Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ
- Пробачте...
Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.
- Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...
По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.
- Чого вам треба? - суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.
На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.
Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:
- Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.
- Та й тiльки? - у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.
- Я нiчого лихого, - запевняв гiсть. - Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...
- Ану покажися, що ти за птах! - звелiв зайчик.
З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.
- Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.
- А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?
- Нi, нi. Смiло грiйтесь.
Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.
- Я тут уперше, - соромливо зiзнався. - Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?
- Оце так так! - плеснув лапками зайчик. - Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?
- Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. - Але звiдки ви знаєте?
- Ще б не знав? Та я сам звiдти.
- То... то... м... м... - вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?
- Найсправжнiсiнькi!
Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.
- А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.
- I не боїтеся? - здивувався песик.
- Анiтрiшки! - збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...
- I вогнище самi розiклали? - знову не мiг надивуватися гiсть.
- I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!
- Який ви! - з повагою глянув на зайчика песик. - А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.
- Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, - знову невинно збрехав зайчик. - Тому й схопився за сокиру!
- Що ви кажете! - прояснiв вiд радостi песик.
- Ось я-то справжнiй невдаха, - сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.
- Але, - витрiщив очi песик, - але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!
- Так? - тепер повеселiв i зайчик. - Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?
- Скоро почнуть шкварчати, - захiхiкав песик. - Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.
- Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, - зробив серйозну мордочку зайчик, - щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!
- Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi... - розсмiявся песик.
- Що трапилось? - здивувався зайчик.
- Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.
Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.
- Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, - сказав песик. - Чи ви знаєте...
- Ще одне "ви" - i заробиш штовханця! - погрозив зайчик.
- Знаєш, що менi прийшло в голову? - виправився песик. - Давай замотаємо у цей папiрець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, i...
- ...повiсимо на ялинку! - пiдхопив зайчик. - Вперед!
Раз, два - i бурульку так гарно загорнуто в папiрець, що хоч на вiтрину виставляй!
- А ниточку... з мого хвоста, - сказав песик, присiвши бiля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо i одрiзав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки i повiсив її на ялинку.
- Ось що згодилося б повiсити, - запропонував зайчик, показуючи на блакитну пiр'їнку, що застряла в снiгу; плиг назад, стриб уперед - i пiр'їнка вже примостилась по-сусiдськи з цукеркою.
- Мало з голови не вилетiло! - схаменувся песик. - У мене є справжня цяцька!
Одвернувши одвисле вухо, вiн витяг з-пiд нього залiзну штучку.
- Ну й штука... - здивувався зайчик. - Дзвiночок!
- Вiн, знаєш, вiд вудочки, я знаю iз картинки, яку я бачив в однiй книжцi, - пояснив песик. - Тiльки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка вiд нього зосталася.
- А якщо, - примружив одне око зайчик, - якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?
- I як ви... таке придумали! - песик аж остовпiв.
Одна лозинка в штабелi була з усiх бокiв облiплена кришталиками льоду, то її настромили на кiнець дротинки й дзвiночок повiсили на гiлку, вiн розгойдався, i друзi аж дух затаїли, слухаючи дзвiн - такий нiжний, такий чистий, що...
- Ого-го-го... - Отаке... тiльки подумай... - лиш спромiгся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвiночку.
Потiм, знову розвiвши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашеннi кружляти навколо ялинки - аж снiг догори злiтав, а вони все кружляли i спiвали:
От ялинка, так ялинка:
Тут на гiлцi в неї бiлка
Вертить хвостиком рудим
От ялинка, так ялинка!
Без розкiшних тих прикрас,
Без шарiв барвистих,
Свiчечками не осяяна,
Блискiтками не обсипана,
Лиш висить пiр'їнка сойки,
Хвостик бiлочки рудий,
I дзвiночок крижаний
I в снiгових шатах,
А верхiвка, а зелена,
Шепочеться з зiркою,
От ялинка, так ялинка
Всього лiсу королiвна!
Натанцювавшись та наспiвавшись, попадали, стомленi, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом i благодушно дивилися на трiскотливий вогник.
- Менi й не снилося, що я так весело зустрiну Новий рiк! - зiзнався зайчик.
- Чудово! Чудово! - пiдтвердив песик. - Кi-кi-кi...
- Бачу, - покосився на нього зайчик, - ти дуже смiшливий.
- Страшенно! - пiдтвердив песик. - За це менi iнколи здорово перепадало... Кi-кi... Але як же менi не кiкiкнути, коли у тебе... знаєш... кi-кi... з-пiд бороди вилазить червоний пiвень!
- Це сiрникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, - серйозно пояснив одновухий. - А вилазить вона iз таємної кишеньки, - додав зайчик, засовуючи лапку в дiрку хутерця. - Я тут тримаю свої скарби.
- Скарби?! - у песика аж вухо вiдвернулось.
- Ось, якщо не вiриш, - почав показувати одновухий. - Пластмасовий мiшечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка - зате вона така мiцна, що й слона витримає... сiрникову коробочку з пiвнем ти вже знаєш... ось i ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тiльки... тобi її показав... Але не смiй нiкому про це говорити.
- Швидше я собi язика вiдкушу! - поклявся песик. - А може... менi оце прийшло в голову... може, сховаємо i мiй скарб, бо все випадає i випадає... - Вiн струхнув вухом, i з нього випав ножик з одламаним держачком i недогризок олiвця.
- Гаразд, покладу, - сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. - Вiднинi це буде наш тайник, сховище для скарбу.
- Але я ще одну рiч не вiддав, - трохи повагавшись, зiзнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.
- Тримай хоч i тисячу рокiв, - трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку. - Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.
- Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.
- Заповiтне слово?! - на цей раз здивувався зайчик.
- Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!
- А менi скажеш? - запитав зайчик.
- Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... - Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].
- Кiкiлiс?.. I все? - недовiрливо перепитав зайчик.
- Кi-кi-кi... - почав смiятися песик. - Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.
- Якої?
- Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.
- Скажеш ту пiсеньку?
- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.
Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:
Справжнiй, а може, несправжнiй,
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,
У всьому i всiх вiн зневiривсь...
Та якось...
- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.
НIЧНI ГОСТI
Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.
- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!
Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.
