Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

- А щоб тобi бiс! - який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! - знову впiрнув у намет. - Ось я тобi дам, коли зловлю... зашкварчиш ти менi у духовцi... нiкуди ти не втечеш... од мене...

I зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу - дорога, якою ось вiн недавно їхав перед тим, як заїхати в лiс... Курiпка наче крiзь землю провалилася; довкола анi лялечки, й лише в тiй сторонi, де мiсто, злiтає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водiй оглядiвся: обабiч дороги темнiє моторошний лiс, в той лiс веде кiлька дорiг, а якою вiн завернув туди - хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядiвся, шукаючи того нещасного птаха, i аж ахнув: кульгава курiпка, яка ледь чапала, спокiйнiсiнько сидить собi на голiй гiлцi сосни, що на краю дороги, i дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очi, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув iз-за хмари мiсяць, i ловець бачить, що курiпка - нiяка не курiпка, а птах, про якого нiхто ще не чув i не бачив, з кудлатими грудьми звiра й iклами замiсть дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?

"Менi верзеться!" - стукнуло водiєвi, але не встиг вiн протерти очi, як дивовижний птах зареготав на весь лiс:

- О-хо-хо-хо!

I iз нiздрiв його повалив густий дим.

У водiя чуб на головi став дибки.

Вiн i не вiдчув, як ноги самi понесли його назад у мiсто. Подався вiн, про все забувши, - машину, ялинку, сокиру, шапку. На бiгу кiлька разiв пiдсковзнувся, упав, пiдводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цiлиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?

Дорога знов опустiла - похмура, залита мiсячним свiтлом, обтикана таємничими тiнями, що, мов грiзнi вартовi, охороняють таємницю лiсу - невже в цю нiч, в новорiчну нiч, навiть виснаженi примiськi лiски, навiть найпохмурiша iз дорiг може мати свою таємницю... Скрiзь тихо, спокiйно, лише iз придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний смiх...

ОДНОВУХИЙ

Мiсяць заступила хмара, та коли вiн знову освiтив те мiсце в лiсi, де темнiла покинута машина з вивернутою поряд купою смiття, з цiєї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа i пiвтора вуса - один на правiй i половина на лiвiй щоцi; потiм висунулась довга кудлата шия i нарештi весь iграшковий зайчик. Вiн пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нiчого пiдозрiлого, сплигнув iз купи й одбiг убiк. Цьому зайчиковi тут усе було незнайоме й незвичайне: зеленi сосни i голi берiзки, пнi i кущики вересу, глиця i сухими гiлочками всипаний снiг, холодне й чуже нiчне небо...

Зайчик обтрусився i шпилькою застебнув розiрване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний свiт, в якому вiн так несподiвано опинився, занепокоїв i настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидiтимеш цiлу нiч сам-самiсiнький у чужому лiсi. Якесь передчуття нiби нашiптувало, що треба тiкати якнайдалi вiд цiєї лиховiсної машини i купи смiття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку рiч, що лежала далеченько вiд купи. Вiн пiдняв її: це була сiрникова коробочка з намальованою червоною пiвнячою головою. Зайчик потряс коробочку бiля вуха: торохтить. Вiдкрив її i побачив аж дванадцять обгорiлих сiрникiв i стiльки ж цiлих. Непогано! Вiн зможе запалити багаття i сяк-так перебуде нiч, а вранцi... вранцi що буде, те й буде!

Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тiльки не тут: у будь-який час може повернутися водiй!.. Краще тiкати вiд цього мiсця якнайдалi, та бiда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слiд... "А може, - мрiйливо крутнув вусом зайчик, - може, ця стежка вiзьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якiй живе добрий їжак? Або до веселого мiстечка iграшок поїздом - таким, як показують по телевiзору? Або до справжньої заячої нори пiд ялиновим корiнням?.. Тiльки не треба опускати вуха... вперед!"

I засунувши сiрники за край розiрваного хутерця, вiн поскакав у глибину лiсу. Слiд петляв мiж деревами, пнями, кущами, снiговими заметами i зрештою привiв до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Снiг довкола неї був витоптаний, а бiля однiєї нижньої гiлки лежала сокира з блискучим лезом.

"Отакої!" - аж очi витрiщив одновухий.

Вiн став на заднi лапи, нашорошив вухо i з недовiр'ям оглядiвся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водiй блукає? Або гострить зуби здичавiлий кiт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, i зайчик потроху заспокоївся.

"Може, бiльше не варто никати?" - подумав зайчик. - Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч - новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях".

Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.

- Всiм весело, затишно, - промурмотiв вiн, - тiльки не менi... - Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.

- О!.. Як я мiг забути!.. - I заторохтiв коробочкою - втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. - Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!

I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки - приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок - чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.

- Ось я що зроблю! - плеснув лапками одновухий. - Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! - I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!

- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!

Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..

Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..

- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.

"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"

"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.

"Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"

Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:

Сам запалив я це багаття,

Багаття сам я запалив,

Багаття це сам запалив,

Це, це сам, сам, сам...

- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...