Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
Вiн одружився тодi, коли менш за все менi хотiлося бачити когось щасливим. Його дружина була зовсiм не схожа на мене. Чомусь усi були переконанi, що коли вiн у когось закохається, то ми з цiєю дiвчиною будемо подiбнi одна до одної, як близнюки. А може, вiн мене такою бачив? З широкими вилицями, рудим коротким волоссям, совиними очима? Я досi не запам'ятала, як її звуть. Її iм'я постiйно крутиться в моїй пам'ятi, як варена цибулина в супi, а я мiшаю його й дуже боюся, щоб цибулина не опинилася в моїй ложцi. Я не могла змусити себе спiлкуватися з нею. Я завжди була егоїстична. Менi потрiбна була увага Майбороди лише тодi, коли саме я цього потребувала, я любила слухати його розповiдi про життя, але тiльки тодi, коли менi хотiлося щось таке слухати. Зi мною було важко. А вона зве Майбороду - «моя миша». Просто нестерпно.
«Моя миша» мешкав поруч, якби бажання, то завжди можна було його вiдшукати, навiдатись. Але не хотiлося.
Я намагалася шукати Юльку. Вона з родиною подалася в iншу країну. За хорошим життям. Я уявляла собi, що от виходить її родина з аеропорту, i бачать вони: сидить на лакованому стiльцi Дещо, тримає кошика iз соцiальними пiльгами, грошима, узагальненими зразками щастя, кохання, здоров'я, очима Кравченка, картковими знижками, пухнастим ведмедиком Вiннi, Алевтиною Федорiвною, «цьоцею Кiрою», бузковими кущами пiд триповерховим цегляним будиночком, форшмаком, яблучними штруделями та пакетом унiверсальних послуг, - i посмiхається до них. А на шиї, точнiсiнько як в Зої Космодем'янської, висить табличка «Хороше життя Сiанiв».
Я шукала Юльку, використовуючи можливостi Iнтернету. Писала листи на електроннi адреси, якi комбiнувала з її iменем, прiзвищем та роком народження. Вiдповiдь прийшла тiльки з однiєї. [email protected] «Хай, Ена! Що краще, блакитний чи бузковий? Цiлую, обiймаю. Шон1». I тиша. Бiльше нi вiд кого i нiчого. Звiсно, я вiдповiла на той чудернацький лист. Я з тих людей, що обов'язково вiдповiдають на чудернацькi листи, говорять iз незнайомцями по телефону та на вулицях, чудовий персонаж для художнiх стрiчок на кшталт «Крик». Уже потiм, коли ми з Шоном стали листуватися, я стала думати, що це i є моя Юлька. Юлька, котра завжди хотiла бути кимось iншим. Ось вона й перетворилася в iрландського хлопця на iм'я Шон. Зустрiла там, за обрiєм, «Хороше життя Юлiї Сiан». Так у мене з'явився друг. Його звуть «Sean74» або [email protected] yahoo.com, а в окремих випадках навiть - Sе[email protected] Якби менi хтось сказав, що в мене буде приятель iз таким iм'ям, я б порадила читати на нiч менше американської фантастики.
Шон був родинним виродком, карою Господнею, собакою Баскервiлiв до двадцяти семи рокiв. Вiн мав величезну родину: двох братiв i двi сестри. I всi - суцiльнi достойники, на вiдмiну вiд телепня Шона, який не хотiв учитися, носив одяг, який кидався в очi, матюкався й переспав iз дружиною священика. Один брат якраз вiдкривав ювелiрну крамницю («знаєш, вишуканi прикраси з бiлого золота, всi цi дiамантовi черепашки тощо»), коли Шона вперше затримала полiцiя. Братовi якраз вистачило сплатити заставу. Iнший брат був юристом. Але ним не дуже пишалися, тому що вiн одружився з англiйкою на iм'я Пруденс. «Яка може бути в тих клятих англiйцiв, до бiса, пруденс?» - обурювалася мати Шона. Сестри займалися м'ясом. Вирощували, рiзали та продавали корiв. Шон казав, що вiн дуже добре розумiє, чому
корови почали казитися. «Менi ще поталанило, що я вчасно почав жити з сестрами нарiзно». Так казав Шон. Ще сестри спiвали в хорi тiєї самої церкви, де Шон займався коханням з дружиною священика Шарлот. «Її вразило не те, що я насмiлився займатися з нею коханням, i що вiдбулося це в церквi. Її вразило те, що я насмiлився її кинути».
У двадцять сiм рокiв Шона в черговий раз вигнали з дому. Вiн вештався мiстом, аж потiм заскочив на лекцiю про персiянську мiфологiю та персидськi килими. I миттєво захворiв Персiєю. Тепер вiн учиться виготовленню килимiв в Iраку та збирається здобувати науковий ступiнь. Варто сказати, що його родина була бiльше шокована цим його вчинком, нiж усiм тим лайном, яке вiн на них вивалював протягом двадцяти шести рокiв свого спiльного з ними життя.
«Хай, Ена. Помаранч. Шлях до раю. Сiк з моркви. Настурцiї. Календула. Лисиця. Вогонь. Спалах. Енергiя. Радiсть. Роздратованiсть. Листя горобини восени. Цеглина. Гумова маленька качка. Напад. Клоун. Раптом. Далi?
Я знаю, що вона зараз фарбує хустки саме цим кольором. I я думаю, чи вiдчуває вона, що в цьому кольорi ховається мiй сум, моя радiсть, моє кохання? Я летiв уночi до неї, але мене схопила величезна сарана, потягла до пустелi й промовила: коли пiде пiсок на Схiд, тодi ти опинишся в мiстi своєї мрiї. Нерухомiсть пiску пiд пекучим сонцем. Моя помаранчева смерть. Моє помаранчеве життя.
P. S. Ти знаєш, що вiзерунок на персiянських килимах має бути таким дрiбним для того, щоб здавалося, що вiн кудись бiжить? Утiкає. Що вiн рухомий, живий. Ти це знаєш? То вiд кого вiн тiкає, Ена?»
Шон був закоханий в Аят. Вона мешкала в Маракешi, фарбувала тканини, хустки, постiльну бiлизну. Її нiколи не випускали з пiдвалу. Їй було чотирнадцять рокiв, вона любила гризти твердi мюслi й нюхати червоний чай iз пелюсток шипшини. Вона постiйно дихала фарбами, тому всi її внутрiшнi органи мали рiзнi кольори. Її насправдi не iснувало. Я думаю, що її iм'я вiн склав з тих лiтер абетки, в якi влучив дротиками, коли грав у дарц.
Я теж колись кохала. Я була нагороджена тим самим, рiдкiсним даром - умiти кохати. Треба лишень додати, що вiн дiстався менi трохи бракований. Я була обдарована кохати не тих, кого треба. Таке трапляється.
Не так уже й рiдко. Я колись кохала. Так. Поки не почала пити, закохуватись i, як наслiдок, не зазнала безсоння, я не розумiла, кому й навiщо потрiбнi нiчнi радiоефiри. Сон для мене був важливим, менi необхiдно було добре виспатися, щоб свiжою та всмiхненою зустрiчати чистий дзвiнкий ранок. Ранок, яким я була зачарована ще з дитинства. Надмiрне вживання горiлки та кохання вiдбирало в мене ранок. Вiдбирало в мене те єдине, що нiколи не могло б менi зашкодити, що завжди зустрiчало мене, де б я не була, що б я не робила, i нiколи не запiзнювалося.
Мiй цiлющий ранок, що поцiлунками будить мої сiрi очi.
ii)
«Я її питаю: Каролiнко, а тобi не набридли цi льодяниковi кольори? Давай зробимо щось оригiнальнiше. Як ти щодо екстравагантського? Незвичайного?» I вона захоплено погоджується. А потiм я їй кажу: «Дивись, люба. Один бiк ми зробили бiлим, ним ти будеш посмiхатися добрим людям на здоров'я, а другий бiк ми зробили чорним. Ним ти будеш кривитися всiляким волоцюгам та пройдам. Маєш пару знайомих волоцюг чи пройд? Може, вчитель фiзики чи музики?» А потiм вона подивилась у люстерко i стала скавулiти так жалiсно. Дивилася на бiлi й чорнi гумочки брекет-системи й ридала ридма. «Не подобається? Ти що! Це ж такий пришпил!» - не здавалася я. Бо це справдi виглядало чудово. «Я тобi присягаюся! Знаєш, ми, дантисти, завжди намагаємося робити все, щоб людина почувала себе бiльш розкутою. Щоб нас не боялися. Нас бояться бiльше, нiж звичайних лiкарiв… Але ж ми насправдi заслуговуємо на повагу, тому що робимо для клiєнтiв геть усе! Музика, веселi кольори, жарти». А вона плакала. Ох, цi пiдлiтки, нiколи не розумiєш, чого вони насправдi хочуть. Та й вони самi навряд розумiють».
Жiнка, що промовляла до мене, була схожа на квiтку. Тонка, довга шия. Голова сповита газовою вишневого кольору хусткою. Правильними трикутниками викладений комiрець винної сорочки. Нiщо не заважало менi милуватися її шиєю. Я любив цю шию. То була шия моєї сестри - Катерини. З-пiд вишневої хустини вибивалося темне волосся. Катерина надавала перевагу сутiнковим кольорам. Стигла вишня. Сором'язлива фiалка. Воронець, що напився травневого сонця. Королiвський пурпур. «Та-а-а-ак. Ти мене взагалi чуєш, Андрiю?»
Звiсно, я її чув. Я мiг би сказати їй, що вона не може правильно зрозумiти пiдлiткiв та їхнє сприйняття власної зовнiшностi, тому що в неї самої немає дiтей. Але то були б злi слова. Таке я легко говорив своїм коханкам, набагато рiдше спiвробiтницям, нiколи - їй. Брати не можуть глумитися над власними сестрами, як татусi над донечками; ми саме тi чоловiки, що нiколи не завдамо їм шкоди. Принаймнi, так би мало бути. Принаймнi, так було зi мною. «Чую, чую. А ти не спитала, на яку екстравагантнiсть та незвичайнiсть вона погоджувалася?» «Та спитала. Треба ж було щось переробляти. Мої переконання та запевнення на неї не дiяли. Їй мої iдеї не смакували. Тому я зробила блакитнi. Пiд очi. А вона думала, що я зроблю щось блискуче, з камiнцями, срiбно-золоте. Стразоманiя. Я ж тобi кажу, важко їх зрозумiти, бо вони хворi на барбiзм та стразоманiю».
Ми трохи помовчали. Я потягнувся. «Ох, ти й лiнько. От скажи, коли ти сьогоднi встав?» Я посмiхнувся. Знову вона за своє. «Катрусько, ти ж знаєш, мене влаштовано так, що нiч - для роботи та розваг, ранок - для сну та вiдпочинку. I ще. Катрусю-Катюню, коли я встав та з ким я лягав, це не твоя справа». Легенько луснув її по гостренькому носику. Це - фамiльне. В нас iз нею носи, наче пташинi дзьоби.
