Павло Шевченко - Волоцюги
Довелося різко загальмувати і, ніби у столиці, перечекати необачного пішохода. Стривай, він може допомогти!
- Перепрошую, е-е, шановний, - вискочив Антон з авто. - Добридень! Чи не підкажете, де тут живе Пашка Голуженко? Оце в гості зібрався, адреси - не знаю…
- А, це наш язичник - вам тут навіть мала дитина покаже, - відгукнулася “нещаслива прикмета”. - Ви що: у справах, просто так чи також з тих… відунів-самбістів…
- Вважайте, що просто так: колишнього однокласника хотілось би провідати, - саме по дорозі з Києва…
- Ну-ну. Підніметесь вгору, потім повернете - і до кінця вулиці, там його “кубло”, - крайня хата…
Пашка щось майстрував у глибині двору.
Антон відразу його упізнав: та ж плечиста жилава статура, вайлуваті рухи, непокірне чорняве - ні, вже не зовсім чорняве волосся на голові, стягнуте на потилиці “по модному” - у хвостик. Стояла пізня осінь, а Пашка - ніби літо надворі, у клітчатій сорочці з рукавами, закачаними вище ліктів.
На прив’язі біля будки зайшовся противним дзявкотом собака, десь у садку, ніби спасаючи Рим, гоготіли гуси…
- Пашка-промокашка, друже, скільки літ, скільки зим, - Антон без лишніх “формальностей” відчинив хвіртку і ступив до двору.
Господар - ніби й не сплило 25 років: зустрів широкою посмішкою і цупкими обіймами ручищ.
Поки обмінювалися звичними репліками щодо ступені взаємної зношеності, на ґанку з’явилася привітна, коротко стрижена, така ж не зовсім чорнява жіночка, видать, дружина.
- Ой, здрастуйте, заходьте до хати!
- Моя Наталка, - потягнув під руку гостя явно розчулений Пашка. - Пішли, будемо обідати. Ґанок, сіни, передпокій, вибілені мазані стіни, трохи занизька як для зросту Антона стеля, підлога - фарбована суржиком дошка, дров’яна плита з духовкою і невеличкою грубкою, кремезний стіл під клейонкою з маками, двері, двері з кованими клямками, які не так просто було відчиняти, а ще складніше - зачинити. Чистенько, акуратно, затишно, декілька пожовклих від часу фото старомодних чоловіків і жінок у рамках під вишитими рушниками, передвиборний календар якоїсь політичної партії.
- Щось не бачу “червоного покуття”, - жартома закинув господареві Антон, “набожно” потягнувшись до лоба.
- Ото ж казала йому - хай висить, так ні! - всерйоз сприйняла слова гостя Наталка, що заходилася біля столу і плити. Поки там щось шкварчало-булькало, вони присіли на дивані просторої вітальні, заставленої книгами, телевізором з супутниковим тюнером, комп’ютером, усілякими живими “пальмами-фікусами” в декоративних діжках, - прямо-таки зимовий сад.
- Якщо не зраджує “стареча” пам’ять, востаннє ми зустрічалися ще в університеті, на твоєму історичному, - почав перебирати минуле Антон. - Ох, і виручала ж тоді твоя підвищена стипендія! Збирався залишитися в аспірантурі - і що ж?
- Нудно стало на аспірантських “скрижалях історії”, - усміхнувся відмінник Пашка. - Та й з житлом у великому місті сутужно. Наталка намовила: давай, каже, до рідної землі, мого Златополя, - батьківська хата стоїть пусткою. Так я став учителем історії у тутешній школі.
- А до язичників як записався? Он і наші хлопці у райцентрі розказували, і один твій землячок щойно “незлим-тихим” згадав…
- Це довга історія…
- Хлопці, гайда до столу, - Наталка запросила до двох десятків (не менше!) тарілок-мисочок, повних “закусок” і гарячих, щойно приготованих домашніх страв. Холодець з півня, вінегрет з капусти, варених бурячка, моркви, квасолі, картоплі; смалець зі шкварками, квашені та свіжі капуста, огірки, помідори, мочені яблука й кавуни, перець стручковий і “болгарський”, смажені кабачки, домашня ковбаса, яєшня з салом, борщ, запечений у духовці кролик, каші-картоплі, вареники, пиріжечки, часник, цибуля, узвар, вишнева наливка, жбан меду “зі своєї пасіки” і навіть молозиво - “щойно Лиска отелилася”… Весілля можна відгуляти! А коли Антон мов мультяшний гуляка-Вовк непевно вибрався з-за столу - усе, дякую, більше не можу, - однокласники вийшли на перекур.
- Ти мені вибач, Пашко, що я так з ходу про язичництво, - Антон підозріло глянув на свій пантагрюелівський живіт. - Зібралися з хлопцями в радгоспі невеличку церкву ставити. Та Толік Тарапака, наш народний художник, збив з курсу: каже, навіщо церква… без свого розуміння Бога? І на тебе послався. Мовляв, ти щось особливе зрозумів.
- Та яке там особливе! - махнув рукою колишній аспірант КДУ. - Смішно сказати: допомогла офіційна православна церква! На початку ура-патріотичних 90-х школу закрили - “некомплект” учнів, а тут наш батюшка: мовляв, прислужися Богу, “відчуваю у тобі велику силу”. Не повіриш: удень - такі-сякі депутатські справи (обрали якось до району), а під вечір, кожної суботи й неділі - до церкви. Вчився, співав у церковному хорі, заміщав регента. Усе йшло до того, щоб стати дияконом, а потім - ієреєм. І ти знаєш: прихожани вже бачили у мені батюшку!
- Пашка - батюшка?!
- А чим учитель відрізняється від священика?
Хіба що одягом та… На оцьому “та” я й спіткнувся…
- Я також нещодавно спіткнувся - разом з онучкою в Софіївському соборі, - принагідно пригадав Антон похід на льодову ковзанку, та не став, як водиться у степах, “з порогу - про своє”.
Тим паче, що Павлова історія замішалася на суцільних діалектичних протиріччях. Виявляється, “вічний революціонер” рішуче взявся адаптувати місцеву грецько-візантійську церковку до нових історичних умов. Україна нарешті незалежна, то чому б тепер не повернутися до першоджерел - рідної української національної віри? “Добавити аскетичному християнському православ’ю його природного косацького язичницького перцю!”. Світлої людяності, волі, народних обрядів, звичаїв, пісні, своєї історії, веселої вдачі, своєї мрії і психології степовика, краси душі, тіла, природи. Замість іудейського Старого Заповіту, євангелій чужоземних апостолів - древні веди праукраїнців-шумерів і оріян, послання волхвів Кам’яної Могили, Велесової Книги, Мага-Віри (і де Пашка того всього набрався?), літописців-русичів, великих вітчизняних світочів, народну мудрість, пісенність. Замість театру-абсурду - ускладненої церковно-візантійської літургії - прості, відверті, зрозумілі, задушевні бесіди-уроки Учителя, гуру…
Замість церкви - Священний Гай, тобто сусідній з древнім златопольським цвинтарем дубовий ліс.
А що?
- Врешті, що таке та чи інша віра, - господар запустив за вухо пасмо непокірного волосся, що вибилося з-під “хвостика” на потилиці. - Це та чи інша мрія, знання про світ, свій родовід, правила життя, своє Слово. Дивись, Антоне: на початках візантійська служба в київських церквах велася винятково грецькою. А потім бачать, що народ “непетрає Петра” й навіть самого Теоса - поцупили всі ключові давньоруські поняття: “Бог”, “молитва”, “віра”, “свято”, “храм”, “поклін”, “святий”… Взамін, щодо язичників - навісили свої грецькі поганяли: “ідол”, “бєси”, “сатана”, “погани”, “диявол”, “кумир”, “бовван”. Отакий бартер.
- Молодці, добре засвоїли біблійне: “Спочатку було Слово”, - підтримав “майже батюшку” Антон. - Можна сказати, діяли за інструкцією.
- Слово - то справді сила. Забили памороки так, що вже “непетраємо” і свого. Відбудовуємо християнські храми, а чи бачив ти у тому ж Києві хоча б одну відроджену язичницьку святиню? Таке враження, що наша історія й духовність розпочалася з 988 року…
- Даруй, Павле, - Веремію нарешті вдалося зупинити степового бояна, знову піймавши себе на думці: і це десь було. - Чим закінчилися твої “поганські” реформи?
- Зелений був, наївний, - сплюнув колишній шкільний учитель історії. - Старенький батюшка, що, до речі, відсидів свого часу на Соловках, - на диво спокійно сприйняв моє “богохульство і єресь”. Ми довго з ним тет-а-тет бесідували ось у цій хаті. Слухає, бувало, мої “комсомольсько-молодіжні” вправи - і плаче. Та помер старий Силенко, а вже як прислали з Києва нового, молодого, - о, цей пацан взявся за мене серйозно. Я не міг воювати, бо й прихожани… ледве камінням не закидали. Ти, бач, кажуть, новий месія… Не так треба було діяти, тим паче - зразу нав’язувати хай і рідне, своє… - І Пашка пішов у “підпілля” - став автономним православним язичником та ще й “самбістом”?
- Впізнаю уста попа Василя - анафемі мене піддав, хоча навіть за церковними канонами не мав на те “повноважень”. Наш, тутешній - із сусіднього Бирзулового… Щодо “самбістів” - то мої сини-студенти із Запоріжжя привезли! Давня школа козацьких бойових мистецтв - я сам із задоволенням освоїв! Ну, от златопольська молодь і потягнулася: на вигоні, під сміх корів, вправляємося.
Корисно для здоров’я і особливо для духу…
- А “відуном” чого обзивають: невже хмари можеш розігнати? - І ти туди ж! Якось спробував - та ну його, страшнувато, не маю ще тієї сили! Колись були характерники, оті, зростаючись із природою, справді “особливе” знали і вміли! Місцеві жителі дістають: мовляв, щось небо затягло, - чи бува не до ста грамів? Златопольське метеобюро! Та хай…