Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
I ми пiшли. Ось будинок Кравченка. Розташовано його поруч зi школою. Був травень, i все дихало квiтами, iспитами, що швидко наближалися, та канiкулами, якi корчили нам зухвалi мармизи за спинами суворих iспитiв. Балконнi дверi були вiдчиненi. Це свiдчило про незрозумiлу байдужiсть до власного майна з боку Кравченкiв. Але менi це було на руку. Я легко залiзла на балкон, Юлька стояла на шухерi, добре ще, що поруч не паслися, вишукуючи новi плiтки, лавовi бабцi. Бабцi, мабуть, стояли в чергах за курми з татуюванням на стегенцях, яйцями з гостiвським орнаментом та прозорим молоком. У Кравченковiй домiвцi було затишно, тiльки годинник намагався потрапити в лад iз ритмом мого пульсу. Але скоро мудрий час припинив свої спроби наздогнати його. Iнколи наш пульс випереджає час. «Скорiше! Що ти там роздивляєшся?» - шепотiла Юлька.
I я вiдчинила їй дверi. А потiм вийшла, грюкнувши ними за собою. Юлька довго вовтузилася. Менi набридло, i я почала розглядати бузок пiд вiкнами: обiрвати чи нi? Минуло хвилин десять, як я побачила… Краву. Менi навiть зараз важко описати свiй тодiшнiй стан, коли я побачила його вродливу свiтловолосу голову, цигарку «НБ» в його довгих пальцях та модну на той час польову сумку через плече. На балкон видряпалася Юлька, зашепотiла: «Слухай, не розумiю, як вiдкрити дверi, якими ти грюкнула. Я майже все знайшла. Фотокартку - зразу. А от труси… Не знаю, де його, а де його батька, вхопила двi пари про всяк випадок». «Швидко виходь iз квартири, дурепо ти ненормальна, - iстерично прошепотiла я. - Вiн iде!» «Хто?» «Крава!» «Як? У нього ж контрольна… Боже мiй, а як же я вийду? Я не можу вiдчинити цi клятi дверi! Боже мiй, що ж тепер буде, що буде?» «Слухай, не репетуй, вiн уже виходить на фiнiшну пряму. Там проста засувка. Смикни її в бiк, та й усе». «Легко тобi говорити. Я не мо-жу-у-у-у-у!», - завила на балконi коханого Юлька й висякала носа в труси коханого.
«Стрибай з балкона!»
«Не можу-у-у-у-у. Висоти боюся».
Я кинулася назустрiч Кравi. А що було робити? «Привiт, Сергiю. То як контрольна?» - спитала я. Вiн випустив з рук цигарку. Я з ним заговорила! Це було ще бiльш несподiвано, нiж якби з ним заговорила шкiльна ганчiрка, яку мотузкою припинали до дошки. «Може, погуляємо?» - запропонувала я. «Що тобi треба?» - запитав Крава. Першi красенi рiдко вiдзначаються ввiчливiстю. «Нiчого менi не треба. Може, пройдемося до грибка?» «Добре». Вiн засунув руки до кишень i першим рiшуче попрямував до грибка. Я пленталася позаду.
Я не знала, про що можна було говорити з Кравченком. Абсолютно не знала. В мене вже тодi були певнi проблеми з «говорити». Я уникала розмов, там де можна було написати, подумати чи мовчати замiсть говорити. I я писала, думала та мовчала. Саме тому я почала Кравченка цiлувати. До того я нi з ким не цiлувалася. На вiдмiну вiд Кравченка, котрому доводилося цим займатися досить часто. Що вам розповiсти про перший поцiлунок? Вiн смакував менi Юльчиним страхом. Ми цiлувалися. Пiд грибком притулилися одне до одного нашi шкiльнi сумки, покинутi та самотнi. «Зайдемо до мене?» - запропонував Кравченко, коли цiлуватися йому набридло. I я знову покiрно попленталася за ним.
Бiля будинку ми зустрiли Юльку. В неї були подряпанi колiна. Вона стояла i мовчки дивилася на напис «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». «О, i ти тут», - сказав Кравченко i криво посмiхнувся: «За тобою що, чорти гналися?» Юльчина форма була брудною. «Собака покусав», - сказала Юлька. «Ой, Юлю, треба до шкiльного медпункту, негайно!» - зрадiла я, тому що Кравченко у поєднаннi зi своєю порожньою хатою лякав мене страшенно. «Вибач, Сергiю, е-е-е. Iншим разом, е-е-е, зайду. Треба Юльцi допомогти». «Та ну? Як хочеш». Йому було байдуже.
Юлька запитала, що ми робили. «Курили», - вiдповiла я. «Ти ж не куриш!» - обурилася Юлька. «Я й не цiлуюсь», - подумала я. Зiтхнули разом. «А я з балкона зiстрибнула. Боялася, але ще бiльш боялася, що вiн зараз як прийде…»
У Юльки так нiчого з Кравою i не вийшло. Певно, труси були таки батьковi. От якби Юлька потрапила на очi Кравченковому батьку, тодi було б їй щастя.
А потiм, коли ми вперше по-дорослому напилися, вона сказала менi, що давно в мене закохана. «Це, мабуть, тому, що в тебе його очi. Сергiєвi очi. А ти знаєш, дитяче кохання нiколи не забувається». Це було нестерпно. «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Немає вже того напису. Немає вже тут Юльки. А я тодi настiльки злякалася сили її почуттiв, що не здатна була розмiрковувати над тим, жарт це, чи нi, п'яна балаканина, чи нi, правда, чи нi. Я зробила те, що робила завжди. Я сховалася. Я уникала спiлкування.
Майборода теж мене кохав. Але на якомусь етапi його почуття, що кипiли й кипiли, нарештi випарувалися, як не було. Я цього не помiтила.
Ще б пак. Я з тих людей, у яких завжди збiгає молоко, якi не здатнi стежити навiть за чайником. Як людина, що не може вчасно вимкнути чайника, може зрозумiти, що киплять почуття? Та нiяк.
З Майбородою ми з Юлькою познайомилися в пiонерському таборi. Я його навчила, як за допомогою плойки, яку брала з собою Юлька завивати кучерi, можна тi самi кучерi вирiвнювати. У Майбороди була буйна чуприна, яку вiн ненавидiв. Так ми й познайомилися. Ми з Юлькою його звали - Май. А нас трьох звали «Ганамаюл». Вiд Ганна, Майборода, Юлька. I нам це дуже подобалося. Бо ганамаюл було дуже хитре звiрятко з величезним пухнастим хвостом. Воно стрибало, мало гострi зубки та вмiло лазити по деревах. Ну i, звiсно, лiтати, лiтав ганамаюл легко! Я розумiла, звичайно, що подобаюся Майбородi, але сприймала це, як прочитану в книзi фразу: «Майборода закохався в Ганну». Беземоцiйно. Наче то були невiдомий лицар Майборода та невiдома книжкова панна Ганна.
Одного разу хлопцi з нашого табору мали грати в футбол з табором «Гагарiн». Це була непересiчна подiя, бо ми ненавидiли пiонерський табiр «Гагарiн». На те в нас були вагомi причини. Пiдйом там був на пiвгодини ранiше, але ми також мусили прокидатися, бо в них на весь табiр гримiло: «Он сказал: «Поехали» и махнул рукой…» Ми й пiсля цього намагалися заснути. Аж нi - тут їх виводили на зарядку, i починалося: «Закаляйся, если хочешь быть здоров, постарайся обойтись без докторов, водой холодной обливайся, если хочешь быть здоров». Жахливо. Потiм їх краще годували, видавали навiть тiстечка-кошики. Неймовiрнi тiстечка-кошики - заповненi вершково-кремовими трояндочками та незабудками. За яке таке? А ще - це був табiр для дiтей спiвробiтникiв Комiтету державної безпеки (цiкаво, чому це їхнiй табiр не називався, наприклад, «Дзержинський»?
Мабуть, їхнi батьки i тут мiмiкрiювали). Але найголовнiшим було те, що вони нас завжди закладали начальству, коли ми крадькома пробиралися до сiльської лавки за забороненими продуктами - консервами.
Погода того дня була чудовою. Тренери нервувалися. Все як у дорослих.
Матч вiдбувався на нашiй територiї, тому до нас прийшли вболiвальники з «Гагарiна». Поруч зi мною та Юлькою всiвся Андрiй Поляк, який жив у сусiдньому будинку, в тому мирному, позатабiрному життi, а у футбол не грав з огляду на зламану руку. Гепнувся з паркана. Юлька була вiдповiдальна за «кричалки». Я їх вигадувала. Щось на зразок: «Гей, ви з «Гагарiна», не виграти вам нi хрiна!», «"Гагарiн" - чемпiон iз пiрнання у бетон!» «"Салют" - ти крут!» А Юлька змушувала всiх це вчити й сумлiнно репетирувала.
Матч триває, нашi ведуть у рахунку. Андрiй Поляк постiйно до мене нахиляється i верзе казна-що. Про якихось «мiсцевих», яких вони побили. Хто такi «мiсцевi», навiщо їх було бити - такими питаннями Андрiй себе не втомлював. Я сиджу й посмiхаюся Майбородi, тому що вiн заволодiв м'ячем i вправно оминає супротивникiв. Я усмiхаюся Майбородi. Вiн - менi. Тренер кричить: «Чого застиг, Май? Бий!» Майборода заносить ногу над м'ячем i б'є. А б'є вiн туди, куди дивиться, тобто в мене. Отямилась я, коли м'яч уже вiдскочив вiд мого писка. Майборода вцiлив менi в око. Понад iмпровiзованим стадiоном пролунало: «О-х-х-х-х-х-х». Майборода кинувся до мене, тренер до Майбороди: треба продовжувати гру, дiвчам хтось займеться. Мною справдi зайнялися. Юлька побiгла до їдальнi, принесла менi шматок м'яса з морозилки (за що її наздогнав кухар дядько Степан i вiдлупцював низкою сосисок); хтось принiс холодної води, хтось - виделку.
Синця в мене не було. Хоча бiльшiсть табiрчан дуже хотiло побачити, всiм було цiкаво, який вiн, синець вiд справжнього футбольного м'яча. «Розумiєш, мала, площа футбольного м'яча набагато бiльша за площу твого ока, тому нiякого синця не могло бути. От якби в тебе жбурнули камiнцем, маленьким тенiсним м'ячем чи вишневою кiсточкою, от тодi зовсiм iнша справа, такий був би синець, мала, мамо не журись», - учив мене життю тренер. Але з цього всього я усвiдомила, що Майборода був по-справжньому в мене закоханий. Бо якщо посмiшка дiвчини переважує футбольний азарт, нiчим iншим, нiж кохання, це й бути не може!
Май знав, який я люблю чай, жасминовий, як я люблю вживати все гаряче, жартiвливо звав мене «дракоша» й завжди перебував на вiдстанi, що дорiвнювала одному телефонному дзвонику. Картинка з зображенням пухнастохвостого гамаюлу довго висiла над моїм столом. Звичка може зруйнувати все, звичка ж може i заколисати.
