Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
— ЗАКРИЙ СВОГО РОТА! — ревонув Авакумов. — ЯК ТИ СМІЄШ, ЩЕНЯ!
— Смію. — Чечель не говорив, він читав вирок. — У театрі інтимні секрети зберігаються недовго. Петро Шабанов, кажуть, був не надто талановитим. Зате зовнішність і темперамент приваблювали до нього прихильниць, і не лише серед молоденьких актрис. Це ж вашими зусиллями з театру на вулицю вигнали немолодого трагіка, який прослужив там двадцять років? Сказати прізвище? Та ну, зараз не важливо. Йому відмовляли в місці всюди, куди потикався. Перебивався випадковими заробітками. За десять років людина перетворилася на руїни. Зараз спився і живе за рахунок давньої, ще з часів його тріумфу, пасії у місці з промовистою назвою Нічліжний яр, біля Холодної гори. Я знайшов його, пане Авакумов. І випитав, за що його вигнали. Ви ж знаєте, про кого мова?
— За пияцтво його й вигнали, — процідив той.
— Він бачив коханку Шабанова, — видихнув Платон. — Хай би там як вони ховалися. Він бачив пару в готелі «Епштейн» на Катеринославській. Бо сам винаймав там нумер для подібних інтрижок, хто без гріха. А потім свідок бачив Адоніса там само — але вже з іншою. Молодшою. Я так розумію, Шабанова тримали в театрі тільки тому, що такою була примха Олени Луківни. Інших коханок ви своєму протеже заборонили мати, пане покровитель. Він знахабнів, утратив обережність. Чому ви не перекладаєте?
Тепер Чечель дивився на завмерлу пару — молоду жінку й вдвічі старшого чоловіка в інвалідному візку.
— Ви ж усе розумієте, правда? Напевне вже зрозуміли — це Олена Авакумова вбила свого коханця Петра Шабанова. В нападі ревнощів. За зраду. Ось чому Авакумов так хотів засудити вашу маму, Сашенько. Це вони вбили вашу дружину, Іллє Юхимовичу. Вставайте вже, йдіть. Так, здається, Євангеліє каже[41].
Тишу, яка запала після цих слів, можна було помацати.
Платон на подібний ефект сподівався. Не дав оговтатися, вирішив бити далі, не зупинятися. Зараз охоче брав реванш за весь час, коли дозволяв водити себе за носа.
— Ми, здається, за певних обставин перейшли на ти… Сашенько, чи хай уже за звичкою Серафимо, аби не плутати присутніх. Хоча визнаю`, сильніше, ніж ви вже заплутали, нема куди. Єдине, пане Лихоліт… чи Мілкус, чорт вас розбере: не говоріть більше німецькою. Вона у вас ідеальна, друга рідна, по бабусі ви правдивий німець. А вивчити англійську, аби при потребі вдавати з себе вихідця з Нового Світу, не так уже й складно для професора з вашими здібностями.
— Я недооцінив вас.
Чечель чекав цього — та все одно здригнувся від несподіванки.
— Ви правильно все оцінили, — заперечив, дивлячись тепер на чоловіка в кріслі й далі тримаючи Авакумова під дулом. — Навіть вирахували, як просто купити мене на інтимну приманку. Ваша донька розіграла того вечора чудову виставу. Я повірив кожному слову, кожному жесту. А в деяких моментах вона взагалі не грала. Задоволення ж було справжнім. Чи помиляюся?
Серафима, вона ж Сашенька Лихоліт, зронила коротке:
— Хам.
— Можливо. Але ти в той момент загралася. Не в раптову пристрасть, не в спалах почуттів, не в слабку жінку, якій потрібен захист. Ти дозволила собі підпустити мене надто близько. Я побачив тебе справжню. Очі, Серафимо. Вираз очей. Можна вдягнути перуку, скільки завгодно гримувати лице. Погляд виказує й закарбовується. На одну мить — і таку мить зловив фотограф у салоні на Кінній площі. Забула? Він зробив знімок тебе з матір’ю, яким прикрасив свою вітрину. А незабаром Іда Лихоліт опинилася в центрі уваги всього міста. Він за великі гроші продав негативну пластину власникові «Харківських губернських відомостей», де вашим портретом ілюстрували скандальні публікації. Та одну копію зберіг для себе на пам’ять. Гроші знову перемогли, фотографія в мене. Ви з матір’ю дуже подібні. Вона в свої тодішні тридцять три виглядала, як ти зараз. Так, ти подбала про зовнішність. Бач, нікому з гостей-чоловіків ти не нагадала жінку, яку вони засудили, кожен зі своїх причин, десять років тому. Але вони й не могли розгледіти в тобі Іду. Хто з присяжних вдивляється в нещасну підсудну? Тим більше, припускаю, за короткий час твоя мама могла помінятися зовні. В гірший бік.
— Це все? — запитала Серафима сухо.
— Я зрозумів, що заважало скласти все докупи в, чесно скажу, дуже непростій для мене історії. Ніби все добре — та постійно об щось перечіпався. На перший погляд справді все вказувало на управителя. Зрештою, він же напав на мене, мало не вбив…
— І я тебе врятувала, — нагадала молода жінка.
— Ти не мене рятувала. Ви з батьком домовилися вбити спільника. Він уже заважав, і тут теж не обійшлося без мене. Якби не моя незапланована поява, той, хто називав себе Мартином Носком, залишився б живим. А ви розійшлися б отак само, як тепер: не захотіли більше жити в проклятому місці. Згодом управителя звільняєте так само, як найняли. Та й кого цікавлять наймані управителі! Але мені того ранку вдалося нарешті скласти думки докупи й вирахувати Носка. Я поквапився сказати вам, тим самим підписав вашому спільнику смертний вирок. Управителя нацькували на мене — аби потім розіграти щасливий порятунок і остаточно списати всі вбивства на нього. Хоча вбивали ви, пане Лихоліт… Ні, краще Мілкус, так звичніше. Десять років виношували план водночас страшної й витонченої помсти. Аби зовсім вивести себе з кола підозрюваних, почали довгу гру в паралізованого інваліда. Це дало змогу не з’являтися на людях під виглядом постійного поганого самопочуття. Проте кількох помилок ви все ж таки припустилися.
— Цікаво. — Чоловік у інвалідному кріслі далі скупився на слова.
— Аби вбивати людей одного за одним, навіть маніяку потрібен мотив. Так званий Носок не мав жодного з видимих. Списати потім на раптове божевілля? Хтозна, Мілкусам могли б повірити. Тим більше що так простіше й швидше згорнути справу. Аж раптом, тільки не смійтеся, знову на заваді поховати все й пустити на гальмах став ваш покірний слуга. Бо саме завдяки мені жандарми нарешті зітхнули спокійно: знайдено та знищено одного з найнебезпечніших анархістів-терористів. Казус, повторюся, у прямій причетності до того неблагонадійної особи, яка має купу негласних заборон проживати в губернських містах і раптом — проти власної волі стає в пригоді Охоронному відділенню. На певний час я отримав своєрідну індульгенцію. І жандармський ротмістр на пальцях пояснив — за що. Слово за слово — я дізнаюся про зв’язок терориста-втікача з колишнім професором Лихолітом. А також — з особою, прямо причетною до грушівської страшної казки про перевертня. Вони тікають утрьох, один із них через вісім років виринає в Грушівці під чужим іменем, перевертень починає криваву різанину. Жертви — четверо з п’яти присяжних засідателів, на чиїй совісті смерть Іди Лихоліт та подальше руйнування доль усіх членів родини. Можна припустити: ось мотив — помста за друга. Усе б лягло. Аби той, кого ми знаємо як Мартина Носка, справді був сентиментальною людиною з романтичним настроєм карати непокаране зло в ім’я справедливості.
— Так буває, — кинув Мілкус.
— Згоден. У моїй поліцейській практиці й такі мотиви траплялися. Але такі люди, як Носок, не виношують планів помсти багато років, якщо йдеться не про особисті рахунки, — твердо сказав Платон. — А головний аргумент тут: управитель Мілкусів усе ж таки другорядна фігура. Він не міг зібрати в певний час у певному місці всіх потрібних йому персон, та ще й з дружинами. Зате, як тепер розумію, другорядна роль та великий досвід підпільного політичного й кримінального життя дозволили Носку збирати докладні відомості про всіх, кого ви з донькою засудили на смерть. Ось так він дізнався, зокрема, про пристрасть Люсі до кокаїну — вивести дівчисько з ладу ви планували незалежно від моєї несподіваної присутності на святі вашої кривавої помсти. Але все ж таки найбільше мені допомогла шановна Наталя Дмитрівна.
Чечель зробив у її бік легкий уклін.
— Я? — щиро здивувалася Мухортова, яка досі мовчала й напружено слухала. — От не могла подумати!
