Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Вам справді на цьому залежить? – тихо спитала секретарка. – Особисте?

– Так, особисте, – легко визнала Лора. – Пан Яровий викликав у мене антипатію ще до того, як зустрілися. Тікав, крутив, лякав і зараз уникає зустрічі. Ховається, мов страус у пісок. Ділові люди поводяться інакше. Скажете, це тактика? Мені не до душі подібна тактика, – вона глянула на годинник. – Я в вашому офісі вже тридцять п’ять хвилин. Або ви зараз знаходите свого шефа, а для нього – слова, які змусять приїхати на роботу. Або даєте контакт пана Данилюка, я зустрічаюся з ним, а пан Яровий до нас підтягується. Або я сама виходжу на вашого клієнта – і роблю що обіцяла.

Замість відповіді секретарка набрала номер.

Показала Лорі монітор телефона – викликала шефа.

Ввімкнула гучний зв’язок.

Виклик ішов. Абонент знаходився в зоні досяжності. Просто не відповідав із якоїсь причини.

– Що я можу ще для вас зробити? – поцікавилася секретарка.

– Де пан Яровий може бути зараз?

– Він не звітує. Хоча, – раптом на її лице впала ледь помітна тінь, до голосу домішалися справді стурбовані нотки, – на мої дзвінки реагує завжди. Нашій фірмі скоро два роки, принцип комунікації я вже вам розказала.

– Так, звісно. Наймолодший та найуспішніший адвокат Чернігова, стрімка кар’єра, репутація, серйозні клієнти, – кивнула Лора. – Сьогодні ваш шеф уперше на вашій пам’яті порушив власні правила. Є причина тривожитися.

– Я спробую розшукати його! – зараз у її голосі чувся неприхований відчай. – Прошу вас, не стартуйте з місця! Ігор Олегович неодмінно з’явиться, причому дуже скоро! Та він міг телефон залишити вдома!

– Міг. Раніше за ним таке водилося?

– Пару разів забував.

– Я так само. І не пару. Всі ми люди, – погодилася Лора. – Гаразд, не стоятиму над душею. Шукайте шефа. Буду біля офісу, наша машина тут. Не проґавлю, як побачу раніше. А ви дзвоніть, коли матимете новини. Але якщо за годину пан Яровий не озветься, змушена буду просити телефон пана Данилюка. І ви дасте його.

Відповіді не чекала.

Залишила офіс, збігла сходами вниз із другого поверху. Машина примостилася метрах у трьох від входу. Сокіл куняв, чого Лора раніше за ним не помічала. Та хай дрімає, все одно вона мала намір стирчати тут щонайменше годину. Тож подалася до кіоску, біля якого вчора пила каву.

Уже допивала другу за ранок порцію подвійного еспресо, як до офісу підкотила поліцейська машина.

Стала так, аби заблокувати їхню спереду.

Ззаду синхронно пригальмувала цивільна «шкода».

Паперовий стаканчик полетів у смітник – не втрапив. Та Лора не зупинилася підняти, вже бігла через дорогу, махала руками, кричала:

– Стояти! Стійте! Стояти!

Двоє патрульних, які вийшли з машини, помітили її, але не зважили. Один постукав у вікно, будячи Сокола. Другий став так, аби страхувати колегу в разі нештатної ситуації. Від «опеля» до них прямувало двоє, чий вигляд безпомильно дозволив Лорі визначити поліцейських оперативників.

Богдан вибрався з машини.

– Якого чорта! – Лора вже добігла до них.

Один з оперативників, вищий, трохи ширший у плечах, став між нею та патрульними. Дав Лорі роздивитися службове посвідчення. Лора похапцем полізла в сумочку по свої документи, та чоловік зупинив її руку, накрив своєю.

– Не робіть різких рухів. Дайте.

Лора не встигла оговтатися – сумочку вже забрали в неї, передали іншому оперу.

Сокіл стояв спиною до неї, тримаючи руки на капоті. Хотів озирнутися – патрульний грубо розвернув його голову. Другий обшукав Богдана, потім обійшов машину, зазирнув з боку пасажира.

– Що відбувається? – голосно спитала Лора, боковим зором помітивши – на них озираються перехожі, та не зупиняються, швидше проходять далі. – Скажіть хоч щось!

– Гляньте!

Патрульний випростався, підняв над головою знайдений у бардачку пістолет.

– Це травмат! У нього є дозвіл! – зайшлася Лора. – Хтось пояснить мені все нарешті?!

Оперативник порпався в її сумочці.

– Там немає зброї! – не вгавала Лора, бовкнула хтозна для чого: – Дайте телефон! Мені треба подзвонити!

– Розберемося, – оперативник прочитав напис на картці. – Лариса Кочубей – це ви?

– Паспорт у сумці, сумка у вас!

– Розберемося, – повторив він. – До вас запитання ще будуть. А вашого колегу затримано. До з’ясування обставин.

– Обставин – чого?

Соколу завели руки за спину.

Клацнули кайданки.

– Та що ж ви робите?!

– Затримуємо підозрюваного.

– У чому його підозрюють?

– Вбивство, Ларисо Кочубей, – оперативник заховав її візитівку в кишеню шкіряної куртки. – Вбито Ігоря Ярового. Знаєте такого? Та знаєте, знаєте.

Богдана вели до поліцейської машини.

Христенко.

Це було перше, що сказав слідчий, до чийого кабінету провели Лору. Він простягнув руку, вона машинально вклала свою в його правицю. В очі відразу впали м’ясистий ніс і такі самі губи. Лора машинально записала їх до особливих прикмет нового знайомого, чекала, що назве ім’я. Але він лиш повторив, мовби вона не почула першого разу:

– Христенко. – І жестом запросив сісти.

– Я чекаю пояснень. – Вона лишилася стояти.

– Хіба я мушу щось вам пояснювати?

– На моїх очах заарештовано мого колегу.

– Затримано, – виправив Христенко.

– Я знаю різницю, – сухо сказала Лора. – До відома, я до певної міри ваша колега.

– До якої міри?

– Чотири роки працювала слідчою в карному розшуку. Відділ особливо тяжких злочинів. Нашу кухню знаю досконало. Ось чому в цьому випадку не бачу великої різниці між затриманням та фактичним арештом. Тон ваших поліцейських, а також їхні дії явно свідчать: Богдана Соколовського вже вважають головним і, впевнена, єдиним підозрюваним.

На столі перед слідчим лежав її паспорт.

– Лариса Василівна?

– Мені більше подобається Лора. Але не тут і не тепер. Як до вас звертатися?

– Христенко, – втретє повторив він, постукуючи вказівним пальцем по обкладинці документа. – Отже, Ларисо Василівно, ви обурені затриманням вашого колеги. І, здається, зовсім не здивовані причиною.

– Що ви хочете цим сказати?

– Вас не заскочила новина про смерть Ярового.

– Неправда. Я збентежена, справді заскочена. Навіть сумую з цього приводу, бо не кровожерна. Проте не розумію, до чого тут Богдан. Ось чому новина про смерть людини, заради якої ми сюди приїхали, відійшла на другий план, – Лора перевела подих. – За інших обставин мене б так само цікавила ця історія. Але, пане Христенку, лише як людину, котра мала ділові стосунки з померлим. Тож повертаюся до початку: на якій підставі Богдан Соколовський зараз сидить у камері? І, до речі, ви сказали – смерть. Під час затримання я почула слово вбивство. Різниця є.

Христенко відкинувся на спинку стільця.

– Кажете, чотири роки, – почав здалеку. – Чому звільнилися? Платять мало, робота важка, день ненормований? Кров, бруд, сморід, блювота замість отого гламуру, який показують у дурнуватих серіалах? У банку працювати краще, спокійніше, на голову не крапає? Не витримали й тепер намагаєтесь вказувати тим, хто впрягся й тягне лямку?

Лора не збиралася виливати чернігівському слідчому душу.

Але сказане все ж пробило дірку в глухій обороні.

– До вашого відома, пане Христенку, я чудово знала, куди йду працювати, – заговорила вона, карбуючи слова. – Якщо ви на своєму місці сумлінно виконуєте роботу, мали б уже пробити інформацію не лише по Богданові, а й по мені. І дізнатися, скільки в моєму послужному списку розкритих злочинів. Наголошую: особливо тяжких, – на цьому місці могла стриматися, та з неї вже лилося далі: – Працювала я разом із чоловіком. Чудово розумію – нема в роботі поліцейського слідчого жодної кіношної романтики. А звільнилася, бо після загибелі чоловіка не мала сил працювати далі.

– Під час виконання?

– Що?

– Загинув – під час виконання?

– Можна і так сказати. Як почалася війна, пішов добровольцем. На Донбасі виконував службові обов’язки. Хоча злочинність у зоні бойових дій має дещо інший, не звичний нам вигляд. Ярослава Кочубея вбив російський снайпер за десять днів до завершення терміну служби. – Лора видихнула. – Думаю, вам цього досить.