Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

Виринула Лора за п’ять хвилин до того, як будильник мав подати голос. Голова очікувано паморочилася, та це не переймало. Полежати трохи, далі – контрастний душ, міцна кава. Усе, можна й треба жити далі. Дочекавшись сигналу, Лора вимкнула будильник, ще кілька хвилин дивилася на стелю, нарешті змусила себе підвестися. Перед душем набрала Сокола. Той, на диво, не схопив трубку відразу, хоч за ним це не водилося. На її дзвінки Богдан реагував миттєво, але Лора тут же подумки завважила: вона не просто зараз уперше за весь час роботи в службі безпеки банку «Омега» виїхала з Києва далі, ніж на півсотні кілометрів. Вона також уперше опинилася у несподіваному відрядженні в дуеті з Соколом. Хтозна, як довго він спить, коли не вдома й нема потреби підриватися рано на службу. До всього, Богдан сам може бути в душі. Тож не заморочуючись більше напарником, Лора із задоволенням стала під гарячі струмені.

Звідти висмикнув телефонний дзвінок.

Лаючись, хоч уголос, але тихо, мокра Лора вискочила з душу, не вимкнувши воду. Хоч була сама, незграбно обмотала стегна рушником – голою почувала себе незатишно навіть у власній квартирі. Телефон вислизнув з вологої руки, впав на тонкий килим, та дзвонити не перестав. Витерши руку, Лора нарешті відповіла сердито:

– Бодю, тобі робити нічого!

– Дзвонила, – вичавив Сокіл. – Спав.

Сказати навіть два слова для нього був неабиякий подвиг.

– Прокидайся, – її гнів легко змінився милістю. – Я даю собі лад ще хвилин тридцять. Потім перекусимо – і до бою.

Відповіддю було голосне сопіння. Сокіл усе зрозумів. Цмокнувши трубку на знак остаточного прощення, Лора від’єдналася й повернулася під душ.

– Вашого шефа знову нема в офісі.

– Знаю без вас.

– Слухайте, ви можете не хамити відвідувачам?

– Я не хамлю. Ігоря Олеговича справді нема в офісі. Це ви робите з мене дурочку.

Лора витримала безбарвний, позбавлений жодних емоцій погляд секретарки. Могла продовжити словесну дуель, та враз зрозуміла: церберка за столом у приймальні має рацію. Виглядало, ніби Кочубей звинувачувала секретарку в тому, що за п’ять хвилин до десятої ранку її шефа Ігоря Ярового ще не було на робочому місці. Схоже, жінку ця обставина не надто хвилювала, вона мала купу своєї роботи й виконувала її. Натомість Лора, київська крута, вже другий день поспіль морочить голову незрозумілими претензіями й закидами.

– Вибачте, – Лора пом’якшила тон. – Просто… Справа дуже важлива. Я змушена була затриматися тут на ніч заради можливості зустрітися з паном Яровим якнайраніше. Ми домовилися. І хто, як не секретар, мусив би знати графік шефа?

– Про вас Ігор Олегович мені вчора нічого не казав, – відрізала секретарка.

– Ви можете дізнатися, де він зараз і коли на нього чекати?

– Ні.

Лора відчула, як знову закипає.

– Зараз ви знову…

– Нічого не «знову», шановна, – останнє слово прозвучало як лайливе, секретарка показала свій телефон. – Дзвонила шефові з дев’ятої нуль-нуль. Зазвичай у більшості випадків він сам дзвонить мені. Дізнається розклад справ на день. Як треба – щось скасовує, міняє, додає. Буває, я сама набираю Ігоря Олеговича, бо маю інформацію про зміни в графіку раніше. Сьогодні отримала на пошту лист, один клієнт скасовує зустріч, просить передомовитись на понеділок.

– І що?

– Пан Яровий – обов’язкова людина, – Лора не могла не відзначити, що зараз секретарка говорить із щирою повагою. – Я знаю, наскільки важливою для нього була та зустріч. Шеф справді засмутиться, дізнавшись, що її переносять. Тому вирішила попередити чимшвидше.

– Тобто це б його не засмутило? Чи засмутило, але менше?

– Чіпляєтесь до слів, – а Лору секретарка, судячи з тону, поважати не збиралася. – Зустріч не скасовано, лише перенесено. Я вирішила проблему й маю нову, позитивну інформацію. Цим даю зрозуміти: нічого серйозного не сталося, звичайна зміна планів.

– Він такий вразливий? Хто б міг подумати.

– Що таке?

– Маю на увазі, Ігор Яровий не справив на мене враження людини, з-під якої легко вибити табуретку. Впевнений у собі. Акула. Таким і має бути успішний юрист, здатний розрулити серйозні проблеми. Ви знаєте щось про будинок на Гончій? – запитала зненацька.

Зміна теми помітно збила з секретарки пиху.

– Ви… ви зараз про що?

– Справа, через яку я тут. Аварійна будівля на вулиці Гончій, колишня Горького, якщо не помиляюся. Ви ж тутешня, так? Мусите знати де. Ну, і навряд чи шеф тримає від вас у секреті цю історію. Повз вас папери не проходять. Ви ж довірена особа, не просто собі секретарка. Судячи з тону, яким говорите про Ігоря Олеговича, ви дуже цінуєте його довіру. Ви ж близька йому людина.

Щоки секретарки налилися багрянцем.

– Ви на що натякаєте? Ви… Та в мене чоловік, донька в перший клас цього року пішла! Про яку близькість?!.

– Не обов’язково інтимну, – заспокоїла її Лора, подумки аплодуючи собі за маленьку перемогу. – Близькість у нашому… вашому випадку означає лише рівень довіри. Зокрема, довіряти вам страхи чи, щонайменше, побоювання.

– Тепер, шановна, я зовсім перестала вас розуміти, – секретарка стиснула губи й говорила, ледь розтуляючи їх.

– Будинок на вулиці Гончій, – терпляче повторила Лора. – Об’єкт, суперечку довкола якого робить дещо пікантною містична історія. Прокляття ледь не сторічної давнини, чули?

– А-а, ви он про що… – протягнула секретарка. – Тобто і ви теж купилися. Шеф розказав мені це як анекдот. Таня Помічна була тут, добивалася зустрічі з ним, про щось там попереджала, лякала. Вона ку-ку, – жінка легенько постукала себе зігнутим пальцем по лобі. – Для всіх, кому треба, це не секрет. І так, я в курсі, чим зараз займається Ігор Олегович. Жодна страшна казочка не завадить, наївно так думати.

– Мені здалося, пан Яровий сприймає її надто серйозно.

– Вам здалося. Ота ідіотська легенда про якесь давнє прокляття точно не лягає в юридичну площину. Кажу вам як людина з відповідною освітою. Усе у вас?

– Мушу дочекатися вашого шефа.

– Чекайте. Ваш номер маю. Щойно знатиму, де він, – зателефоную.

– Найкраще чекати тут, – Лора кивнула на стілець біля стіни. – Або піти простішим шляхом. Ви даєте мені контакти пана Данилюка, далі зустрічаємося без посередників.

– Чиї контакти?

– Не смішно, – зараз Лора говорила до секретарки, мов до дитини, яка наїлася заборонених цукерок, сидить серед купи обгорток, уся в шоколаді, й уперто лепече, що нічого не робила. – Іван Данилюк, генеральний директор компанії «Люк». Ваш улюблений клієнт. Наш конкурент, протилежна сторона конфлікту. Якщо пан Яровий з якихось причин уникає зустрічі зі мною й має наказ клієнта тягнути час, краще зустрітися з клієнтом без посередників.

– Ви теж посередник, – буркнула секретарка.

– Справедливо, – Лора не стала заперечувати. – Якщо ваш шеф з якихось причин не сприймає мене, готова самоусунутися. Натомість зведу пана Данилюка напряму зі своїм шефом. Нехай далі ведуть справи самі. А ваша юридична фірма «Вага» надалі виконуватиме суто номінальні функції, займаючись діловодством. Хіба ваш клієнт захоче, аби замість мене до справи взявся інший консультант. Мені набридло виловлювати вашого шефа щодня, шановна, – вона зробила наголос на останньому слові, попадаючи в секретарчин тон. – І вам набридати перестану.

Поки Кочубей говорила, секретарка крутила в руці телефон.

– Не маю повноважень давати комусь контакти пана Данилюка, – мовила нарешті.

– Ви справді вірите, що я не здатна знайти їх сама?

– Тоді для чого…

– Для того! – Лорі остаточно набридло гарикатися й переливати з пустого в порожнє. – Я не звикла марнувати час на пихатих провінційних індиків, ясно вам? Звикла до іншого темпу роботи, іншого ставлення до себе, інакшого підходу до серйозних справ. Не маю бажання більше гаяти час. А пошук контактів Івана Данилюка його забере. І повірте мені, я з верхом компенсую витрати. Щонайменше на пальцях поясню йому, чому Ігор Яровий – особа переоцінена. І чому його компетентність серйозні люди вже поставили під сумнів. Не знаю, чим завершиться для нього й тих, кого представляю я, вся оця тяганина довкола спірної нерухомості. Можливо, ще раз – можливо, Київ тут програє Чернігову, бо грає на чужому полі. Але гратимуть конфліктні сторони вже без участі вашої «Ваги». І ділову репутацію вашого шефа мені таки вдасться підмочити.