Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
— Дозвольте! — Чечель не стримався, клацнув пальцями. — Пограбування поштового вагона! Сім років тому, глибока осінь! Перегін між Москвою та Харковом! Мільйон Земельного банку! Харитонов тоді ліквідував спільників і пірнув глибоко на дно!
— Ось вам і початковий капітал Едвіна Мілкуса, — підхопив Сокольський. — Надалі називатиму всіх так, як ви їх знаєте, задля зручності, аби не мандрувати в прізвищах. Трійця після такого зухвалого грабунку, в тому числі — спільників Носка, вирішила забратися за кордон. Найкраще батько з донькою почувалися в Німеччині, мову обоє знали бездоганно.
— І цієї підказки не помітив, — перервав Платон. — Хоча інші так само обдурилися. Були моменти, коли мені здавалося: чоловік у візку чудово розуміє присутніх. Ясно тепер, для чого окуляри, іще й з затемненням. Елемент маскування, ховав вираз обличчя та емоції. Але даруйте, не стримався.
— То нічого, — відмахнувся адвокат. — Отже, Європа відкрила в Мілкуса ділові таланти. Він запропонував Носку забути про анархістське минуле. За досить короткий час зміг заснувати фірму, легалізував награбоване. Справді згодом навідали Америку, бо вже тоді виношував плани постати в Харкові загадковою особою з-за океану. Це забирало час, та Мілкус не квапився. Йому важливіше було заплутати сліди й напустити чимбільше туману. А шукати якісь сліди далеко за океаном…
— Справді, такі злочинні розуми описують автори бульварних романів. Почитую на дозвіллі, маю слабкість, — зізнався Чечель.
— Далі ви знаєте… — Адвокат жестом попросив оновити келишок, Платон не забарився. — Мілкус увесь час тримав у голові коновалівську страшилку про перевертня. Він навів довідки й дізнався: маєток у Грушівці після погрому так і не оживили. На той час вони з Серафимою вже вдавали немічного мільйонера й молоду дружину. Також роки зіграли на користь: зовні обоє помінялися від того, якими їх могли пам’ятати в Харкові. Навіть не так: доньку Іди Лихоліт не згадає з вигляду жодна людина. Сам же Мілкус повністю перевтілився. Вигаданий параліч, як ви відчули на собі, дуже допоміг збити усіх із пантелику. І маскування, ви маєте рацію.
— Вбивав він сам. — Чечель налив і собі. — Я марно шукав спершу перевертня, потім — його спільника серед гостей.
Удова кахикнула, усі запитально глянули на неї.
— Ви кажете, покарати збиралися лише чоловіків… Із моїм Сержем разом… — Вона говорила, мовби ступала по льоду. — Для чого тоді запрошувати ще й дружин? Я… Зрозумійте, я теж могла бути там. Їх… нас… Мілкуси теж прирекли?
— До речі, мудре питання, — погодився Сокольський. — Забагато свідків. Воно мене переймало. Та й Платона Яковича, хіба ні?
— Забагато свідків, — підтвердив Чечель.
— Я спитав у Мілкуса й про це. Пояснення просте і жорстоке. Він хотів… — Адвокат шукав слова. — Він… вони обоє бажали, аби чоловіки, винні в загибелі їхньої дружини й матері, помирали на очах у власних дружин. Вивихнута логіка, психопатична, визнаю. Проте Мілкусу кортіло, щоб дружини пережили те саме, що свого часу пережив він, утративши Іду. Донька не заперечувала.
— Крім того, кількість народу мала, за задумом, сприяти паніці, — додав Платон. — Можливо, згодом питатиму у вас, Арсене Титовичу, про первісний план трійці. Єдине, у чому переконаний, — кінець грудня, коли у всіх святковий настрій і метуть сніги, обраний навмисне. Та насправді це не важливо. Бо я виявився незваним і нежданим гостем. Коли говорив про розіграну спеціально для мене виставу, не припускав — її старанно грають одразу троє. Тож загальний задум не міняли, хіба зважили на присутність сищика. Ще й сищика з репутацією, про яку трійця нічого не знала і яка стала відкриттям. Адже останні роки вони вживалися в ролі за далекими кордонами. Тож треба було терміново вносити зміни з огляду на мою присутність. Думаю, я не мав стати жертвою. Навпаки, усе мусило відбуватися ледь не на моїх очах. На самого Мілкуса теж слід було замахнутися. Він збирався вціліти дивом, і таку виставу вони теж показали. Але давайте трошки назад, до Мілкусової сповіді. Григоренка вночі надвір виманив управитель?
— Так. Кокаїн його подружці підкинув теж він. — Сокольський обмежився такою відповіддю.
— Дозвольте тепер мені. Все ж таки сищик я, тож маю певні здогади. Вбивця, уже озброєний залізною пазуристою рукавичкою, підстеріг Григоренка. Наступний — лікар Лавров. Його господар убив тим-таки способом у власній спальні. Затим вибив вікно й обставив усе, як задумано. Носок уже залишив сліди за вікном. Та зробив це раніше, взуття встигло висохнути. А в темряві, ще й під час паніки, ніхто не придивлявся особливо. Далі — Мухортов. Поки ми готували вилазку, Мілкус і Серафима зачинилися в бібліотеці. Звідти, з вікна, господар вибрався назовні. Я правильно міркую?
— Навіть дуже, мовби бачили на власні очі. Вбивця розповів мені все в деталях, — підтвердив адвокат. — А ви, пане Чечель, подобаєтесь мені що далі, то більше.
— Впоравши полковника на очах у Носка, вбивця без перешкод повернувся всередину. Тут найскладніше: ми з Ковалевським оббігали будинок з обох боків. На когось із нас міг нарватися. Але управитель недарма погнав Мухортова саме ліворуч. Там є спуск до льоху, можна пройти всередину й зайти назад через кухню. Туди заносили тіло Григоренка, і якби ж то мені трошки уважності…
— Не картайте себе. Вам навмисне не давали передиху й навіть нормального сну. Дві доби в пеклі — коли нема змоги видихнути, не те щоб зважено оцінити все довкола.
— Я не люблю опинятися в ситуаціях, коли з мене роблять дурня, — а я тим дурнем і є! — Чечель роздратовано, різким рухом перехилив чарку, тут же перепросив жінок: — Не звертайте на мене уваги. Я злий на себе. Це не дає мені шансів зрозуміти вбивцю та його доньку. Вона ж схвалювала всі дії батька. Вони планували разом, і, припускаю, деякі… — він зам’явся, щоки враз запалали,— …деякі ідеї йшли від неї.
— Зараз ви попри бажання шукаєте виправдання їхнім діям, — пояснив Сокольський. — Марно. Не варто цього робити. Так ви хочете виправдати ще й власні прорахунки. З Ідою Лихоліт учинили несправедливо. Злочин — на совісті Георгія Авакумова, який за неймовірним збігом обставин не постраждав. Ба більше: скоїв інший, застрелив молоду жінку. Нехай аферистку та авантюристку. Нехай спільницю жорстокого вбивці. Та ось він, невеликий, але шанс покарати його бодай за щось. Ну, чи хоча б ускладнити йому життя. Ви всі, Платоне Яковичу, мали справу з перевертнем. Не з одним — одразу з трьома.
Вдова знову кашлянула.
— Так розумію, спільника, управителя чи хто він там, вони позбавилися навмисне?
— Не хотіли до останнього. — Сокольський кивнув. — Мілкус визнав, що досі шкодує. Наполягла Серафима. Знову ж таки, через пана Чечеля. Йому, а з його руки — поліції треба було віддати вбивцю. І потім, Мілкуси планували повернутися до Європи й назавжди забути про кримінал. Носок — не з тих, зовсім іншого поля ягода. Дратував, підбивав на авантюри… Його просто розміняли, як ферзя в шаховій партії, аби вберегти короля.
Чечель хотів ще щось сказати.
Його розпирало, почуте зовсім не заспокоювало. Навпаки, хоч багато здогадів виявилися правильними — самолюбство це чомусь не тішило. Та адвокат ураз крекнув. Важко підвівся. Поклав руку йому на плече.
— Хочу перекурити. Складіть чоловічу компанію. Де дозволите, Софіє Іванівно?
Останній раз тут, біля каміна, Платон балакав із Ковалевським.
Прийняв запрошення на вечерю до Мілкусів.
Знаменитої гільйотини Сокольський при собі не мав. Зате в кишені знайшлися невеличкі щипчики. Ними він чикнув кінчик сигари. Замість сірника взяв велику тріску з вогню, розкурив. Сідати не поспішав, пройшовся, мовби розминаючи кістки.
— Знаєте, пане Чечелю, я відмовляю в послугах, якщо мені пропонують захищати того, хто сам нехтує законом, — почав без зайвих передмов.
— Ніяких сумнівів не маю, — мовив Платон.
— Але це, мосьпане, зовсім не означає, що всяка заможна особа нехтує законом.
