Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович
Одного не врахував: слідів на снігу.
Точніше — їх відсутності.
Платон стиснув кулаки.
Чому не осяяло хоча б на годину раніше? Коли Ковалевський, насправді — єдиний, на кого можна сміливо покластися, ще не подався звідси… забравши з собою одну з двох рушниць. Зброя Чечелю не завадила б.
Вона там, усередині.
Лежить у бібліотеці, біля канапи, поруч із Едвіном Мілкусом.
Ну як же просто все виявилося!
Платон далі тупцяв на місці. Сіяв ріденький сніжок, легенько торкався не голених відучора щік. Танув, лишаючи ледь відчутний мокрий слід. Морозець не набагато, але зменшився. Чечель нахилився, черпнув голою рукою білу суху холодну жменьку. Розтер по обличчю.
Він не спав добу.
Йому не давали спати.
Саме йому. Свідомо. Щойно почули — серед гостей є колишній агент розшукової поліції. Особа з репутацією, здатна давати лад небезпечним ситуаціям. Йому не дозволяли перевести подих, підкидали смерть за смертю, тіло за тілом, труп за трупом. Він не повинен був перепочити, оцінити й обмізкувати все, що відбувалося довкола.
Ще — ранні зимові сутінки.
Занурений у темряву, відрізаний негодою від зовнішнього світу будинок.
Освітлений зсередини кількома свічками. А при свічках можна розгледіти значно менше, ніж…
Електрика!
— Та чорт забирай! Твою ж погану маму! — вирвався вигук розпачу.
Саме той рідкісний випадок, коли не спиш двадцять чотири години, але виглядає — не прокидався весь той час. Оговтався щойно тепер, коли здогад приходив за здогадом, коли все поволі прояснялося, ставало на свої місця.
Чечель знову протер лице жменею снігу, більшою.
Пирхнув, ніби занурився в ополонку й виринув назовні.
Спершу швидко пішов, потім — підтюпцем побіг до того місця, де вночі напали на полковника кавалерії Федора Мухортова. Стайня, де знайшли вбитого Григоренка, стояла в тій самій частині двору — трохи далі від лівого крила маєтку.
Поки Платон не розібрався, чи має це якесь значення.
Але спальня Мілкуса — теж у лівому крилі.
Зараз там мертвий Лавров із розпанаханим горлом.
Чечель добіг до рогу будинку. Зупинився, перевів подих. Далі ступав обережно, оминув накрите, уже ледь присипане снігом тіло. Став на місці, звідки, як припустив, убивця тікав — міг утекти! — далі, до невисокої огорожі, у бік лісу. Навіть стрілку накреслив.
Треба на власні очі побачити — не міг перевертень нікуди звідси втекти.
Той, хто вбив Мухортова, весь час стояв тут, поруч із Платоном.
Говорив із ним.
Над головою Чечель уздрів обірвані негодою дроти. Теліпалися, завбачливо приторочені Носком до краю даху, аби не валялися під ногами. Бракувало ще однієї підказки, останнього доказу Платонової правоти. Він напевне був тут.
Драбина.
Якщо управитель закріпив дроти учора, без неї б не обійшовся.
І напевне не заніс би далеко звідси.
Чечель покрутив головою. Зупинив погляд на стайні, впевнено пішов туди. Не помилився: лежала тут, ззовні, притулена до стіни. Підхопив, поволік назад. Швидко видерся, квапився — мало не впав, але втримався. Руками дротів не торкався, досить було уважніше придивитися.
Все!
Платон не зліз — зістрибнув. Уже точно знав — хто, та досі не уявляв — навіщо. Хай там як, мотив скоро з’ясується. Якщо йти за логікою вбивці, наступні жертви — Ковалевський та Авакумов.
Оскільки Сержа нема…
Розділ 23. Дроворуб
Чечель улетів до передпокою.
Витрусив себе з розстебнутого на бігу пальта. Кинув поруч, на підлогу, шапку. В будинку стояла тиша, і тепер, прозрівши, Платон сприйняв її як лихий знак. Одразу подався в кухню. Параска ще поралася там, стрепенулася з його раптовою появою, витерла руки об фартух.
— Слухаю, паночку… — Очі відбили переляк та покору.
— Де Мартин Панасович?
— Та тут, де ж йому дітися звідси.
— Ясно.
Пошукав і швидко знайшов ніж. Нічого іншого, придатного для захисту, бодай трохи схожого на зброю, більше не бачив. Помахав куховарці пальцем:
— Хочеш жити — будь тут. Знайди куточок, заховайся. Сиди тихо, мишею.
— Так той… Миші тихо ж не сидять, — писнула Параска.
— Ти все почула, все зрозуміла. Не гарикайся тут мені. Ясно?
Більше Ярмолючка його не цікавила. Вона напевне не цікавить і вбивцю. Але краще налякати, хай не потикає носа звідси, поки все не скінчиться. А кінець уже дуже скоро.
Нікого не зустрів у передпокої. Забіг на другий поверх, навмисне гучно тупцяючи. Найперше кинувся до бібліотеки, постукав, теж гучно. Серафима з’явилася майже одразу, та всередину не пустила. Випурхнула в коридор, зачинила двері, стала між ними й Платоном, мовби вартова при брамі.
— Тихо. Він нарешті заснув.
— Де управитель?
— Не знаю. І він тут уже не управитель. Ми ж вирішили…
— Не має значення. Може, дали якусь вказівку, кудись послали.
— Тут нема куди особливо посилати. Що сталося?
— Не пускай його. Взагалі — нікого не пускай. Зачинися, відчиниш тільки мені.
— Платоне…
— Пізніше все детально поясню. Рушниця?
— Не дам! — вирвалося в Серафими.
— Мудро. Наче казала — вмієш стріляти?
— Треба — то впораюсь. Ти скажеш нарешті, що коїться?
Замість відповіді Чечель легенько підштовхнув її до дверей. Помітив — поглядом зачепила ніж у його руці, на лице набігла темна тінь. Більше нічого не пояснював, сказав усе, що треба. Крутнувся на підборах, ступив до спальні Мухортових. Штовхнув двері, не стукаючи, — Носок міг бути там. Але всередині нікого не побачив, хоча управитель усе ж не так давно лежав на покритому ліжку.
Наступна спальня — Авакумови.
Серафима вже зникла, замкнулася, як велено.
Грюкнув, раз, тут же — другий.
— Ви що собі дозволяєте? Вас тут хтось у чомусь уповноважив?
Георгій Андріянович не приховував неприязні — та на свою адресу Чечель не сприйняв. Покровитель мистецтв ставився так до всіх і відучора припинив це приховувати. Не привід віддавати на поталу. Усередині Платона що далі, то впевненіше говорив поліцейський.
— Хочете жити — сидіть тут, — кинув різко й сухо.
— Не ваша справа!
— Я попередив.
— Без нагальної потреби ми з дружиною намагаємося не мозолити нікому тут очі.
— Робіть так і далі.
— Я повинен вас слухатися?
— Як хочете.
Свій обов’язок Чечель виконав. Інтерес до Авакумова втратив. Наступна кімната — Лаврової.
Тук-тук.
— Платоне Яковичу, бідолашна Ольга без того налякана, не має сил. Ви нагнітаєте такими попередженнями.
— Вам краще діяти, як прошу, Наталю Дмитрівно.
Кімната Люсі.
Тук-тук.
— Я… — Голос тремтить, під очима темні кола.
— Ти не писнеш, поки не дозволю.
— Чечель!
— Так, це моє прізвище. — З нею планував найкоротшу розмову. — У Харкові подбаю про твою опіку. Тебе приведуть до тями. Більше не побачимося.
— Платошо…
— Цить! Марш!
Усі на місцях, усі попереджені.
На черзі — фінальний акт драми.
Чечель злився на себе. Дозволив розіграти виставу, ще й сам зробився головним і, що дуже прикро, — вдячним її глядачем. Мусив же оцінити, правильно прорахувати цю особу ще тоді, коли балакали в більярдній.
Два дні тому.
Минулого року.
Наче вчора.
Платон знову пішов донизу.
Мартина Носка побачив перед собою, коли збіг на середину сходів.
Жодного слова, тим більше — пояснення.
Правиця управителя гойдала сокиру. Коли він устиг зрозуміти, що викритий, — хтозна. Але й це зараз уже не мало значення. Не так погляд, як войовничий вигляд красномовно свідчив: або ти — або я. Будь-які перемовини неможливі.
З кухонним ножем проти сокири не виходять. Та все ж краще, ніж голіруч. Чечель ступив крок уперед, зійшов на сходинку нижче. Потім — ще на одну, ще. Носок не рухався, не зводив із Платона колючих очей.
І вже коли той став на передостанню, кинувся.
