Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

-- Що? -- вигукнула горiшня бабуся. -- Зiгфрiд не був героєм? Чи ви часом не хочете бути розумнiшим за наших славетних давнiших поетiв? Хiба ж ви не знаєте отого чудового вiрша про Зiгфрiда?

-- Та щось таке пригадую, -- хитрувато сказав прадiдусь. -- А може, ти його пам'ятаєш?

-- Звiсно, пам'ятаю.

Коли йшлося про її iдеали, горiшня бабуся ладна була на все, навiть на декламування вiршiв.

Отож ми й почули в її виконаннi всiм нам добре вiдомий вiрш Людвiга Уланда

Меч Зiгфрiда

Був Зiгфрiд гордим юнаком,

В дорогу вирушив смерком.

Сидiти в замку не схотiв -

У бiлий свiт орлом летiв.

У стрiчних рицарiв, як слiд, -

Крицевий меч, надiйний щит.

А в юнака -- ох, жаль який! -

Замiсть меча дубовий кий.

У темнiм лiсi ще здаля

Вчув Зiгфрiд молот коваля.

Аж ось i кузня. Добру сталь

В огнi яснiм кує коваль.

-- О мiй ковалю, брате мiй,

Хай буду я пiдмайстер твiй.

Ладен не спати уночi -

Навчи кувати яснi мечi!

Пiдмайстер молот тiльки взяв -

Ковадло в землю увiгнав.

Залiзо на ковадло клав -

Геть розбивав, аж лiс стогнав.

-- Стривай, ковалю, не переч! -

Скував юнак довженний меч.

I став з мечем в усiй красi.

-- Тепер я рицар, як i всi!

Драконiв, велетнiв-нечем

Усiх поб'ю з отаким мечем!

Остання строфа в горiшньої бабусi пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом дивилася на прадiдуся.

А Старий Хлопчак усмiхнувся й мовив:

-- Цей вiрш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зiгфрiд -- не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.

-- Натренований? -- проказала бабуся, насупившись.

-- Атож, натренований у мистецтвi двобою, й годi. Як хочете, я вам проiлюструю це вiршем.

-- Чиїм вiршем? -- ущипливо спитала горiшня бабуся. -- Славетного поета чи вашим власним?

-- Моїм, -- скромно сказав прадiдусь. -- Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?

-- А де ж я дiнуся? -- зiтхнула вона.

I прадiдусь -- куди тихiше, нiж горiшня бабуся, аж нiяк не театрально, -- прочитав нам свого вiрша:

Юний Зiгфрiд

Про Зiгфрiда гадає всяк:

"Ото герой! Ото смiльчак!"

I, певне, дивним здасться той,

Хто скаже: Зiгфрiд не герой.

Але подумать прошу я:

Був Зiгфрiд сином короля,

Мав королiвський родовiд

I меч найкращий на весь свiт.

Коли летiв до бою вiн,

То був пiд ним найкращий кiнь.

Його розвiдник i гонець

Був перший-лiпший горобець.

Бо знав вiн мову горобцiв,

Косуль, i ланей, i зайцiв.

Пiд шапку-невидимку вмить

Сховатись мiг, коли скортить.

А ще дрiбничка отака:

Не брала зброя юнака:

Скупавшися в настої трав,

Вiн миттю невразливий став.

Було йому -- i в цьому суть -

За iграшки героєм буть.

Вiн тренував геройський хист,

Немов шахiст чи тенiсист.

Але ж геройства там нема,

Де натренованiсть сама.

Виходить, славний Зiгфрiд той

Був майстер спорту, не герой.

Горiшнiй дiдусь, дядько Яспер i дядько Гаррi старанно вминали снiдання, i я помiтив, що вони не хочуть нiчого казати, поки не вислухають думки горiшньої бабусi. I вона не забарилась її висловити -- цього разу незвичайно мирно й лагiдно:

-- Вiдомий поет, -- сказала вона, -- називає Зiгфрiда героєм i доводить це вiршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зiгфрiд не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?

-- Нi, Маргарето, -- й собi лагiдно вiдповiв прадiдусь. -- Менi здається, що це цiлком природно. Хто висловлює твердження, скажiмо, про те, що Зiгфрiд -- герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вiршi. А хто хоче його спростувати, той мусить за допомогою низки логiчних доказiв грунтовно доводити хибнiсть цього твердження. Я й так дивуюся, що мiй вiрш вийшов довший вiд Уландового тiльки на одну строфу.

Прадiдусь зiперся на стiл, з натугою пiдвiвся й, поволi походжаючи вiд столу до дверей i навпаки, додав:

-- Твердити щось зумiє кожен йолоп, -- хоч я цим зовсiм не хочу сказати, нiби пан професор Уланд був йолоп, -- а спростувати твердження -- на це вже треба кебети. Нам iз Хлопчачком доводиться добряче ворушити мiзками, щоб одне по одному спростовувати всi бездумнi давнi твердження щодо героїв.

Зненацька прадiдусь спинився, здивовано подивився на нас i запитав:

-- Що сталося? Чого це ви в мене втупилися?

-- Того, що ви ходите, прадiдусю, -- сказав я.

-- А господи! -- Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобi. -- Я так забалакався, що й забув: я ж хотiв приховати це вiд вас. Я тiльки-но добрав смаку в крiслi на колесах: така краса, нiхто тебе не турбує.

-- А iнших можна турбувати й лякати, скiльки тобi заманеться, -ущипливо докинула горiшня бабуся.

Старий Хлопчак, важко опустившись на стiлець бiля столу, мовив:

-- Ось не перебiльшуй, Маргарето. Лякати я тебе нiколи не лякав. Просто радiв, що в крiслi на колесах можу спокiйно сидiти наодинцi зi своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?

Я кивнув головою, але не втерпiв i спитав, вiдколи вiн почав ходити.

-- Власне, лише вiдпозавчора, -- признався старий, -- але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму вiцi не можна просто день у день сидiти в крiслi на колесах. Так i заiржавiти не довго.

-- Той не заiржавiє, хто дбає про своє здоров'я, -- напалася на нього горiшня бабуся. --. Коли ж ви у вашому вiцi, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладi.

-- А що з ним сталося, Маргарето?

Тодi горiшня бабуся продекламувала:

Пiдвiвся ще раз, волею мiцною

Востаннє запалив усi серця.

I впав навiки. З бiлого покою

У мертвiй тишi винесли мерця.

Прадiдусь гучно зареготався.

-- Ти все зображуєш у чорному свiтлi, Маргарето, -- сказав вiн дочцi. -- Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумiю.

Попри всi бурхливi суперечки, то був мирний, приємний снiданок зимової передсвяткової недiлi. Горiшнiй дiдусь, попоївши оселедця i взявши собi шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррi та Ясперовi воно нiбито нiтрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.

А проте кiнець балади про старого богатиря, який востаннє пiдводиться перед смертю, знову збудив у менi невиразний страх за прадiдуся. Так немовби десь ударили на сполох.

I коли пiсля снiданку ми сходили на горище, -- Старий Хлопчак ступав схiдцями з натугою, але твердо, -- я нiяк не мiг прогнати думки, що прадiдусь заради мене на недовгий час перед своїм кiнцем востаннє напружив сили, щоб пройти зi мною цiлу галерею iстинних i фальшивих героїв. Менi здавалося, що вiн приносить себе в жертву заради мене.

Ця думка так запанувала надi мною, що, коли ми, нарештi зайшовши до пiвденної кiмнатки, сiли до писання, з неї народилась оповiдка.

Прадiдусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене вiдiшлють додому, до батькiв. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослiдження героїзму.

-- Я пропоную, -- сказав вiн, -- щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповiдцi.

Я погодився. I, поглядаючи на сiре море за вiкном пiвденної кiмнатки, написав на зворотi шпалери оповiдку про старенького омара. А тим часом прадiдусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крiсла, писав оповiдку про свого улюбленого героя.

Писали ми довгенько. Навiть пiсля обiду ще списували свiй сувiй шпалери. Зате скiнчили кожен свою оповiдку ще перед тим, як треба було свiтити свiтло.

Нетерплячий почути прадiдусеву думку, я хотiв був, як звичайно, зразу й прочитати йому свiй твiр. Але Старий Хлопчак сказав:

-- Завершiмо своє дослiдження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобi по баладi про Геракла, який є взiрцем героя античної давнини. Сьогоднi менi б хотiлося розповiсти у вiршах про його останнiй уславлений подвиг, а тодi вже познайомимо один одного зi своїми улюбленими героями. Згода?

-- Згода, -- сказав я.

Тодi знову розгорнуто зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, i я вислухав баладу про останнiй подвиг Геракла.

Балада про Геракла

та райськi яблука

Геракл у днi старовини, -

Як з мiфiв нам вiдомо, -

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Чимало вiн пригод вiдбув

Виснажливих до краю,

Поки, на диво всiм, здобув

Тi троє яблук з раю.

То Єврисфей, неситий цар,

Таку мав забаганку:

Щоб райських яблучок у дар

Принiс той наостанку.

Хто в царство тiней поспiшив

(Як ми вже добре знаєм),

Того б ти тiльки насмiшив,

Злякать хотiвши раєм.

У раї ж день, а не пiтьма,

Тепло усюди й свiтло.

Нiяких тiней там нема,

I скрiзь усе розквiтло.

В Сьогоднi вiчнiм там живуть,

Не знаючи про бiди,

В садах ведуть життєву путь

Три юнi Гесперiди.

Чудовi в Гесперiд сади, -

Та от нема нiкого,

Хто пiдказав би шлях туди,

Окрiм царя морського.

А цар морський, дiдусь Нерей,

Геракловi без краю

(Коли прийшов до нього цей)

Товкмачив:

-- Я не знаю!

I довелося вiч-на-вiч