Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
Чечель сіпнув правицею, знову підхоплюючи свій револьвер.
Ступив крок до виходу — жандарм хай сам дає собі раду, Платон погано приховував втіху від такого видовища.
— А-а-а-а-а! Че — а-а-а — чель-ль-ль!
Глянувши, Платон вилаявся. Пес саме стискав щелепи на лівій руці Кулагіна, прокушуючи її крізь рукав до крові. Біль змусив забути про опір, і єдине, що ротмістр міг, — лупити правою по підлозі.
— Зараз!
Два великі стрибки — і Чечель уже стояв поруч, над сутичкою. Перехопив руків’я зручніше, так, аби пустити в діло кастет. Замахнувся, вдарив Барона між вуха. Одразу вгатив удруге, аж тоді пес загарчав, тут же заскавчав, але щелепи стиснув міцніше. Тепер заволав Кулагін, і Платон, не бачачи іншого виходу, вдарив знову й знову, розбиваючи собачий череп, пускаючи кров.
Зуби розтиснулися.
Відчувши послаблення тиску, ротмістр пішов у контратаку. Нарешті виборсався з-під Барона, став навколішки, відповз, спираючись на вцілілу руку й заточуючись у русі. Кров капала на килим.
— Стріляйте! Вбийте вже потвору! — горлав він.
Пес то гарчав, то скавчав, намагаючись підвестися й знову напасти на кривдника.
— ЧЕЧЕЛЬ!!!
Платон став над собакою.
Наставив дуло на голову, натиснув спуск.
Скавчання припинилося.
Платон утратив до ротмістра всякий інтерес.
Вибіг з квартири, помчав донизу з другого поверху, стрибаючи через три сходинки одразу. Аби не схопився на перила вчасно — впав би, ще й забив спину чи куприка. Та втримав рівновагу, перевів подих, плечем налетів на важкі парадні двері.
Очі різонуло білим — повільно падав грудневий сніжок.
Ще біжучи до брами, Чечель зловив себе на думці — чогось бракує для повноти картини. Коли вибіг, вгледів бородатого двірника в сіруватому фартуху поверх довгого, до колін, кожуха, з-під якого визирали взуті в калоші валянці. Дворовий цербер шваркав мітлою спокійно, з відчуттям власної гідності, по-хазяйськи. Його ніщо не вивело з самозаглибленого стану. Та й вулиця жила своїм життям. Мерзли перехожі, на розі товкся пузатий городовий із шашкою, піхви якої заледве не човгали по засніженому хіднику. Далеко-далеко дзенькнув трамвай.
Шурх, шурх: мітла замела широкі свіжі сліди від санних полозів та кінських копит.
Сліди.
— Е, дядя! — гукнув Чечель, завбачливо заводячи за спину озброєну руку. — Це на санях бариня поїхала? Та, з другого поверху?
— Волобуїха? — перепитав двірник, не припиняючи заняття. — Еге. З братчиком своїм кудись подалися. Вони ж на тих санях прибули-с. З ними ще був чоловік, гривеника пожалував за службу, дай Бог йому здоров’ячка.
— А сам барин? Виходив… чи, може, вибігав?
Двірник сперся на мітлу, поправив круглу баранячу шапку.
— Чого б то йому бігати? Я, шановний, у панські діла носа пхати не навчений. Моє діло маленьке. Хоча, коли сніг падає, не аж таке й маленьке…
— Так пан Волобуєв не виходив ось зараз із парадного?
— Нащо?
Не брехав.
Бо на свіжому снігу не було його слідів. Дві пари ніг наслідили, чоловічі й жіночі. Обриваються біля слідів, залишених саньми. Усі ці візерунки сніг поволі притрушує.
Або Волобуєв уміє літати, або…
Чечель розвернувся, мало не послизнувшись, побіг назад.
Забіг сходами на другий поверх, глянув нагору. Ступив до передпокою квартири, звідки щойно вискочив. Не заходив, гукнув голосно:
— Кулагін!
— Тут! — почув у відповідь.
— Я бачив телефонний апарат у кабінеті. Дзвоніть, куди треба, викликайте кавалерію!
— Що відбувається? — І після короткої паузи: — Чечелю, ви мені наказуєте, так треба розуміти?
— Розумій, як хочеш, — буркнув Платон собі під носа, вголос же сказав: — Як собі хочете, пане ротмістр! Можете не кликати підмогу!
Виконавши тим самим свій обов’язок, Чечель обережно рушив сходами вгору. Лівою тримався за гладенькі дубові перила. Права, зігнута в лікоть, стискала револьвер, яким Платон водив перед собою.
Так дістався останнього, четвертого поверху.
Звідти вужчі сходинки вели до дверей горища.
Аж тепер Чечель вирішив скинути пальто. Зопрів, верхній одяг ускладнював рухи. Витрусив себе з рукавів, облизав пересохлі губи. Для чогось перехрестився, піднявся, штовхнув двері.
Рипнули давно не мащені петлі.
Зсередини дихнуло холодом, змішаним із пилом, запахами, котрі йдуть від мотлоху, з домішками чогось кислого. Ще — голубиного посліду, до якого додалися також специфічні пахощі, котрі лишають по собі дрібні гризуни. Волобуєв — якщо він тут — не потрудився придавити чимось важким вхід ізсередини. Того вимагала логіка, і Чечель засумнівався: ну як помилка, втікач ховається не тут? Одразу ж мотнув головою, відкидаючи зрадницькі думки. З будинку не вибігав, навіть не в слідах річ, двірник би його бачив. Не змовчав би, барин не мав як заохотити цербера, схилити на свій бік, купити лояльність.
Можна припустити — в теорії, чисто в теорії! — що Волобуєв знайшов прихисток у котрійсь із квартир над ним. Проте досвід поліцейської служби навчив Платона: подібне могло статися в робочих кварталах на околицях чи десь у кримінальних нетрях, наповнених притонами. Там квітне взаємна виручка, завжди діє принцип «один за всіх, усі проти фараонів». Тут же, у благополучному середовищі, сусіди швидше самі гукнуть поліцію, ніж допоможуть без належних пояснень.
Лишається горище, єдиний варіант.
А чому залишив двері…
— Пане Волобуєв, не пройде так! — гаркнув Чечель, слова відбилися луною. — Якщо ви не зачинилися, це не значить, що вас тут нема! Гарна спроба, визнаю! Виходьте, досить хованок!
У відповідь нічого не почув.
Сплюнув під ноги.
Нахилився, втягнув голову в плечі.
Шарпонувся вперед, нагинаючись, пірнаючи в холодну вологу темряву й намагаючись проскочити швидше, аби уникнути можливої атаки. Та нічого не сталося, Платон випростався посеред горища, перевів подих, сторожко покрутив головою.
Рух.
З лівої сторони.
Впало щось не дуже важке.
Чечель посунув на звук, витягнув озброєну правицю чимдалі перед собою. Запізно, та все одно — встиг поміти, почути, відчути рух позад себе, праворуч, із протилежного боку. Противнику вдалося відволікти увагу, прийом елементарний, дуже простий, знайомий, Платон сам десятки разів його застосовував. Нагнувся в останню мить, щось замашне майнуло над головою, ледь зачепивши маківку.
Він пірнув під удар у розвороті.
Не втримався на рівних, це мало колись статися.
Але падіння врятувало: там, де він щойно стовбичив, повітря знову розсікла стара вузька дошка.
Нападник бив місцем, з якого хижим кігтем стирчав величезний цвях.
Чечель перекотився підлогою. Бах — гостряк цвяха врізався там, де щойно був його тулуб.
— Куди? Куди? Куди?
Волобуєв ревів, махаючи руками, мов божевільний дроворуб. Не давав Платонові оговтатися, атакував безперервно, люто, завзято. Єдине, що зміг зробити Чечель, — стрельнути, не прицільно, у простір горища. Нападника не зупинило, цвях уже наближався до мети.
Нарешті гостряк таки подряпав ліве стегно, розпоровши штанину.
Скрикнувши від раптового різкого болю, Платон відчайдушно дригнув ногами, зробивши «млинок» та прискоривши тіло. Прокрутився довкола власної осі. Звестися на рівні не мав змоги, але носаком правої ноги таки підчепив Волобуєва за кісточку.
Поки той не оговтався, щосили вдарив лівою вище, ближче до литки, як того вимагає правильний прийом джіу-джитсу.
Настала черга нападника втратити рівновагу.
Волобуєв упав мішком, здіймаючи довкола себе стовпчик пилюки. Підвелися противники одночасно. Обоє — навкарачки, в обох не було зброї. Дошка з цвяхом вилетіла з руки, а револьвер бовтався на гумовій шворці. Та Платонові вдалося виграти секунду: Волобуєв ще не випростався, а на нього вже дивилося дуло. Чечель цілився в нього, стоячи на колінах.
— Погралися, досить, — процідив він крізь зуби, відкидаючи зайві тепер політеси. — Зараз я повільно підведуся. Ти стій, як стоїш. Робитимеш, що я скажу і коли.
