Бентежна кров - Галбрейт Роберт
— Я так розумію, ви потребували не лише цементу, а й алібі? — мовив Страйк, ігноруючи її питання.— Припускаю, ви обрали стареньку з деменцією на Ґопселл-стріт, бо вона б не змогла ані підтвердити, ані заперечити, чи були ви з нею, коли зникла Марго?
— Ага,— підтвердила Дженіс, повертаючись до своєї історії.— Я пішла до неї рано-вранці, залишила ліки й записку на підтвердження того, шо я в неї була. Я знала, вона не заперечуватиме, шо я була в неї на початку вечора. Вона не мала родини й погоджувалася з усім, шо їй скажеш...
Від неї я пішла купити квиток на вечір у кіно, а потім подзвонила своїй няні попередити, шо прийду пізніше, ніж гадала, бо в нас останній сеанс. Я знала, шо Айрін не схоче йти зі мною. Вона цілий ранок стогнала, шо їй зле. Я знала, шо ніякий зуб у неї не болить, але вдала, шо вірю їй. Айрін ніколи не любила ходить у місця, де не познайомишся з чоловіками.
— Отож по обіді ви повернулися до клініки — з чорного ходу, я так розумію?
— Ага,— підтвердила Дженіс, погляд якої трішки затуманився.— Ніхто мене не бачив. Я знала, шо у Марго в холодильнику лежить пончик, бо я була там уранці й бачила його, але тоді навколо постійно були люди, тож я не могла там порпатися. Отож я впорснула в нього розчин пентобарбіталу, просто крізь целофан.
— Ви на той час, певно, вже добре набили руку? Знали, яка має бути доза, щоб Марго змогла ще вийти на вулицю?
— Ця справа ненадійна,— сказала медсестра. На відміну від Кріда, вона не вдавала всемогутність, але, знову ж таки, вона ж була дотична до справи лікування, не тільки убивання.— Я непогано визначала дози, але важко мати певність на сто відсотків. Я чула, шо вона збиралася з кимсь зустрітися в пабі неподалік, а перед виходом вона зазвичай перекушувала, але я не могла точно передбачити, чи з’їсть вона той пончик, і чи зможе після того вийти на вулицю, і коли ліки подіють...
Увесь час, що я цим усім займалася — діставала цемент і накачувала пончик,— я думала: нічого не вийде, не може вийти. Ти сядеш до в’язниці, Дженіс... І знаєте шо? — сказала медсестра, розчервонівшись і розпалившись.— На ту мить мені це було вже байдуже. Після того, як вона сказала про мене Стівові. Я подумала: постану перед судом і розповім усім, шо він сприймав мене ті’ки як мамусю й медсестру, шо скористався мною, приходив до мене в будь-який час доби. Тоді йому доведеться мене помітити й почути, правильно? Мені було все одно. Я думала: я хочу, шоб ти здохла, леді. Хочу, шоб ти здохла,— ти маєш і чоловіка, і любчика на стороні, а мій мужчина ходить до тебе тричі на тиждень... Або вона помре, думала я, і мені все зійде з рук, або я прославлюся, про мене напишуть газети... і тоді мені подобалася ця ідея.
Вона роззирнулася у своїй маленькій вітальні, і Страйк був майже певен, що вона подумала про те, якою буде її камера.
— Я вийшла з клініки й манівцями пішла до Аторнів, та коли я увійшла, Ґіерма не було. Я подумала: так, проблема, де це він? А тоді почали рюмсати Дебора й Самайн. Не хтіли робити уколи вітамінів. Довелося виявити суворість. Я сказала Деборі: ці уколи підтримують ваше здоров’я. Не будете їх робити — подзвоню у «швидку», і вас заберуть у лікарню на огляд... Її можна було примусити зробити шо завгодно, налякавши, шо доведеться вийти надвір. Отож я вклала Дебору й Самайна поряд на ліжко у великій спальні та зробила їм уколи «вітамінів». Перевернула їх на бік. Їх уже можна було викреслити.
А далі я пішла на вулицю, в телефонну будку, і почала чекати, вдаючи, шо розмовляю по телефону.
Все здавалося якимсь нереальним. А не вірила, шо все вийде. Може, завтра я прийду на роботу й дізнаюся, шо Марго знепритомніла посеред вулиці, а потім вона почне верещати на всю клініку, шо її отруїли, і — я знала — тицяти пальцем на мене...
Гі все не було й не було. Я думала: це кінець. Вона з’їла пончик, і їй стало зле ше в клініці. Вона подзвонила в «швидку». Її знудило, й вона здогадалася. А тут перед будкою стала якась дівчина, і я намагалася трохи визирнути з-за неї, шоб бачити вулицю...
Нарешті я побачила, шо йде Марго. І подумала: ну шо, пора. Лило як з відра. Люди на мене не дивилися. Всі під парасольками, з-під коліс машин летять фонтани води. Марго перетнула вулицю, і я побачила, шо їй недобре. Гі хитало. Вона перейшла на мій бік вулиці та притулилася до стіни. Ноги в неї підкошувалися. Я вийшла з будки і кажу: «Ходімо, люба, вам слід присісти». Голови я не підводила. Вона пішла зі мною, зробила кілька кроків — і тут зрозуміла, що це я. Довелося трохи поборотися. Ше кілька футів, і я затягнула її на Албемарл-вей, але вона була висока, важка... і я подумала: все, кінець...
Аж бачу: назустріч іде Ґіерм. Це був мій єдиний шанс. Я гукнула його на допомогу. Він думав, шо допомагає їй. Допоміг мені завести її сходами нагору. Вона вже на той час і не опиралася. Я вигадала якусь побрехеньку для Ґіерма, шоб він не дзвонив у «швидку». Сказала, шо сама її вилікую... сказала, шо не хочу, аби приходила поліція і обшукувала квартиру... Він параноїдально боявся влади, тож це спрацювало...
Я сказала: іди подивися, чи Дебора й Самайн досі сплять. Вони дуже хвилювалися, де ти подівся, і довелося дати їм заспокійливе. Коли він вийшов з кімнати, я задушила її. Потримала ніс і рот затисненими. Зробила з Марго те, шо планувала зробити з Аторнами.
А коли пересвідчилася, шо вона мертва, лишила її сидіти на канапі, а сама пішла у ванну. Сіла на унітаз, роздивляючись фламінго на шпалерах, і подумала: шо далі? Тут Ґіерм. Він її бачив... І я змогла вигадати тільки одне: нехай він думає, шо це зробив він. Він же божевільний. Я подумала, шо, певно, зрештою доведеться вбити і його, але про це я подбаю пізніше...
Отож я чекала на унітазі, поки він зайде в кімнату і знайде її. Дала йому п’ять хвилин наодинці з тілом, а тоді повернулася назад, розмовляючи з Марго так, наче вона жива: «Вам уже ліпше, Марго, люба?» А потім кажу: «Ти шо накоїв, Ґіерме? Шо наробив?»
А він каже: «Нічо’, нічо’, я не робив нічо’»,— а я йому: «Ти казав, шо здатен своєю надприродною силою вбивати людей. Мабуть, треба дзвонити в поліцію». А він почав благати мене не дзвонити: він не хтів, це вийшло випадково. Отож урешті-решт я кажу: гаразд, я тебе не видам. Тіло зникне. Я про все подбаю.
Він ридав як дитина й попросив у мене седативне. Сам попросив мене приспати його, ви можете в таке повірити? Отож я дала йому кілька заспокійливих. Лишила його спати на Самайновому ліжку.
Було страшенно важко самотужки запхати її в отой великий ящик. Довелося вийняти з нього мотлох, який вони там зберігали. Добре згорнути її. Коли я нарешті запхала її всередину, пішла перевірити всіх Аторнів. Пересвідчитися, що дихальні шляхи в них вільні. Потім я знову побігла в телефонну будку. Питаю в Айрін: то як, ідемо в кіно? А вона, слава Богу, відмовилася, як я і думала.
Отож я повернулася в квартиру. Пробула там десь до опівночі. Довелося цемент змішувати потрошку, вручну, у відрі. Це було страшенно довго. Марго зайняла майже весь ящик, але все одно мені довгенько довелося заливати її цементом. Далі я зачинила віко. Воно прилипло до цементу. Я більше не змогла його відчинити, і це добре.
Коли вони всі попрокидалися, я сказала Ґіермові, шо про все подбала. Тихенько сказала йому, шо віко на ящику застрягло. Краще пошукати інше місце, шоб зберігати Самайнові іграшки.
Було очевидно, шо він здогадався. Думаю, вдавав сам перед собою, шо нічого не розуміє, але все розумів. Потім я приходила до них тричі на тиждень. Довелося. Шоб догоджати йому. Одного разу приходжу — а він усі стіни розмалював символами, як у якомусь поганському храмі абощо.
Ше багато тижнів, багато місяців мене аж нудило від страху. Я знала: він усім патякає, шо вбив її. На щастя, місцеві думали, шо він вар’ят. Але під кінець стало зовсім погано. Довелося його позбутися. Досі не вірю, шо цілий рік чекала, перш ніж позбутися його.
— Приблизно в той час, коли ви його вбили, ви подзвонили Синтії Фіппс, прикинувшись Марго, так? Щоб підкинути поліції нову ниточку й відвернути увагу від Ґіерма, якби раптом хтось усерйоз поставився до його слів?
