Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
— А чому ви не згадали про нього, коли ми укладали угоду? Хіба не знаєте, що кожна фотографія робиться з негативу? Чому не поставили умову віддати вам і його?
— Ви б не віддали.
— Звідки знаєте? Ой, мосьпане, про що ми сперечаємося?! Ситуація така, яка є. Іншою вона бути не може.
— Негатив ви оцінюєте так само, як убивство людини.
— Помилка. — Чоловік із родимкою додав повчальних інтонацій. — Життя безцінне. Бог дав — Бог забрав.
— Ви змагаєтесь із Богом? Мітите на його місце?
— Повторю лиш те, що сказав раніше. Ваша нещасна дружина, царство їй Небесне, нічого поганого мені не зробила. Вбити її захотіли ви. Хоча, підозрюю, вам пані Волобуєва теж не завдала шкоди. Ви скористалися її становищем, справді сумним для незаміжньої дами під тридцять років. Не мали іншого виходу. Чин титулярного радника — єдине, що могли пред’явити у тому вашому, прости, Господи, вищому товаристві. Розряд чиновника в табелі про ранги — ширма, мосьпане. Улюблена ширма всіх банкротів. Voila[9], якщо вам зручніше французькою.
На цих словах Пташка картинно розвів руки.
— Стояти! — рявкнув Волобуєв, ступивши півкроку вперед і в русі піднявши дуло на рівень голови співрозмовника. — Не рухатися! Не рипатися!
— Нерви бережіть. — Чоловік із родимкою повільно опустив руки. — Я оце лиш зараз повірив: будете стріляти, навіть влучите з такої відстані. Хіба це щось для вас поміняє? Ну, вбивцю дружини застрелив банкрут, який його й найняв. Довго своє банкрутство вже приховувати не зможете. А доведеться ж кудись ховати мій труп. Удома нікого нема, крім собаки, з вигляду — дуже злого. Згодуєте псові моє тіло?
— Що ви мелете…
— Пане Волобуєв, я намагаюся пояснити вам ваші ж невеселі перспективи. В активі — негатив. Пластина справді при мені, у кишені піджака. У пасиві — труп, якого треба позбутися. І другий труп, який треба знайти. Він для вас важливіший.
— Ви скажете мені, де тіло Христини.
— Самі вірите в це? — Пташка легенько реготнув. — Глібе Львовичу, голу́б ви моя душа[10], нащо вам такий клопіт? Довели мені й собі заразом: міцний ви горішок, так просто не розколеш, за рупь двадцять не візьмеш[11]. Краще заберіть свій шпалер[12], завершимо наші справи й розійдемося миром. Кожен своє отримає. Зверніть увагу, мосьпане: у кожному випадку про гроші мова. Тільки я претендую на менші, ви — на більші.
— Ось і жаргон вуличний з вас попер, — криво всміхнувся Волобуєв. — Недовго краснобайствували. Книжки, театри, сінематограф… А під оболонкою гопота, ракло[13], проби нема де ставити.
— Чиє б мукало. — Чоловік із родимкою справді відмовився від високопарних просторікувань, тон помітно спростився. — Особа, яка платить за вбивство своєї дружини, недалеко від ракла й гопоти пішла. Будете платити за негатив?
Волобуєв зітхнув, опустив револьвер.
— Я дам вам гроші, жадібний мерзотнику. Але досить із вас п’яти червінців.
— Поми-илуйте! — протягнув Пташка. — П’ятдесят рублів! Дайте хоча б тищу!
— Не на базарі, — відрубав титулярний радник.— «Катеринка», таке моє останнє слово!
— Дві тисячі рублів і сотня на додачу за смерть дружини. Я правильно розумію?
— Слово честі, що більше слухаю вас, то краще розумію: переплатив від самого початку, — зітхнув Волобуєв.
— Гроші на бочку.
— Оце нарешті ваші слова, яким я більше вірю, ніж базіканню про книжки й театри. — Гліб Львович запхав зброю назад до кишені. — Гаманець у кабінеті не тримаю. Зволите йти за мною.
Титулярний радник ступив до дверей.
Рвучко відчинив.
Завмер, уклякнув, прикипів до підлоги.
— Як… як ви зайшли…
У проймі дверей стояли двоє.
Один — грубенький, але не товстий. Радше міцний соковитий чоловік у котелку та довгому пальті, з-під поли якого визирали елегантні штани від костюму англійського крою. Волобуєв знав, що йому сорок сім, але пишні вуса, бачки й густа борода додавали років. І не згладжували негарні риси, якими наділила природа рід Ковалевських, навпаки, з вусами, бородою та гривою Серж, старший брат його дружини, ще більше нагадував чудовисько.
— Пройшли крізь стіну, — мовив той.
— Ви… ти знову прийшов знущатися? Ти не маєш права…
Ковалевський не дав договорити. Посунув уперед, змусивши Волобуєва задкувати. Інший, незнайомий йому чоловік, у світлому пальті з хутряним коміром та теплому картузі, ступив за ним. Гліб Львович встигнув глянути через його плече. Барон спокійно, навіть байдуже, сидів біля канапи у великій залі й навіть позіхав. Ніколи ще на пам’яті Волобуєва його пес не поводився так при чужих без команди. Визнавав і слухався лише двох: самого господаря і його покійну дружину.
Серж тим часом також озирнувся на собаку, по тому щільно причинив двері.
— Що тут відбувається? — Волобуєв уже оговтався від несподіваного явлення. — Панове, я вимагаю пояснень!
— Якого чорта тобі пояснити, Глібе Львовичу? — запитав Ковалевський. — Виглядає, пояснення даватимеш ти.
— Сергію Павловичу, до дідька ваші передмови, — втрутився його компаньйон.
Тепер титулярний радник зміг краще роздивитися його. На вигляд тридцять років. Тонкі франтуваті вусики, обличчя та й уся постава зберігали відбиток шляхетної породи. Біла кістка в бозна-якому поколінні. Руки закривали білі шкіряні рукавички, які франт неквапом, палець за пальцем, почав знімати. Процес чомусь заворожив усіх трьох, присутніх при цьому: Ковалевський, Волобуєв, навіть Пташка — кожен прикипів очима до дійства, мовби відкрив для себе новий чарівний ритуал і боявся пропустити хоча б одну його мить. Нарешті рукавички лягли на полицю каміна, з протилежного боку від Пташчиної шапки.
— Панове, пропоную не товкти воду в ступі, — мовив франт. — Досить гратися, вистава затягнулася. Давайте одразу поставимо крапку.
Далі сталося дещо зовсім несподіване.
Франт ступив до вікна, наполовину закритого важким ламбрекеном, що його притримував шнур із китицею. Рука лиш взялася за край, а Волобуєву раптом стрельнуло в голову: коли він ішов з дому, це вікно не було так закрите, штору він сам відсунув далі, до стіни. Але на такі дрібниці не звернув увагу, коли зайшов сюди з Пташкою й почалися торги.
Рука гойднула оксамитову тканину.
На підвіконні стояв невеличкий прилад дивної, на перший погляд — простенької конструкції. Довгастий циліндр, який повільно крутився, барабан приводила у дію ручка. Волобуєв не одразу, але згадав, де таке бачив: читав на дозвіллі журнал, де писали про різні чудесні технічні новинки. Але як це опинилося в його кабінеті, у зачиненій квартирі…
— Знайомтеся. — Франт повернув ручку, зупиняючи прилад. — Маємо фонограф, маленький, переносний. Зроблено в Швейцарії, більш досконала модель. Ось цей вал, — торкнувся пальцем, — вкрито шаром воску. Менше зношується, хоч звук усе одно поки не дуже гучний. Але ж нам вистачить, панове. Ми все почуємо. Хочете послухати, як звучить, пане Волобуєв? Б’юся об заклад, вас іще ніхто ніколи не записував такою ось апаратурою.
— Він не Карузо й не Шаляпін, — презирливо кинув Серж Ковалевський. — Його голос не має цінності для історії. Зате в поліції музику, записану тут, неабияк оцінять.
— Що… що відбувається? — Волобуєв уже зрозумів, його кинуло в піт, спершу холодний, потім — гарячий, та інших слів знайти не міг, тож повторив папугою: — Що тут відбувається?
— Щодо тебе, Глібе Львовичу, не хочеться зберігати пристойність. Це саме по собі непристойно, — завважив Ковалевський. — Проте я все ж збережу її. Пристойно буде познайомити тебе з присутніми тут особами. Платон Чечель, людина відома в певних колах, прошу шанувати.
Титулярний радник впер погляд у франта.
