Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович
Зараз він розвалився в її номері.
Лору це тихо дратувало ще й тому, що сама попросила його прийти, аби бути присутнім під час розмови з Гайдуком. Вона не збиралася повторювати Соколу те саме вдруге. А тримати напарника в курсі того, що відбувається й до яких висновків дійшла, вважала обов’язковим. Не треба додатково пояснювати, що й для чого робиться.
Тільки ж вилігся він на ліжку, не спитавши дозволу.
Вона кидала на Богдана більш ніж красномовні погляди. Проте Сокіл не реагував. Зранку не лише крутив кермо, чекав Лору всюди, де веліла, а й попрацював зломником. Тож вважав відпочинок із пляшкою пива законним правом.
Пиво Лора наполегливо порадила лишити в його номері.
Налаштувавши на смартфоні скайп, вона викликала шефа. Попереджений заздалегідь Гайдук ввімкнувся після другого сигналу. Як завжди, попри кінець дня, у костюмі, при краватці, виглядає моделлю з чоловічих журналів.
– Як ви там? – помахав рукою.
– Додому вже хочу, – Лора всілася поруч із ліжком на стільці, розвернула телефон так, аби Гайдук міг бачити обох. – Зате ось Сокіл непогано влаштувався. Жінка не бурчить, діти не кричать, зарплата скоро й добові капають. Чого б не жити.
– Здалеку заходиш, – зауважив шеф. – Я ж тебе не перший рік знаю. Аби новин не мала, відразу б із того почала. Тут заходиш на розгін, мов літак на злітній смузі.
– Образне мислення зараховано, – мовила Лора, а Сокіл показав великого пальця. – Дещо справді є. Зараз зведу все докупи. Що з цього вийде – поки не знаю.
– Не тягни.
– Значить, маємо ось таке, – Лора зосередилася, аби не зруйнувалася складена наперед схема. – Від чого померли Яровий і Бортникова, не знаю. Місцева криміналістка, така собі Катерина Сова, здається фаховою. Дала висновок: трупи не кримінальні. Я їй загалом вірю, тільки ж це нічого не міняє. І дивних речей не пояснює.
– Конкретніше, Лоро. Після сьогоднішніх новин про чергову дію прокляття наші партнери тут уже чухають макітри. Поле від конкурентів зачистили, тут дурна нарваність пана Данилюка стала в пригоді. Зараз виглядає, тільки не смійся, що новим конкурентом стає нечиста сила.
– Не смішно.
– І я про це.
– Хоча поки справді коїться щось нечисте. Дві смерті. Обоє молоді, по тридцять років. Обоє померли з перекошеними обличчями. Можна припустити переляк, шок, спазм, зупинку серця. Теоретично таке можливе. Ну, розбиті дзеркала в помешканні кожного. Все як у казці.
– Зроби мені казку бувальщиною, Лоро, – шеф помітно втрачав терпець.
– Цим ми з колегою тут і займаємося вже зранку, – вона легенько штовхнула Сокола ліктем. – Обоє померлих, як ти вже чув, колись давно дружили й навіть кохалися. Станом на тепер не мали одне до одного жодного стосунку. І, що дуже цікаво, Єва нібито ніяким боком не торкалася проклятого будинку. Звідси запитання: чому прокляття, якщо воно існує, вдарило по ній? Там чітко сказано: треба побувати в домі, прийти туди з лихими намірами, вчинити в будинку щось погане. Таке всяке.
– І?
Лора взяла зі столу маленьку річ, загорнуту в паперовий носовик.
– Ось, – показала. – Я знайшла сьогодні в будинку, у великій кімнаті. Недокурена жіноча цигарка популярної марки «Vogue». Курили й викинули відносно недавно. Може, днів кілька тому, – вона поклала речовий доказ назад на стіл. – Такі самі цигарки лежали на столі у великій кімнаті будинку Єви Бортникової. У збіг обставин не дуже вірю.
– Натякаєш – друга жертва була там? Пояснює обставини смерті. Та аж ніяк не тішить. Знову історія з містикою. Чортівня, – Гайдук невдоволено скривився. – Хоч бери священника, хай вичитує.
– Такі самі цигарки курить Аліса Горностай, – повела далі Лора. – І я не знаю, чи курила їх Єва постійно. Чесне слово, не її спосіб життя, не її смаки. Я можу розпитати знайомих на базарі. Щось підказує: вони підтвердять мої припущення.
– До чого ти зараз підводиш?
– Аліса – давня приятелька Єви і Ярового. Там ціла компанія була, п’ятеро шкільних друзів. Зараз вони вороги, ти б бачив, там електрика між усіма. Не залазь, уб’є. Та на похорон Ігоря прийшли, кожен окремо. І та історія з розбитим дзеркалом їх зачіпає. Підозрюю, аби Ярового машина збила, все було б інакше. Не прийшли б ексдрузі проводжати в останню путь. Я до того, Гайдуче, що завітати до проклятого будинку не так давно й залишити там недопалок з тим самим успіхом могла й Аліса Горностай. Так чи інакше, – підвела Лора риску під сказаним, – вся компанія якимось незрозумілим іще чином може бути пов’язана із сумнозвісним будинком. Якщо я сьогодні встановила причетність трьох із п’яти, двоє – Едвін Моруга й Антон Хитров, – швидше за все, десь поруч.
– Хочеш сказати – прокляття може зачепити всіх? Вони в одній групі ризику?
– Приблизно так і думаю. А ще, Гайдуче, вперто не вірю в різні прокляття, страшні казки, містику, забобони.
На цих словах Сокіл показав уже два великих пальці.
– Теж ніколи з подібним не стикався, – визнав Гайдук. – Але погодься, Лоро, ситуація незрозуміла. Люди бояться незрозумілого. Наші з тобою роботодавці – люди.
– Можна поставити хрест на проєкті. Так простіше.
– Як засіб від головняку та геморою – згоден, простіше. Тільки ж банк не дуже хоче відступати й здаватися. Знати б, кому програють. Демонам минулого? Смішно.
– Двоє людей померло за три останні дні, – нагадала Лора.
Сокіл голосно зітхнув.
– Так само важливий момент. Уже для мене. Сам хочу розібратися.
– Ласкаво просимо. Сідай за кермо, приїзди сюди, розбирайся.
– Лоро, не мороч голову.
Тепер зітхнула вона.
– Гаразд. Можеш не їхати. Без тебе рухається. Ми з Бодею роздобули цікаве відео. Я тобі перешлю, але пізніше, як знайду ноут чи стаціонарний комп. У мене на флешці, на телефон не завантажу, файл важкий.
– Що там? – Гайдук насторожився.
– Сам побачиш.
– Лоро!
– Помер Ігор Яровий між десятою та одинадцятою вечора, – зараз Кочубей рапортувала, діловий тон доречніший, дозволяв відкидати зайві словесні барви. – За три години до того ми розпрощалися. Так склалося, що ми знайшли камеру спостереження, в об’єктив якої потрапляє під’їзд будинку, де жив Яровий. Того вечора він, мабуть, іще десь був. Бо додому повернувся о восьмій двадцять три. Я впізнала його на записі.
– Далі, – квапив Гайдук.
– О двадцять першій нуль дев’ять номер його квартири на дверях під’їзду з кодовим замком набрала невідома жінка. Обличчя не розгледіла: мала куртку, каптур на голові. Я б не звернула спеціальну увагу, якби ця сама жінка не вийшла назад трохи більше ніж за годину. Точніше – о двадцять другій двадцять. Свого супутника чекала неподалік. Товклася біля будинку, то виходила з поля зору камери, то знов заходила туди. Нервувала.
– Про супутника ти нічого не сказала.
– Не все відразу. – Лора відтягувала тріумф, відчувала: Гайдук розуміє це, тішилася й готувала фінал поступово. – На записі двоє, чоловік і жінка. Чоловік – за жінкою, його лиця теж не видно. Але не ясно, чи вони вдвох прийшли, чи чоловік просто підійшов одночасно з нею. Усе склалося, коли вона дочекалася його. А він вийшов з парадного о двадцять другій сорок шість. І, – театральна пауза, – обійняв її.
– Чому поліція не знайшла це відео?
– Ой, Гайдуче, запитай у поліції сам. Ти ж там уже знайомий із начальством.
Відповідь лежала на поверхні: труп не кримінальний, справу не відкрито, оперативно-слідчих дій не проводилося.
– Вони точно приходили до Ярового?
– Там камера стоїть під кутом, із якого можна розгледіти панель з кнопками коду. Облич жодного з парочки не видно. Зате можна збільшити саму картинку. Що ми й зробили там, на місці. При сильному збільшенні видно, на які цифри натискає пальцем жінка.
– Тобто вона знала код, – підсумував Гайдук. – Знайома.
– Тут теж не все просто. – Лора тягнула нового козиря. – Ми з Богданом зайшли в квартиру Ярового…
– Незаконне проникнення, – шеф не засуджував, навпаки, чулися схвальні нотки.
