Всеволод Нестайко - Чарівне дзеркальце, або Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків
– Правильно! Сказали! – засміявся Змій Горинич.- І забули. Ху!
– Це ж треба! – тільки й вимовив, чухаючи потилицю, Кощій Безсмертний.
Баба Яга скреготнула зубами і раптом підняла вгору палець:
– Я знаю, хто дзеркальце знайшов! Він! – тицьнула пальцем на Васю.
Змій Горинич і Кощій Безсмертний перезирнулися.
– Знайшов? – пильно глянув на Глечика Змій Горинич.
– Ні-ні! Н-не знаходив! – замотав головою Вася.
– Неправда! – просичала Баба Яга.
– Ти не обманюєш? Кажи чесно! Ху! Бо, як знайдем, пощади не жди! – грізно прогарчав Змій Горинич.
– Не знаходив! Слово честі! – вдарив себе у груди Вася. «Я ж таки не знаходив! Спокійно можу поклястися»,- подумав він.
– Не вірю! От не вірю – і все! – тупнула костяною ногою Баба Яга.
«Робити обшук вони не будуть, вони ж тоді казали, що не можна», – згадав Вася і вигукнув:
– Ах, не вірите? То шукайте, шукайте! – він почав вивертати кишені, висмикнув з-під ремінця й потрусив сорочку.- Ну, де воно? Де?
Потім розкрив портфель, висипав з нього на землю все – і зошити, і підручники, і щоденник, і пенал.
Він брав по черзі кожен зошит, кожен підручник і трусив над землею. Одним з перших потрусив підручник математики, де лежало дзеркальце. Навіть під обгортку демонстративно зазирнув:
– Ну де? Ну нема ж! Нема! Бачите?.. Нарешті був витрушений останній підручник.
– Нема! Ху! Таки нема! – сказав Змій Горинич.
– Нема! – погодився Кощій Безсмертний.- Якби він знайшов, то віддав би. По очах видно. Хлопець чесний… – І боягуз! – сказав Змій Горинич.- Теж по очах видно.
– Так де ж воно ділось? Де? – не могла заспокоїтися Баба Яга. І раптом наставила вухо, прислухалася і зблідла:
– Ой! Агент Страху Бабай! Біжить.
– Де? Нічого не чую,- приставив долоню до вуха Змій Горинич. – І я,- прислухаючись, підтакнув Кощій Безсмертний.
– Не панікуйте, Бабо! Ну вас! Ху! – відмахнувся Змій Горинич. – І без того гидко,- зітхнув Кощій Безсмертний.
– А я кажу – біжить! Уже близько! Вам слон на вухо наступив, а в мене слух тонкий, музикальний.
– А таки, здається, біжить. Ху!
– Ну, зараз буде! – почухав потилицю Кощій Безсмертний.
Не встигли вони це сказати, як з лісу вибіг невеличкий головатий чоловічок із вирячкуватими сердитими очима. З рота в нього стирчала сигарета, з носа пахкав дим.
– Бачу! Бачу! – закричав він пронизливо.- Нічого не знайшли! Ледарі! Халтурники! Бракороби!.. Ну, кадри! Повиганяю з роботи!
– Бабаю Бабайовичу! – жалібно верескну-ла Баба Яга.- Я шукала! Голови не підводила! Чесне враже! Клянусь костяною ногою! Клянусь останнім зубом!.. А от вони… точно!.. Про НЛО, про інопланетян балакали… замість того, щоб… Вони – точно!..
– Ну, Бабо! Ху! – 3 рота Змія Горинича вирвалося полум'я, наче з паяльної лампи.
– А це що за фрукт? – сердито спитав Бабай, побачивши Васю.
– Та! – відмахнулась Баба Яга.- Вася Глечик! З четвертого «Б». Нічого особливого. Тишко й боягуз. Дзеркальця в нього нема. Ми перевіряли.
– Боягуз – це добре! Люблю боягузів,- пахнув димом Бабай.- Але зараз не до нього. Часу нема. Його Темність доручили мені особисто очолити операцію. Дзеркальце треба знайти обов'язково!
– А може… може, Незнайомка викинула його… з вікна тролейбуса,- несподівано сказав Вася. І навіть сам здивувався, що насмілився це сказати. Але надто вже його образили, назвавши боягузом.
– О! Розумно! – метнув на нього погляд Бабай.- Він мені подобається!..
Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний перезирнулися.
– Щось вона таки крутилася біля вікна… Ху! – сказав Змій Горинич.
– Але ж я з неї очей не зводила,- просичала Баба Яга.
– Ті незнайомки – дуже хитрий народ. Усього можна чекати,- сказав Кощій Безсмертний.
– Обдивитися всю трасу! – наказав Бабай.- Негайно!
На галявину знову виїхав тролейбус. Вони влізли в нього і вже були рушили, коли Вася схаменувся:
– А я? Ви ж знову не свиснули! Мені можна вже йти звідси?
– Та можна, можна! – роздратовано гукнула Баба Яга, висунувшися з вікна.
– Біжи й не попадайся вже більше! Бо – ху!..- Змій Горинич так хукнув з вікна, що Васю всього наче вогнем обпалило.
– Хтозна!.. Може, й попадеться!.. Може, ще й зустрінемося…- загадково мовив Бабай, блиснувши на Васю своїм страшним поглядом.
Тільки Кощій Безсмертний нічого не сказав, мовчки всміхнувся йому і чогось підморгнув.
Коли тролейбус зник уже за деревами, Глечик з досадою стукнув себе по лобі:
– Чого ж я про Валеру в них не спитав?! Так задурили голову тим дзеркальцем, що я про все на світі забув! От йолоп!
Та було вже пізно.
Розділ сьомий, в якому Вася приймає перше у житті самостійне сміливе рішення
«Що ж робити? – розгублено думав Глечик, стоячи посеред галявини.- Додому без Валери йти не можна. Як я в очі дивитимусь його батькам, братикові, бабусі, дідусеві Павлу Харитоновичу? Що я їм скажу?.. Треба порадитися з Терентієм! Він же так і не встиг мені нічого сказати…»
Вася витяг із портфеля «Математику», дістав зпід обгортки дзеркальце, підставив під сонячний промінь. І враз на галявині застрибав сонячний зайчик Терентій.
– Терентію! – поправив на носі окуляри Вася.- Так що робити? Як виручити Валеру?
– Треба йти у 3 лан дію,- зітхнув Терентій.
– У Зландію? – скривився Глечик.- У самісіньке пекло? Прямо в руки вражої сили?
– Ага,- кивнув Терентій.
– А якось по-іншому не можна? – з останньою надією перепитав Глечик. Йому раптом згадався пронизливий погляд Бабая і його слова: «Може, й попадеться!»
– Не можна,- знову співчутливо похитав голівкою Терентій. – І що – я сам мушу йти?
– А хто ж піде? Нікого іншого нема.
– От їй-богу! – тепер уже зітхнув Глечик. – І Незнайомка ж не комусь, а тобі дала чарівне дзеркальце. Вона на тебе розраховує.
– Розраховує? – Глечик аж здригнувся від несподіваного здогаду.- Авжеж… її теж, мабуть, виручати треба. її теж захопила вража сила… Звичайно…
– Ти не так мене зрозумів. За Незнайомку не хвилюйся. Просто дзеркальце у Зландію може пронести тільки хлопчик, тільки дитина. Дорослий пронести не може. Така вже чарівна властивість дзеркальця.
– А далеко та Зландія?
– Не близько.
– А ти туди дорогу знаєш?
– Аякже. Ми, сонячні зайчики, по всій землі скачемо, всі шляхи, всі дороги знаємо.
– А як туди добиратися?
– Пішки.
– А чого ж вони у тролейбусі їздять?
– То ж не простий тролейбус, як ти розумієш, а чарівний. Для маскування. Щоб в очі не кидатися. Все-таки сучасний вид транспорту. Якби на мітлі або у ступі – одразу б люди звернули увагу. А так… Правда, в них є й реактивна ступа, і мітла на транзисторах, і чарівні крила всіх розмірів, і багато іншого казкового транспорту. Та всім тим вони користуються тільки вночі, коли люди сплять. А вдень вони їздять на чарівному тролейбусі.
– А пішки туди скільки ходу? – спитав Вася.
– Як швидко йти, ніде не зупинятися і як у дорозі нічого не трапиться, до смерку дістанемось. Бо, як сонце сяде, я мушу зникнути.
– А ще треба час, щоб виручити і назад повернутися… Отже, дома я сьогодні не ночуватиму,- Глечик почухав потилицю.- Хвилювань скільки буде! Жах!.. Що вони там подумають? І мама, і сестра, і тьотя…
– Ну дивись… Справа твоя… можеш і не йти,- розвів лапками Терентій.
– Ага! Пропадай, значить, Валера!.. А я чарівним дзеркальцем спокійнісінько на балкон Лесі Попелястій зайчики пускатиму?..
– Так що ж ти хочеш? – глянув на нього Терентій.
Глечик не відповів.
Ех, як важко уперше в житті приймати самостійне сміливе рішення!
Страшно – аж серце мерзне і ноги тремтять! Та куди дінешся?
«Вибачте, любі мої! І мама, і сестра, і тьотя! – подумки звернувся до них Вася.- Знаю, що завдаю вам прикрощів, але виходу в мене нема. Не вам, а Валері загрожує небезпека. Його виручати треба. Мушу йти!» І, вже остаточно зважившись, сказав Терентію:
– Ходімо!
– Молодець! – сказав Терентій.- Вперед! І весело застрибав по галявині.
А Вася пішов за ним. І сама собою народилася в його душі пісня. Пісня завжди виручає у скрутних випадках. Коли співаєш, легше йти назустріч небезпеці. Це всі знають! Герої у фільмах і у театральних виставах завжди співають, коли йдуть на подвиг. І Глечик заспівав:
Захопила, полонила Мого друга вража сила. Друг потрапив у біду. Але я, але я, але я Його знайду!
Я всю землю обійду, На край світу я піду,- Та Валеру, та Валеру Я знайду, знайду, знайду!
Глечик зітхнув: – Хоч і страшно.
Розділ восьмий, в якому Глечик мандрує у Зландію і по дорозі дещо згадує
Отак, співаючи, бадьоро крокував Глечик літом. Терентій стрибав попереду, вказуючи шлях.
Вони вийшли на якусь галявину, і Терентій шптом спинився, розпачливо озираючись.
Посеред галявини чорнів великий вигорілий круг – залишки вогнища. А навколо валялися порожні консервні бляшанки, биті пляшки з-під пепсі-коли та лимонаду, уривки газет, подерті поліетиленові кульки та інше сміття.
