Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

- Скажеш ту пiсеньку?

- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.

Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:

Справжнiй, а може, несправжнiй,

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,

У всьому i всiх вiн зневiривсь...

Та якось...

- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.

НIЧНI ГОСТI

Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.

- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!

Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.

- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.

- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.

- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.

- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.

- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.

- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!

- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...

- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.

- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.

- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!

- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.

- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.

Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.

- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.

- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.

- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...

Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:

- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.

- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.

- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.

- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.

- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.

- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.

- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.

- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.

- Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.

- Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.

- Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.

- Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?

- Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.

- Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.

Iграшки почали вгадувати.

- Плавник риби?

- Листок верби?

- Iз дзьоба птаха?

- Рiжок серветки?

- Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.

ПЛАЧ

Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.

- Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!

- Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!

- Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.

- I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.

- То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.

- I я, - заметушився песик.

- Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.

- А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...

Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.

Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.

- Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.

Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.

- Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.

- Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.

- Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.

- Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.

- Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.

- I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.

- ...дочекалися гостей...

- ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...

- ...Новорiчну нiч! Вперед!

Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:

- Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.

- Чому? - в один голос запитали друзi.

Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.

- Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.

- ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.

- Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!

- Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.

- Чому ти не можеш? - здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:

- Тому, що я слiпа.

- Оце... так... - насилу вимовив зайчик.

- Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.

Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.

- Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.

- А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.

- Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.

- Але що робити? Хiба можна її тут покинути?

- Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.

- Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.

- А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!