Бентежна кров - Галбрейт Роберт
— Коли ми вперше познайомилися з вами двома,— сказав Страйк, проігнорувавши ці слова,— я подумав, що Айрін хотіла, щоб ви двоє прийшли на бесіду разом, аби ви не вибовкали її секретів, але все було навпаки, правда? Ви хотіли бути присутні, щоб контролювати те, що скаже вона.
— Ну, так,— знову зітхнула Дженіс,— але не дуже добре я впоралася, еге ж? Вона патякала наліво і направо.
— Скажіть мені, Чарлі Рамедж справді бачив зниклу жінку в Лемінгтон-Спа?
— Ні. Мені просто хтілося переключити вашу увагу, шоб ви поменше думали про те, як Марго мне Кевові живіт. Чарлі Рамедж сказав мені, шо бачив Мері Фланаґан на сільському цвинтарі у... десь у Вустерширі, здається. Я знала, шо цього ніхто не заперечить, знала, шо він помер, і знала, шо він постійно вигадував небилиці, ніхто з його знайомих не пригадає чергову його байку.
— А згадка про Лемінгтон-Спа мала спрямувати мою увагу на Айрін і Сатчвелла?
— Ага,— підтвердила Дженіс.
— Це ви підсипали ліки в термос Вілми Бейліс? І тому працівникам клініки вона здавалася п’яною.
— Так, це я.
— Навіщо?
— Я вже казала вам,— нетерпляче мовила Дженіс,— сама не знаю, навішо я це роблю, просто роблю... Хтілося подивитися, шо з нею буде. Я люблю знати, чому відбувається те чи те, навіть коли іншим це не цікаво... Але як ви до цього додумалися? — запитала вона вимогливо.— Ні Талбот, ні Лосон і не запідозрили нічо’.
— Лосон, може, й ні,— відповів Страйк,— а от Талбот, думаю, запідозрив.
— Та ні, не може бути,— миттю заперечила Дженіс.— Та він танцював під мою дудку.
— Щодо цього я не впевнений,— сказав Страйк.— Він залишив дуже дивні нотатки, і в них він повертався постійно до смерті Скорпіона, або Юнони,— це прізвиська, які він дав Джоанні Гам-монд. Сім допитів, Дженіс. Думаю, він підсвідомо знав, що з вами щось не те. Він багато разів згадує отруту,— думаю, це засіло в нього в голові через те, як померла Джоанна. В одному місці (вчора ввечері я знову перечитував його нотатки) він переписав довгий опис «королеви чаш» з карт таро. Оті слова, що вона є віддзеркаленням того, хто на неї дивиться. «Роздивитися істиннну її подобу вкрай важко». А тої ночі, коли його забрали в лікарню, він марив про демоницю з кубком у руці та ще сімома в неї на шиї. Він був занадто хворий, щоб пов’язати всі свої підозри, але його підсвідомість і далі намагалася підказати йому, що ви не та, за кого себе видаєте. В одному місці він пише: «Невже Цетус має рацію?» Він кликав Айрін Цетусом, тобто Китом... і я в певний момент запитав себе, про що йдеться. В чому вона має рацію? А тоді мені пригадалося, як Айрін одного разу сказала, що, на її думку, ви мали до Датвейта «сентимент».
Почувши ім’я Датвейта, Дженіс трішки здригнулася.
— І Дороті Оукден казала, що в присутності Датвейта ви вічно хихикали,— провадив Страйк, пильно спостерігаючи за нею.— А ще Дороті ставила вас в один ряд з Айрін і Глорією, зараховуючи до «багряних жон», тобто блудниць вавилонських, а це означає, що вона колись бачила, як ви фліртуєте.
— Оце і все, шо ви на мене мали: шо я одного разу пофліртувала і шо я — «королева чаш»? — поцікавилася Дженіс, додавши в голос нотку презирства, хоча Страйк бачив, що вона приголомшена.
— Ні,— озвався Страйк,— було й багато іншого. Дивні аномалії і збіги. Багато хто казав мені, що Марго не любила «медсестру», але вас частенько плутали з Айрін, тож я не одразу вирахував, що йшлося саме про вас... А ще ж була ламка Х-хромосома. Коли я вперше побачив вас з Айрін, ви заявили, що бували в Аторнів лише раз, але чомусь знали про них дуже багато. Ламку Х-хромосому на початку сімдесятих називали синдромом Мартіна — Белл. Якщо ви бачилися з ними тільки отого одного разу, було дуже дивно, звідки ви точно знаєте, що з ними не так, ще й користуєтеся сучасним терміном... А потім я почав помічати, що люди біля вас постійно страждають на розлад шлунка або поводяться як п’яні. На барбекю в Марго і Роя ви щось підмішали в пунш?
— Підмішала, ага,— сказала вона.— Блювотний корінь. Подумала, кумедно буде, якшо вони всі вирішать, шо отруїлися барбекю, але потім Карл розбив чашу, і я навіть зраділа... Мені просто хтілося, шоб їм усім стало зле, хтілося попіклуватися про них, а ше зіпсувати їй вечірку, але це була дурість, правда?.. Ось шо я мала на увазі, кажучи, шо іноді ходила по краю: вони всі були лікарі, а шо якби вони здогадалися?.. Лише Глорія випила великий келих, і їй стало зле. Чоловікові Марго це не сподобалося... заблювала їхній гарненький будинок...
Страйк бачив, що за сумирною зовнішністю ховається стихійне бажання руйнувати.
— Блювання Глорії на барбекю,— промовив Страйк,— Айрін і її постійні розлади шлунка... Кевін, у якого вічно болів живіт...
Вілма, яку то хитало, то вивертало, коли працювала у клініці Святого Івана... я з тими різдвяними цукерками і блювотою... і, звісно, Стів Датвейт і його проблеми з зором, головний біль і кольки в животі... Я так розумію, це з Датвейтом фліртувала Айрін того дня, коли ви вкинули капсулу аміталу їй у чай?
Дженіс стиснула губи і звузила очі.
— Гадаю, ви сказали їй, що він Гей, аби вона відчепилася від нього?
— У неї вже був Едді, який до смерті хтів побратися з нею,— вибухнула Дженіс.— У неї були всі ці хлопці в пабі, які вічно загравали з нею. Якби я зізналася їй, як мені подобається Стів, вона б його обкрутила просто для розваги, ось яка вона була. Отож так, я сказала їй, шо він ґей.
— А чим ви накачуєте її тепер?
— По-різному,— тихо озвалася Дженіс.— Залежить від того, наскі’ки вона мене вибісить.
— Розкажіть мені про Стіва Датвейта.
Зненацька дихання Дженіс почастішало. Гі обличчя знову почервоніло — вона зреагувала емоційно.
— Він був... такий вродливий.
Пристрасна нотка в її голосі вразила Страйка мало не більше, ніж повний набір отрут, які вона зберігала у себе на кухні. Йому пригадався рожевощокий парубок з широкою краваткою, який перетворився на огрядного власника «Аллардису» в Скегнесі, з почервонілими очима та прилиплими по пітного чола сивими пасмами, й уже не вперше Страйк мав усі підстави замислитися про неймовірно непередбачувану природу людського кохання.
— Я вічно закохувалася по вуха,— сказала Дженіс, і Страйк подумав про Джонні Маркса, який помер у муках, і про те, як Дженіс поцілувала його на прощання в холодну щоку.— Ох, Стів умів розсмішити! Обожнюю чоловіків, які вміють смішити. І був дуже вродливий. Я колись по десять разів на день проходила в нього під вікнами, шоб тільки почути його «привіт»... ми подружилися... Він почав заходити до мене, розповідати свої проблеми... й от він каже, як божеволіє через оту одружену жінку. Закохався в дружину свого приятеля. Торочить і торочить, яке важке в неї життя, а тут я сиджу, одиначка з дитиною. А в мене не важке життя? А в неї ж був чоловік, еге ж? Але ні, я бачила, шо нічо’ в мене з ним не вийде, поки не приберу її з дороги, і я подумала: шо ж, доведеться її позбутися...
— Вона була вродливіша за мене,— пробурмотіла Дженіс, указуючи на світлину Джоанни Гаммонд на стіні.— Ота штука в неї на обличчі... Отож я знайшла її в телефонній книзі й пішла до неї додому, коли її чоловік був на роботі. У мене була перука, яку я, бувало, вдягала на вечірки. Вдягла її й уніформу, а ше окуляри, які я іноді носила, хоч і не мала в них потреби. Дзвоню я їй у двері й кажу, шо мені дехто натякнув на її родинні проблеми... Люди завжди впускають медсестру,— сказала Дженіс.— Їй відчайдушно хтілося виговоритися. Були і сльози, і емоції. Вона розповіла мені, шо переспала зі Стівом і шо, здається, закохалася в нього...
Я, вдягнувши латексні рукавички, змішала їй випивку. Наполовину з гербіцидом. Вона все зрозуміла, ті’ки пригубила, та я схопила її ззаду за волосся,— Дженіс показала жестом як,— захилила її голову і просто влила все в її бісову горлянку. О так! А коли вона впала на підлогу, задихаючись, я акуратно влила в неї ще трішки. Довелося побути трохи з нею, пересвідчитися, шо вона нікому не подзвонить. А коли я побачила, шо їй уже не вичухатися, я зняла уніформу й пішла собі.
