Бентежна кров - Галбрейт Роберт
Дженіс рвучко розвернулася. Глянувши на нього круглими очима, вона схопила з таці одне з фаянсових горняток і квапливо піднесла до вуст, але Страйк уже зробив крок до неї. Стиснувши її зап’ясток рукою в латексній рукавичці, він силою відсунув горнятко від її вуст, відчуваючи кістки під м’якою плоттю і пергаментною старечою шкірою. Вільною рукою він забрав у жінки горнятко й роздивився його. На дні плавав добрий дюйм в’язкої білої рідини. Досі тримаючи Дженіс за зап’ясток, Страйк зазирнув у чайник, де теж була рідина, а потім відчинив буфет.
Він увесь був заставлений баночками пігулок, гербіцидами, відбілювачем і скляними банками, повними сухого зілля — рослин, листя і грибів: це був склад отруйниці, свідчення того, що вона життя присвятила старанному вивченню методів заподіяти смерть під виглядом зцілення.
— Мабуть, чаю я не питиму,— сказав Страйк.— Може, побалакаємо?
Жінка не опиралася, коли він за зап’ясток повів її назад у вітальню й усадовив у крісло.
— Убивство й самогубство — чудовий вихід,— сказав Страйк, стоячи над нею,— але щось не хочеться мені стати жертвою номер... скільки там їх було?
Дженіс нічого не відповіла. Тільки шок читався в її круглих синіх очах.
Страйк поглянув на старі світлини на стіні. На одній була чорнява наречена, яка білозубо всміхалася; на ній була мереживна сукня під горло, капелюшок-таблетка з серпанком, а на лівій щоці виднілася велика родимка. Над нею висіла фотографія юної блондинки з хімічними кучерями, модними у вісімдесяті. Блондинка була в червоному пальті. Раніше Страйк не помітив її, не побачив, бо зайшов до кімнати з певними очікуваннями, зробивши настільки ж огульні припущення, як і Талбот з його переконанням, що всі Раки лагідні, проникливі й у них добре розвинена інтуїція. Медсестри — янголи, які допомагають вразливим: Страйк був такий самий засліплений, як і Вай Купер, і дивився на Дженіс крізь призму вдячних спогадів про медсестер і санітарок у Селлі-Оуку, які рятували його від болю й депресії, і про Керензу в Корнволлі, яка щодня дарувала спокій і турботу. А до цього ще слід додати, що обдурив його справжній геній брехні й омани.
— Я подумав,— сказав Страйк,— слід заїхати й особисто повідомити соціальній працівниці Аторнів, що в їхній квартирі знайшли тіло. Ви дуже добре імітуєте акцент середнього класу, Дженіс. Припускаю, телефон, яким користується Клер, десь тут?
Він роззирнувся. Мабуть, вона заховала телефон, побачивши, хто стоїть у неї на порозі. Зненацька він помітив фен, захований за канапу так, що тільки дріт стирчав. Боком обійшовши столик, Страйк нахилився й дістав фен, а з ним целофановий згорток, флакончик з обірваною етикеткою, шприц і шоколадні цукерки.
— Не чіпайте,— раптом сердито мовила Дженіс, але Страйк у відповідь поклав речі на столик.
— Мені б стало зле, якби я з’їв один з тих фініків, над якими ви чаклували, коли я приїздив минулого разу? — поцікавився Страйк.— А фен ви використовуєте для того, щоб знову загорнути їх у целофан, правильно?
Оскільки вона не відповіла, він провадив:
— Я не подякував вам за шоколадні цукерки, які ви надіслали нам з Робін на Різдво. У мене був грип. Я з’їв лише пару штук, перш ніж у мене почалася блювота. Решту цукерок я викинув, бо вони викликали неприємні асоціації. Пощастило мені, ага?
Страйк присів у крісло поряд з мобільним, який і далі записував.
— То ви вбили всіх цих людей? — поцікавився Страйк, указуючи на світлини на стіні.— Чи дехто з них лише мав постійні проблеми зі шлунком, коли ви опинялися поряд? Ні,— сказав він, уважно роздивляючись стіну,— Айрін тут нема, правильно?
Очі за скельцями круглих срібних окулярів, набагато чистіших за окуляри Денніса Кріда, кліпнули.
За тюлевими фіранками видно було, як по вулиці прокотилася машина. Дженіс провела її очима, і Страйкові подумалося, що вона майже очікувала побачити поліційну автівку. Можливо, Дженіс узагалі не збирається говорити. Іноді люди так і не заговорюють. Залишають розмови адвокатам.
— Учора ввечері я розмовляв телефоном з вашим сином,— мовив Страйк.
— Як ви посміли!
Ці слова вихопилися в неї від приголомшення.
— Посмів,— сказав Страйк.— Кевін дуже здивувався, що ви навідували його в Дубаї, адже він не бачився з вами майже сім років. Навіщо вам вдавати, що полетіли до нього? Щоб Айрін відчепилася?
Вона стиснула губи. Одна рука крутила витерту обручку на другій руці.
— Кевін сказав мені, що практично з вами не спілкувався, відколи поїхав з дому. Та й у вас двох ніколи не було особливо близьких стосунків, сказав він. Але він заплатив за ваш приліт до нього сім років тому, бо гадав, що має дати вам «другий шанс», як він висловився... і тоді його донька примудрилася напитися відбілювача, коли ви дивилися за нею. Вона ледве вижила, й відтоді він урвав з вами будь-які зв’язки.
— Ми з ним проговорили майже дві години,— провадив Страйк, спостерігаючи, як Дженіс то червоніє, то блідне.— Кевінові важко було озвучити вголос підозри, які він мав усі ці роки. Кому захочеться вірити, що його рідна матуся труїла людей? Легше було думати, що він параноїк, а в «особливих напоях», які ви йому давали, нічого не було. І ваш перший чоловік, схоже...
— Він був мені не чоловік,— пробурмотіла Дженіс.— Ми не брали шлюб.
— ...покинув вас, бо теж підозрював, що ви йому щось підмішуєте в їжу. Кевін раніше думав, що батько все вигадує. Та після нашої вчорашньої розмови, гадаю, він багато на що почав дивитися по-іншому. Він готовий прилетіти сюди і свідчити проти вас.
Дженіс конвульсивно смикнулася. Запала мовчанка, яка тривала майже цілу хвилину.
— Ви все записуєте,— нарешті прошепотіла жінка, дивлячись на мобільний, який лежав на бильці Страйкового крісла.
— Записую, ага,— підтвердив Страйк.
— Якшо ви це вимкнете, я побалакаю з вами.
— Я все одно зможу переповісти в суді все, що ви мені скажете.
— Я впевнена, шо адвокат порадив би мені не дозволяти вести запис.
— Так,— визнав Страйк,— мабуть, ваша правда.
Він узяв мобільний, розвернув його до неї так, що вона бачила, як він вимикає диктофон, а потім поклав телефон на столику поряд з шоколадними цукерками, шприцом, целофаном і феном.
— Навіщо ви це робили, Дженіс?
Вона досі гладила внутрішній бік своєї обручки.
— Не знаю я навішо,— сказала вона.— Просто мені це... подобається.
Гі погляд перемістився на світлини на стіні.
— Мені подобається дивитися, шо відбувається з ними, коли вони ковтнуть отруту або забагато пігулок. Іноді мені приємно допомагати їм, шоб вони мені дякували, а іноді приємно спостерігати, як вони мучаться і як відходять...— (У Страйка поповз по спині холодок).— Не знаю я навішо,— повторила вона.— Іноді я думаю, це тому, шо в десять років я вдарилася головою. Тато скинув мене зі сходів. П’ятнадцять хвилин я пролежала без тями. Відтоді в мене почалися головні болі... Травма голови може спричинити всяке різне, знаєте... Отож, можливо, це не моя провина, але... я не знаю...
Дженіс трішки нахмурилася.
— Тоді з онучкою... я хотіла її позбутися, чесно... така розбещена скиглійка... Я не люблю дітей,— знову поглянула вона прямо на Страйка. Ніколи не хтіла їх мати, не хтіла Кева, але я думала, якшо він народиться, його тато зі мною побереться... але він не схотів, так і не побрався...
Мою маму вбили пологи. Мені було вісім. Вона родила вдома. Передлежання плаценти. Всюди кров, я намагалася допомогти, лікаря не було, батько п’яний, на всіх горлає... Я зняла оце,— тихо промовила вона, показуючи Страйкові обручку на пальці,— з маминої мертвої руки. Знала, шо тато її все одно проп’є. Я взяла її і заховала, щоб він не знайшов. Це все, шо в мене лишилося від мами. Я любила маму,— сказала Дженіс Бітті, погладжуючи обручку, і Страйк запитав себе, чи й справді травма голови й насилля в родині зробили Дженіс такою, як вона є, і чи має взагалі Дженіс здатність любити.
— Це справді ваша молодша сестра Клер? — запитав Страйк, показуючи на подвійну рамку поряд із Дженіс: на одній половині був опасистий чоловік із сонними очима й зубами курця, а навпроти — дебела, проте симпатична білявка.
