Любко Дереш - КУЛЬТ
Психічному колапсові передував цілий ряд неприємних подій. Як любив повторювати Семпльований, «шиза падкралась нєзамєтна». З їхньої кімнати по ночах було чутно дуже неприємні звуки - постійне стогнання і підвивання, ніби богохульна літургія глибоко внизу, під коледжем.
Поскільки ніхто більше - крім них, звісно, - цих нощних літаній не чув, робився відповідний висновок про стан психіки.
Ще у десятому класі друзі виявили, що обидва намагалися покінчити життя самогубством; Семпльований - аби привернути до себе увагу т.зв. рідних, Павук - просто так, з горя (а точніше через муки сердечні). Після Різдва вони мало не вчинили повторний суїцид, тепер уже подвійний, хотіли наковтатися пергідролю, проте передумали.
У Павука розвивалася параноя. Він розказав про свої переживання Семпльованому, і той намагався зрозуміти, проте марно. А може, це й не була параноя.
Останній тиждень був знаменний тим, що якість м’яса в їдальні різко покращилася: воно стало набагато ніжнішим і соковитішим. І надзвичайно солодким, як на телятину.
А ще безслідно зникла їхня однокласниця, Іринка Риба Сонце, начебто злягла із ґрипом, проте ніхто не був певний у цьому на всі сто. Нікому не хотілось пов’язувати першу подію з другою.
Позавчора Павук трохи припізнився на роздачу їжі свого класу, тож тепер мав просити, щоб недобра пані Свєта вділила йому ще одну порцію. Пані Свєта була далеко не найприємнішою людиною в коледжі - вона дуже нагадувала низеньку діжку з квашеною капустою (пахла вона, до речі, саме так). Верхню губу й підборіддя пані Свєти покривала дрібна колюча щетина.
Павук підійшов до віконечка, де роздавалися порції. Ска зав, з якого класу, і сказав, що не проти отримати свою порцію.
Пані Свєта (це ім’я усі вимовляли як «пані Шьвєта») підозріло подивилася на нього і щось гиркнула собі під ніс.
- Не маю часу, інші дітиска просят їсти.
Тим не менше, Павук продовжував стояти при вікні, чекаючи на порцію. Він уважно вивчав рухи кухарки, швидкі, точні і трохи хижі.
Вона відставила вбік одну тарілку, продовжуючи наклада ти в інші ґуляш із загального чану. Потім налила у відстав лену миску також ґуляшу, проте вже з іншого, набагато меншого баняка, розмірами з відро.
«Мабуть, для вчительської еліти», - подумав Павук.
Тоді тарілки змішалися, але Павук тримав ту особливу (три надщерблення в ряд - Бог любить трійцю, згадав Павук) на прицілі. Пані Шьвєта продовжувала переставляти тарілки (намагалася заплутати його, чи що?), наче грала в «п’ятнашкі». Потім розвернулася до вікна спиною, таким чином затуляючи його собою, й посипала зверху все сіллю.
До пані Шьвєти підійшла молодша, але така ж повна кухарка і схотіла спробувати ґуляшу з однієї тарілки (з тої самої, мабуть). Але шеф кухарка вдарила її по руці й закру тила пальцем сарделькою коло скроні:
- Ти шо, зовсім вже здуріла? - спитала вона в необачної. - Так то ж… (тут Павук не розібрав, бо на пательні зашкварчало масло).
Молодша кухарка злякано відсахнулась і побігла вглиб кухні. Павук заглянув у вікно і побачив, як вона панічно відмивала руки господарським милом.
Пані Шьвєта робила вигляд, що не зауважує голодного хлопця з гуртожитку. Та загадкова тарілка стояла, нічим не виділяючись, поміж інших порцій, хіба що надщерблена більше, ніж інші. Павуковий живіт голосно забурчав, бо запах ґуляшу дратівливо лоскотав ніздрі. Шеф кухарка крадькома кидала на нього насторожені погляди з під лоба, вимішуючи довгою ложкою гречану кашу; вона гадала, що Павук тих поглядів не зауважує.
Раптом пані Шьвєта розігнула спину, приставивши масні руки до поперека. Повернула голову до вікна і здивовано радісним тоном сказала:
- А! То знову ти! Та вон, бери собі, яку хочеш порцію, поки діти не прийшли! Бери - я не шкодую!
Щоб пані Свєта посміхалася так радісно, Павук не бачив ще ні разу.
Кухарка простягла руку й дала Павуку саме ту тарілку, за якою він уважно стежив. Павук несподівано для себе зля кався:
- А чому ви дали мені власне ту порцію?
- Шо? Га? - вдала, що не розібрала, кухарка. В її очах спалахнуло легке здивування та роздратування. І підозра, так йому тоді видалось.
- Питаюся, чому ви дали мені саме ту порцію? - вже голосніше повторив хлопець.
Кухарка незадоволено підтисла зубами товсті варґи.
- Нічо я не вибирала. Взяла першу ліпшу… Хочеш, вибери собі сам.
- Он ту, - Павук вказав пальцем на сусідню тарілку.
Кухарка знизала плечима і взяла до рук вказану порцію.
- А вон і Андрій Ярославович, - начебто знічев’я кинула та. Павук глянув через плече. Справді, у їдальню крокував пан Андрій.
Він знову повернувся, уже ладний взяти порцію, коли очі розпізнали знайомий візерунок і три надщерблення під ряд - як на тій тарілці.
У ту хвилину він і відчув, наче зісковзує у провалля.
- Я перепрошую, - дуже несміливо знову озвався він, - а можна іншу порцію?
Пані Шьвєта подивилася на нього вбивчим поглядом і повільно закивала головою:
- Ну вже знаєш, такий пан великий! Яку хтів, таку маєш!
Панич страшний!
Павук із присмаком міді у роті сів за стіл. Він ретельно вивчав вміст тарілки. Якось він мусів відрізнятися від усіх інших, але як? І в чому ВЗАГАЛІ справа? Він обережно й непомітно глянув на пані Свєту. Та стояла за плиткою, слухала, що їй каже молодша кухарка, а сама пильно стежила за Павуком.
У животі щось запекло і стало дуже голосно вимагати негайно напхати чимось шлунок. Хлопака пересів таким чином, щоб тілом заступити свою їжу. І почав робити вигляд, ніби наминає за обидві щоки.
Через хвилини три відніс тарілку, повну запашного ґуляшу, що манив своїм м’ясним перченим запахом, до іншого вікна, куди ставилось брудне начиння.
Його безупинно муляли два запитання - де подівся Цур і Пек? І з якої радості їм почали щоденно давати м’ясо?
Семпльований взагалі не виказував жодних ознак занепокоєння. Такий же божевільний, як завжди. І все ж таки вони наважились спуститись у підвали. Ті, що під дівчачим гуртожитком. Без конкретної цілі, просто здогадувалися, що там можуть бути відповіді на певні запитання.
За півгодини до того, як до ґрат на другому поверсі мав підійти Банзай із Дарцею, туди ступили двоє друзів.
- А ти би хоч якийсь ліхтарик взяв, - незадоволено кинув Павук.
На що Семпльований радісно закалатав повною короб кою сірників. Колодка на ґратах виявилася збитою, хтось уже випередив їх.
- Сциш? - поцікавився, між іншим, Сем.
Павук ледь кивнув (гей, ніхто не бачив Цур і Пека?) волохатою головою.
- Трохи. Глянем, шо там, та й підем назад.
Павук почував сильне занепокоєння. Сніданок (котлети з відмінної полядвички) просилися (друже Цур і Пек, де ти пропадаєш?) назад. У голові нав’язливо крутилися (з чого, цікаво, були вранішні котлетки?) погані думки, від яких хотілося блювати. Він прогнав їх і першим пішов униз по масних, забруднених порохом деся тиліть сходах.
Ані Павука, ані бідаку Семпльованого ніхто більше не бачив.
3.
Банзай
Банзай, все ще стискаючи долоньку Дарці, зачаровано водив рукою по написі. Вони спустилися вниз, на перший поверх, а потім ще нижче, у саме жерло підвалів, і тепер стоя ли перед масивними дверима, вщерть розписаними загадковим візерунком, котрий сотні тисяч років слугував письменами для неймовірних рас і цивілізацій.
Червоним атраментом, ніби запрошення на страту, було виведено:
’Ктафлагн Йоґ Сотот уфнпла’ая х’і л’геб
ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,
а під написом - дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.
- То писав Корій, та? - поцікавилась Дарця.
Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досере дини. Дарця спершу вперлася, але по секунді подалася за своєю долонькою.
Першим, що сказав Банзай, було:
- Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може…
Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів душових, де десятки років тому милися дівчата.
- Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься…
Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.
Банзай ступив ще кілька кроків допереду.
Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжем і згущена до консис тенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони вияв ляться небезпідставними.
