись потом, проте не змiг бiльше ступити й кроку. Та тiльки-но повернув назад - та сама сила робила кожен рух легким i пружним. Iти було так легко, що, здавалось, можна без особливих зусиль злетiти над травою i попливти повiтрям, радiсно й вiльно, мов у дитячих снах.

Життя було б зовсiм прекрасним, якби не "туристи". Цi варвари невтомно трощили все, що попадало пiд руку: випалювали, витоптували, пiдминали, вивертали, ще й смiтили. Пiсля одного з таких "туристських" вiдвiдувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для "гостей лiсу" ямку-пастку з пакiллям на днi, але вчасно схаменувся, уявивши собi того, хто попаде до пастки. Єдине, на що вiдважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечерi, сховавшись за деревами неподалiк од наметiв, вiн кричав якомога страшнiше. Молодих захмелiлих парубчакiв тi крики розважали, та й усе, i вони з демонiчним реготом i свистом жбурляли на звук у темряву розжаренi головешки i корчi.