Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Блаже не бачив бiльше нiякого сенсу в цiй безнастаннiй кривавiй грi. Вiн згадував таємничi слова з Бiблiї, мрiяв про царство миру. Вiн не хотiв бiльше брати участi в цiй кривавiй веремiї.
Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п'ятницю обидва ворожi роди -- Джурановичi й Брайовичi -- мають зiбратися на розмову й покласти край чварам.
-- А що сталося, тату? -- спитав Блаже, завмираючи з подиву.
-- Один iз Джурановичiв застрелив твого дiда Крсо. Я мiг помститися того ж таки дня...
-- I не зробили цього? -- вихопилося у Блаже.
-- Нi, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивцi, отой потурнак Хаджi, цiлував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти мiж нашими родами мир.
-- I ви уклали з ними мир?! -- радiсно вигукнув Блаже.
-- Та нi, сину, нi. Як же я мав сам-один вирiшити за всiх, за цiлий рiд? Я лише взяв та полiчив, скiльки чоловiкiв зосталося в нашому роду i в роду Джурановичiв. I побачив, що коли ворожнечi не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба вiдмовитися вiд помсти й замиритись будь-що-будь. У п'ятницю збираємося на лузi -- домовлятись. Ти поведеш мого коня.
-- Авжеж, тату, -- сказав Блаже. I знов почервонiв з радощiв.
Розмова мiж двома родами провадилася на лузi пiд крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повiтря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зiйшлися всi: жiнки в чорному, дiти в ясному, чоловiки, вбранi яскраво, усi в гаптованих безрукавках, декотрi з пiстолями за поясом.
Кожна родина йшла до мiсця зборiв так, як велiв звичай: господар їхав верхи, старший син вiв його коня, а позаду йшла решта родини.
З нехiттю в серцi, трохи не останнiй їхав на луг велетень Раде. Похмуро височiв вiн на чорному огирi, якого вiв за поводи Блаже. Пiд'їхавши до Брайовичiв, що розташувалися на лузi лiворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п'ятдесят рокiв, вiн скочив з коня й сiв на великий камiнь, з якого мовчки пiдвiвся на його появу хтось молодший. Навiть сидячи, Раде вивищувався над усiма Брайовичами.
Коротко привiтавшись iз своїми, вiн кинув погляд на Джурановичiв, що сидiли по той бiк лугу, й пробубонiв:
-- А, бодай би ви в пекло запалися!
-- Тодi й ми западемося вкупi з ними, Раде, -- спокiйно сказав старий пастух, що не мав нi дружини, нi дитини, через те не мав i права голосу на радi.
-- Атож, i ми вкупi з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!
Коли ж почалася розмова, в якiй брали участь лише голови родин, Раде обiзвався перший, а невдовзi вiн уже стояв посеред лугу й промовляв вiд iменi всiх Брайовичiв.
Саме як батько виходив на середину, Блаже несподiвано побачив по другий бiк лугу серед Джурановичiв свого колишнього товариша Iво й кивнув йому головою. Той аж очi витрiщив з дива -- чи не зразу впiзнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вiтається хтось iз ворожого роду. Так хлопцi уклали мiж собою мир, коли дорослi були ще дуже далеко вiд замирення.
Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичiв. Надто свiжi були бiль i туга. А тим часом розмова вимагала помiркованостi й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивцi могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.
Та Раде, батько Блаже, приборкавши свiй власний гнiв, поки що не давав волi й гнiвовi iнших. Коли плач за батьками, чоловiками й братами залунав на повний голос, коли обидва роди почали перелiчувати кожен своїх убитих, вiн пiдняв руки догори i, дiждавшись, поки скарги по обидва боки лугу вщухли, гукнув:
-- Ми прийшли сюди не на те, щоб перелiчувати мертвих i розтроюджувати наш гнiв. Ми зiбралися, щоб нашi роди не занепали, не звелися нанiвець. Озирнiться кругом себе! Скiльки тут дружин без чоловiкiв? Скiльки дiтей без батькiв? Нi вам, нi нам не забракне нi зброї, нi несхибних рук, щоб зробити й решту жiнок удовами, а дiтей сиротами. Не зi страху чи кволостi хочемо ми досягти замирення, а з доброго намислу й розважностi. Якщо кривди минулого вiзьмуть тепер над нами гору, якщо ми замiсть слiв заговоримо одне з одним зброєю, то прощавай наше майбутнє! I Джурановичiв, i Брайовичiв! Обидва нашi роди вигинуть, зостануться лише безпораднi вдови, що прокленуть i пам'ять своїх чоловiкiв -- батькiв своїх дiтей!
Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидiв, прикипiвши очима до його обличчя. Ще нiколи хлопець нiкого не слухав з такою увагою. Навiть проповiдi архiєпископа у днi найбiльших свят. Нiколи ще не чув Блаже вiд батька таких слiв: Раде вперше закликав чоловiкiв обох родiв до тверезого розуму й розважностi у вчинках. Хлопцевi здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхiтливий ланцюг кривавої помсти, яким усi вони скутi. Його поривало схопитися з мiсця, обняти батька. Але в цих твердих i гордих чоловiкiв таке могло викликати хiба що смiх.
А втiм, чимало тих, що тут зiбралися, були вдячнi Раде за його слова. I коли вiн, широко розвiвши руками на обидва боки, гукнув: "Хто за мир, пiдведiться!", вони вiдразу зiрвалися на рiвнi, а далi один за одним почали пiдводитися й iншi, аж поки на всьому лузi, до самої скелi, вже не сидiв жоден чоловiк.
-- Хай буде мир! -- вигукнув Раде, звiвши руки догори.
Але не встиг вiн ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:
-- Нi! Не буде миру, поки не вiдплачено за мого сина!
-- За нього вже вiдплачено, мамо, -- сказав її найменший син, що стояв поруч матерi, яка так i не пiдвелася разом з усiма.
-- По-твоєму, це й є вiдплачено, коли його вбивця ще живий? -вереснула стара. -- Я знаю вбивцю! Осьде вiн!
Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичiв. Потiм знов сiла i з глумливим усмiхом на зморшкуватому старечому обличчi крикнула до сина:
-- Боягуз, хто не годен вiдплатити за рiдного брата! Лайдак, хто боїться смертi дужче, нiж ганьби!
Всi ще стояли остовпiлi вiд цього раптового спалаху ненавистi, коли син Анджi блискавично вихопив з-за пояса пiстоль i, майже не цiлячись, натиснув на спусковий гачок.
Гучною луною вiдбився звук пострiлу вiд скелi. Та луну заглушив лемент натовпу. Руки чоловiкiв мимохiть сягнули до пiстолiв, жiнки перехоплювали той зловiсний порух, а дiти зчинили галас.
Ще хвилина -- i щойно досягнутий мир перетворився б на криваву усобицю, якби Раде, скинувши руки догори, не ревнув до своїх:
-- Кого поранило?
Це питання миттю заглушило лемент -- усi зрозумiли Раде. На хвильку запала тиша -- кожен чекав вiдповiдi. Але нiхто не озвався. Зробилося так тихо, що можна було почути, як десь бекнуло ягня.
Тодi Раде обернувся до Джурановичiв i сказав:
-- Якби вцiлило когось iз наших, то вже б не було на свiтi й твого найменшого сина, Анджо. Тобi хочеться, щоб так тривало й далi? Ти не хочеш спiвати, колискової над своїм онуком? Хочеш померти безпотомно, як трухлявий пеньок, що нiколи вже не пустить зеленого пагона? Твiй син не боягуз. Ми всi це знаємо. Ти наказала йому вiдновити вiйну, i вiн вистрiлив. То накажи ж йому укласти мир. Вставай!
Стара жiнка поволеньки пiдвелася з землi. Обличчя її було безвиразне. Малi очицi недовiрливо обнишпорювали мовчазний натовп. Мiцно стиснутi вуста не вимовили й слова. А все ж таки вона пiдвелася. Найостаннiша.
I тодi Раде, знов простягти руки на обидва боки, сказав:
-- Хай буде мир! -- I повiльно перехрестився.
Мир було укладено. Декотрi люди знову посiдали. Декотрi розмовляли стоячи. Не один походжав лугом туди й сюди, а дехто попростував навiть до iншого табору.
Стара Анджа перша подалася додому, не мовивши синовi жодного слова. За нею незабаром пiшли й iншi, тi, котрим хотiлося дома, за пляшчиною, ще раз обмiркувати всi подiї сьогоднiшнього дня. Тi родини, в яких ще були батьки, рушили додому так, як велiв звичай: батько верхи на конi, якого веде за поводи старший син, а решта родини -пiшки, позаду.
Не хотiв ламати звичаю й Раде. Вiн гукнув до Блаже, щоб той узяв за поводи коня. Але хлопець вiдповiв:
-- Я не можу, тату. Доведеться вам посадити мене в сiдло.
-- Що? -- Раде рвучко обернувся й аж тепер глянув на сина: той сидiв на травi дуже блiдий i якось дивно скоцюрблений.
-- Та що скоїлось? Ти хворий? -- нетерпляче спитав вiн.
Цей велетень ненавидiв хворiти сам i не любив, коли хворiли iншi. Проте хлопець мав таки недужий вигляд. Вiн був як бiль бiлий, очi в нього блищали.
-- То що скоїлося? -- знову сказав Раде, тепер уже не так гостро. Вiн навiть нахилився й приклав синовi до чола руку. Воно горiло. Хлопця лихоманило.
Раде стурбувався.
-- Що скоїлося? -- втретє спитав вiн.
Тодi його син трохи пiдняв полу своєї гунi, i Раде побачив, що той затулив рукою рану. Його пальцi й полотняна сорочка були в кровi.
Раде випростався й закляк iз розтуленим ротом, дивлячись на сина широко розплющеними очима.
-- Тебе поранено? -- спитав вiн.
-- Так, -- вiдказав Блаже. -- Влучило в мене. -- I, опустивши полу, додав: -- Та нiхто не помiтив. I ви не кажiть нiкому. Вiдвезiть мене звiдси. Отой вiйськовий лiкар з Подгорiци швидко мене вилiкує.
