Павло Шевченко - Волоцюги
Черга дійшла до “аристократичної зовнішності” мозаїчної фігури першосвященика Аарона - з киданом, у стихарі й фелоні. А коли “мадам” добралася до оповіді про шестиметрову фігуру довгобразої Софії грецької мудрості - вже потягло до запитань діда. Саме так - із піднятими догори руками зображалася язичницька Жінка-Богиня!
Він на власні очі бачив кам’яні скульптури ще від V тисячоліття до нашої ери в експозиції археологічного музею! То хто ж “мудріший”: “зелена”, чоловікоподібна грецька Оранта чи наша семитисячо літня Мати-Берегиня?
- Приимите, ядите, сие есть Тело Мое, за вас ломивое во оставление грехов, - на прохання одного зі старшокласників перекладала черговий напис грецькою поліглот-екскурсоводша. - Пейте из нее все, сие есть кровь Моя…, за вас и многих изливаемая во оставление греков,… извините, грехов. Вроде так…
- Насте, ти куди, - мале рушило до мармурової гробниці Ярослава, подарованого киянам (за словами того ж таки балакучого екскурсовода в джинсах) з панського плеча візантійських зайд.
Шість тонн - а доперли Домовину! Замість очікуваного киянами дозволу мати “свого” митрополита. Віками - одні намісники-греки. Не доросли!
- Дідусю, я більше не можу, пішли на ковзанку!
Боже, ще справді дитина налякається - вночі кричатиме. Ото отримаю на горіхи від старшої, Оленки!
За турнікетами собору вирувало звичайне людське життя. Біля продавця квітів смачно цілувалися молодята, - значно смачніше, ніж холодна парочка Марії й Єлизавети на бокових фресках сусіднього собору. Хтось сміявся, хтось - верещав, не втримавшись на льоду ковзанки. Настя також добряче гепнулася, та нічого, посміхнулась - і на лід. Щічки - кров з молоком, очі світяться енергією руху, медові уста бантиком… Скоро в школу.
Древній Київ - перлина в короні Візантійської імперії - грішно догулював шостий день від створення людського світу - святу суботу. “Бєсовєрно” перепльовуючи навіть композицію світської Кафізми - палацу грецького іподрому на стіні південної башти собору. Там якісь колісниці, візан тійська знать зі схрещеними на грудях руками, сам імператор чужої македонської династії Василь ІІ із сановним євнухом у позі… повної покори. Колядник у тюрбані, що несе ритуальне блюдо - свинячу голову й окіст. Сумні ряджені готи чи то з візантійських, чи то римських сатурналій. “Страшний суд”, “Потоп”, “Втеча Лота з Содоми”, “Відділення (чи розпарування?) овець від козлищ”, “Різня дітей у Віфлеємі”, “Отсікновєніє голови Іоана в Іудеї”, - повний Апокаліпсис, Blооd, Sweаt and Tears.* Догми, канони, тропарі, кондаки, ірмоси, літургія, тетрапод, антимінс, аналой, тріодь, антидот, парастас, ектенія, просфора.., - мати рідна, невже ці мудрування заморських професійних жреців, церковна мертвячина є божою мовою українців? «Жінка - посудина гріха», «Жінка - знаряддя диявольської спокуси», «Чоловіки - усі до печер», - оце так пристрасні аборигени пустель і гір! Хай тобі грець…
_______________________
* Кров, Піт і Сльози (не плутати з назвою відомої рокгрупи, - авт.)
Схоже, подібні сумніви в “історичності події” відвідали голови русичів-киян й у далекому 1017 році. “Пощо нам чужого Бога, свій стоїть біля порога”, - сказали тоді корінні напівхристияни-напів’язичники Києва, розчавлені колісницею візантійської навали, і, як повідомляють літописи,… спалили першу велику дерев’яну церкву Софії грецької. Мовляв, у 988 році у Києві була спалена Святиня Дажбога, тепер - “око за око”, зі святої помсти за розіп’ятих волхвів, посічених простолюдинів, скинутого у Дніпро Перуна… А пощо нам забороняєте цілувати рідну землю, носити на грудях знак трисутності святої, грати на сопілці, співати пісень, вишивати півників, красити й розписувати яєць, - ось вам! “Діалектичні” то були роки, а ще більше - вперті, затяті кияни, що знали й берегли свою особливу таїну. Уцілілі волхви пішли в підпілля - до лісів. Цар Володимир помер, і ледве не того ж дня спалахнула кривава міжусобиця серед його 12 рідних і прийомних синів-напівкровок. Новоявлений християнин, греко-мадяр Святополк, не довго “сумяшеся”, замовив новоявлених християн, синів болгарки Бориса і Гліба: найманці-варяги зарізали бідолашних як худобу - кухонним ножем, ще й голову відтяли. Потім жорстоко прибрав небажаного свідка злочину: ще одного брата Святослава, сина чехині, - наздогнав аж у Карпатах!
Довідавшись про те, взявся за меча Ярослав.
Певно, усе-таки далися взнаки впливи мачухи, однієї з багатьох дружин батечки - Анни, доньки цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії. Те, мачухівське, проривалося у Ярославові ще за життя могутнього Володимира. Новохристиянин Ярослав добре-таки нагрішив перед Києвом: синок за два роки так і не спромігся прислати з Новгорода данину (батько погрожував навіть військовим походом). Тихцем відправляв її з візантійськими намісниками до Константинополя. Мудро.
Та тут просвітлів, - мабуть, перспектива благословення з боку візантійського митрополита засвітила. Аякже! Уся ж бо влада відтепер “винятково від Христа!”, “ only of! ”, - інше не має сили…
Зібрав трохи своїх, трохи - чужинців-варяг, і вітряної морозної ночі, перебравшись по льоду Дніпра, напав на стан свого нечестивого братана. Той мав ще більше військо, однак… зрадили наймані печеніги, втекли половці.
Капець*, тут був “корінний лиш коник-стрибунець”…
___________________
* Капець - нинішня назва річки Калка, що протікає поблизу Маріуполя і впадає в Азовське море, де 1223 року через внутрішні чвари київські князі програли історичну битву з татаромонгольською ордою.
Сильний Христос пішов на слабкого Христа.
Те, чого Візантія не змогла досягти зброєю, - довершили вишколені й добре організовані чорноризі воїни грецької церкви армії Христової. Тими ж - лише освяченими вогнем і мечем силою смирення, єлеєм своєї єдино правильної віри, “жалісливим жебранням дотліваючої душі”, - упо корили язичницьку славу й гординю. Колись потужна дажбожівська Київська Русь, князівські дружини якої тримали у страху пів-Європи, почала марніти на очах і перетворилась на руїну.
Дійшло до того, що в Києві з’явився християнський король - помазаник римського папи Болеслав (укупі зі своїм біглим зятем-візантійцем Святополком). Розбивши мудрого Ярослава, ґвалтує його дружину, січе голови киянам-лжехристиянам. Бо, бачте, відтепер уже й грецькі ікони фальшиві, а латинські - правдиві. Не спасали навіть нагрудні хрестики й покірне знамення.
Уцілілі кияни-русичі на те все подивилися… і віддячили бодай за свого Дажбога - спалили церкву Софії грецької. Був би тоді костел - певно, пустили б по вітру і його.
Після “історичного хрещення” руська кров потекла рікою. Як тут не згадати кобзарсько-шевченкове: “Наробив ти, Христе, лиха!”…
Що в підсумку? Пантократор - наш Бог. Софія грецька, Мудрість візантійська - національна святиня. Хрещення - великий празник України. Візантійська релігія - візантійські інтриги між конфесіями, у політиці, владі. Світе ясний, світе тихий!
- Дідусю, - прощебетала розпашіла від ковзанки онучка Настя. - Вгадай, якою мовою я тобі зараз скажу: “Пантеля па-се!”.
- Що тут думати: італійською, - самовпевнено бовкнув розумниця-дідусь. - Ні, чекай, французьською - “панте-ля-па-се! том бля неж”. А може (згадався пантократор), - грецькою… Здаюсь!
От яскравий представник втраченого покоління, жертва тоталітарного режиму! Звичайно ж, українською: “Пан теля пасе!”.
Ну, і сміялась над дідом онучка! А після першої порції морозива розказала в кафе “прикольний” дитячий анекдот. Першокласник приходить до київського бутіку шкільного приладдя і запитує:
- Тітонько, а у вас є клей для першого класу?
- Немає, хлопчику.
- А зошити у хрестики?
- У які такі хрестики? Немає.
Дорослий громадянин, що стояв позаду, сердито перебиває:
- Мальчік, не мороч продавцю голову. Дєвушка, покажіть мені глобус України…
Ну, і реготали вони знову: Настя забула навіть про другу, обіцяну дідом порцію морозива. Дідові ж чомусь страшенно хотілося хильнути - грам так 100, не більше.
Даремно автори Євангелій позбавили Ісусика дитинства.
* * *Ще від матері Веремій пам’ятав народну прикмету: коли перейде дорогу піп, монах, баба з порожнім відром, свиня, лиса кобила чи чорна кішка - буде невдача. Ну, кобилі й коту протистояти просто: першої сьогодні немає, перевелась, а з другим - треба взятися за ґудзика.
З іншими зустрічними… Щойно в’їхав до Златополя - напереріз пом’ятий чолов’яга в чорній заяложеній сутані, що підмітала видимість містечкового тротуару, зверху - легенька кухвайчина-безрукавка, розкішна борода, ріденькі довгі пасма на голові. У руках - переповнений пакет з торговою маркою “Мальборо”, через плече - ще якась торба, мобільний телефон біля вуха. Дріботів обабіч, і раптом - різко вліво, майже під колеса.
Довелося різко загальмувати і, ніби у столиці, перечекати необачного пішохода. Стривай, він може допомогти!
