Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— Ага. Так і було,— пробурмотіла Дженіс, крутячи стару обручку.

— І ви продовжували навідувати Дебору й Самайна як Клер Спенсер?

— Ну, так,— мовила Дженіс,— довелося. За ними слід було наглядати. Останнє, шо мені було потрібно, це справжні соцпрацівники в тій квартирі.

— А Дебора й Самайн не здогадалися, що Клер — це колишня медсестра Дженіс?

— Люди з ламкою Х-хромосомою погано розрізняють обличчя,— сказала Дженіс.— Я пофарбувала волосся й одягала окуляри. Я добре дбала про їхнє здоров’я. Вітамін Д для Дебори, бо вона не виходить надвір. Вона молодша за мене... Я думала, може, й помру вже, поки знайдуть тіло. Шо більше минало часу, то менша була вірогідність, шо хтось пов’яже це зі мною...

— А що Датвейт?

— Він змився,— мовила Дженіс, і її посмішка зів’яла.— Це мало не розбило мені серце. Мені доводилося ходити на подвійні побачення з Айрін та Едді й удавати, шо я щаслива з Ларрі, а кохання мого життя зникло. Я всіх питала, куди подівся Стів, але ніхто не знав.

— А як у вас на стіні опинилася Джулі Вілкс? — запитав Страйк.

— Хто? — розгубилася Дженіс, поринувши в жалощі до себе.

— Жінка в червоному пальті, яка працювала у Клактоні,— мовив Страйк, указуючи на юну блондинку з кучерявим волоссям, чиє фото в рамочці висіло у Дженіс на стіні.

— А, ця,— зітхнула Дженіс.— Ага... За кілька років по тому я випадково зустріла знайомого, який мав знайомого, який бачив Стіва в таборі Батліна... як я розхвилювалася! Боже, як я на той час уже знудилася з Ларрі! Мені страшенно хтілося знову побачити Стіва. Обожнюю чоловіків, які вміють мене розсмішити,— повторила жінка, яка планувала вбивство цілої родини заради задоволення подивитися, як вони помирають.— Я знала, шо між нами шось було. Знала, шо ми могли бути в парі. Отож я забронювала для нас із Ларрі відпустку в таборі Батліна. Кев не хтів їхати — і мене це влаштовувало. Отож я зробила перманент і сіла на дієту. Не могла дочекатися. Люди люблять мріяти, правда?

— Ми пішли на вечірку в клубі, а там він,— тихо сказала Дженіс.— Ох, такий красень! Співав «Longfellow Serenade» Ніла Даймонда. Поки закінчив, усі дівки вже божеволіли від нього. Ларрі нажлуктився... Коли Ларрі в нашому шале влігся спати, я знову тихенько вийшла. Але не змогла його знайти. Тільки за три дні мені вдалося з ним перемовитися. Я сказала: «Стіве, це я. Дженіс. Твоя сусідка. Медсестра!»

Вона поступово почервоніла ще більше, ніж перед тим. Спалахнула так, що аж очі засльозилися.

— А він каже: «А, так. Усе гаразд, Дженіс?» І пішов собі. А потім я бачу,— сказала Дженіс, і її губи затремтіли,— як він цілує оту дівчину, оту Джулі, й зиркає на мене, наче хоче, шоб я це побачила...

І я подумала: ну ні! Після всього, шо я зробили заради тебе? Ну ні!

Я зробила це напередодні нашого від’їзду. Ларрі, як завжди, хропів собі. Ніколи й не помічав, шо мене нема в ліжку.

Після роботи вони всі ходили до Стіва у шале — я це з’ясувала, простеживши за ними. Вона вийшла сама-одна. Попісяти. О другій ночі.

Було нескладно. Навколо нікого. Камер у ті часи ше ніде не було. Я штовхнула її, стрибнула у воду слідом за нею і тримала її під водою. Несподіванка — ось шо допомогло її вбити. Пірнувши, вона багацько наковталася води. Вона єдина, кого я прикінчила, не приспавши спершу, але я була зла, розумієте...

Я вилізла, витерлася. Повитирала всі сліди ніг, та й ніч була тепла, до ранку все повисихало.

Наступного дня я побачила його. Кажу: «Який кошмар, ота дівчина, Стіве! У тебе жахливий вигляд. Не хочеш випити?»

Він побілів як полотно, а я подумала: шо ж, ти мене використав Стіве, а потім просто викинув, правильно?..

Десь удалині завила поліційна сирена, і Страйк, глянувши на годинника, подумав: цілком вірогідно, що це поліція вже їде сюди, на Найтинґейл-Ґров.

— Ти приймав від мене співчуття і доброту, дозволяв куховарити для тебе,— провадила Дженіс, досі звертаючись до уявного Стіва Датвейта. — Заради тебе я була навіть ладна вбити власну дитину! А потім ти починаєш клеїтися до інших жінок? Ну ні! Вчинки мають наслідки,— сказала Дженіс, у якої досі палали щоки.— Чоловікам слід це затямити й почати поводитися відповідально. Жінкам же доводиться,— сказала вона, а поліційна сирена все наближалася.— Ну, я ж побачуся з ним знову в суді, так? Знаєте, якшо так подумати, я чекаю на це з нетерпінням,— мовила Дженіс.— Невесело мені тут жити самотою. Кумедно буде подивитися на обличчя Айрін. Про мене ж напишуть у всіх газетах, правда? І може, хтось із чоловіків прочитає, чому я так учинила, й усвідомить, шо слід тричі подумати, кого вони зваблюють. Якшо хочете знати мою думку, то це буде корисний урок для всіх чоловіків. Учинки,— повторила Дженіс, коли поліційне авто зупинилося в неї під дверима, й розпростала плечі, готова зустріти свою долю,— мають наслідки.

Частина сьома

Прийшов-бо жовтень, сповнений, утіх...

72

...від праці марно їх не відірвеш...

Успіх, як з досвіду давно довідався Страйк, справа набагато складніша, ніж видається людям.

Уже не вперше преса звернула свій зір на детективну агенцію, і хоча, понад сумнів, визнання лестило і слугувало непоганою рекламою для бізнесу, воно, як завжди, страшенно шкодило роботі партнерів. Робін, чию адресу преса вирахувала дуже швидко, заховалася вдома у Ванесси Еквенсі й за допомогою кількох перук і вправного макіяжу мала змогу й далі виконувати деяку частину роботи, тож Барклею і Гатчинсу не доводилося все робити самотужки. З другого боку, Страйкові довелося знову повертатися в гостьову кімнату Ніка й Ільзи, де він, відростивши бороду, заліг на дно, телефоном керуючи підрядниками агенції. Лише Пат Чонсі лишилася в офісі на Денмарк-стріт, дбаючи про паперову роботу й незворушно відчиняючи і зачиняючи агенцію вранці та ввечері.

— Без коментарів. Вам усім ліпше розійтися,— буркотіла вона двічі на день до гурту журналістів, які товклися на Денмарк-стріт.

Підвищена увага суспільства, яка стала результатом подвійної знахідки — жіночого тіла, залитого цементом у тихій квартирці у Клеркенвеллі, й підліткового скелета, захованого під сміттям у глибині підземного колодязя в Ізлінгтоні, ніяк не спадала. В історії було забагато цікавих ракурсів: розкопки й позитивна ідентифікація двох окремих тіл — Марго Бамборо і Луїзи Такер; коментарі родичів небіжчиків, які ще самі до кінця не розуміли, чого відчувають більше — горя чи полегшення; досьє двох дуже різних убивць і, певна річ, приватні детективи, які нині зажили слави найталановитіших у столиці.

Хай як воно лестило, але Страйк не відчував задоволення ані від того, як преса цькує то Грегорі Талбота («А що ви можете відповісти людям, які кажуть, що у вашого батька кров на руках?»), то Динеша Ґупту («А ви шкодуєте про те, що надали Дженіс Бітті блискучу рекомендацію, докторе?»), ані від видовища, як справжні соцпрацівники виводять з квартири Аторнів — переляканих, вигнаних, розгублених. Карл Оукден спробував був продати свою історію в «Дейлі мейл», видаючи себе за знавця у справах і Страйка, і Марго Бамборо, та оскільки стаття починалася словами «Судимий аферист Карл Брайс, син відданої секретарки Дороті...», не дивно, що Оукден швиденько знову зник з радарів. Зате Страйків батько тільки радів тому, що його ім’я і далі асоціюється зі Страйком, і через свого піарника зробив медоточиву заяву, як він пишається старшим сином. Страйк, який аж кипів, ігнорував усі прохання прокоментувати.

Денніс Крід, якому стільки часу відводилася головна роль у всіх новинах, пов’язаних з ним, у цьому випадку згадувався хіба що в примітках. Дженіс Бітті перевершила його не лише в кількості вірогідних жертв, але й у тому, що примудрилася не попадатися на кілька десятиріч довше. У пресу злили світлини її вітальні на Найтинґейл-Ґров, і в публікаціях особливо підкреслювали світлини мерців на стінах, папку з некрологами, яка зберігалася в серванті, а також шприц, целофан і фен, які Страйк знайшов за канапою. Запас ліків і отрут з її кухні винесли з будинку криміналісти, а рожевощока сива медсестра, яка отримала прізвисько Отруйна Бабуся, байдужно кліпала в камери журналістів, коли її вели в суд, де взяли під варту.