Любко Дереш - КУЛЬТ

Кільканадцять хвилин тому відбулася невеличка сценка.

Не з тих, які любила влаштовувати Соля; дещо іншого характеру. З Дарцею трапився приступ істерики.

Юрко сидів у себе, розтираючи пучками пальців чоло, намагаючись якось стримати той біль, що намагався прорва тися досередини. До нього увірвалася вона сама, цебто Дар ця, біла, як стіна навпроти, із хворобливо червоними губами, такими, ніби щойно комусь перекусила шийну артерію.

Навіть через майку було чутно жар її тіла. Скидалося на те, що й Дарці не фортунило.

Вона сіла на крісло поруч із Банзаєм, виклала руки на стіл, нахилилася вперед, щоб знайти його очі, й довірливо прошепотіла:

- Банзаю, тебе тут насправді немає! Це все сон! Я сплю і бачу сон, і мені снишся ти. Але сон не мій, а того козла, того придурка, того кретина на дверях, охоронця, Корія, чи як там його. Поняв? Ти не існуєш! Ти мені просто снишся. Я можу тебе послати, і мені нічого не буде. Я можу тебе вда рити, і мені нічого не буде. Я можу з тобою переспати, чуєш, сновида? Але мені все рівно ні фіґа не буде за то. Я навіть не залечу! Поняв? Сновида дурна!

Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:

- Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!

Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.

- То не сон…

- Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!

- Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?

Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:

- Я зі сновидами не розмовляю.

- Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.

- Ти не маєш ніяких доказів.

- Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідом люю.

- За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний…

- Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала…

- Ну і шо, - Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. - Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.

Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: «Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар… покажи, хто господар у хаті… Вдар - і в підвал. І там, у підвалі… одним словом, як тоді»…

Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, аж зас вербіло у носі і страшно захотілося вибити на коліні оте вперте дівчисько, (по писку - і в підвал) показати, хто в хаті (як тоді) господар.

Раптом він і сам злякався своїх думок. Здалося, ніби вони прийшли звідкись іззовні.

Дарця подивилася на нього з під лоба. Нижня губа почала тремтіти.

- Сон, я сплю… тебе немає… Сон…

- Не сон, Дарцю, не сон…

- Заткни рило, сновидо! Тебе ніхто не питає!

А потім Дарця почала плакати. Точніше, надривно ревіти, розмазуючи сльози по всьому лиці, поскільки не мала при собі хусточки. Банзай згріб її руками, притискаючи до себе.

Дарця спершу пручалась, але майже відразу перестала, лиш ревіла на все горло. Банзай міцно притискав її до себе, зачу довуючись до болю знайомим запахом дівчиська.

Треба віддати належне: плакала вона довго.

Банзай витер їй обличчя рукавом своєї футболки. Дарця обвилася руками навколо його шиї і дивилася за вікно, де вар’ювала хуртовина.

- Все? Можеш говорити? - тихенько спитав на вухо Банзай.

Дарця кивнула ствердно головою, проте відразу ж розре вілася знову. За кілька хвилин вона, врешті решт, виплака лась і заспокоїлась. Юрко запарив чаю, заскочив до Діминого кабінету за коньяком і валер’янкою.

Пили чай мовчки, кожен гадаючи власні важкі думи.

Дарця відставила горнятко і залізла йому на коліна, знову обвивши Юркову шию руками. Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:

- Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?

- Зараз? - так само пошепки спитав Банзай.

- Та.

- Тут?

- Де завгодно.

Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.

- Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?

Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.

- Чому зараз нє? - все ще шепотіла вона. - Є ше питання до вирішення. Та ти знаєш… я хочу піти з тобою, подивитися, шо за справа з тим підвалом. Всьо зводиться до нього, правда? Підвал. Корій згадував про нього, коли я накурився, мені також говорили про підвали.

Треба сходити перевірити. Не більше, Дарцю. Якщо там буде заходити на шось серйозне…

- Як, наприклад, шо?

- Якшо побачимо там Корія.

- То що тоді?

- Тоді втікаємо. Якшо хочеш, тоді до мене…

- Та. Хочу. Посидь ше трошки зі мною. Обійми мене.

Що Банзай і зробив.

За вікном шаленіла хурделиця, а вони сиділи, обійняв шись собі, як малі діти, а потім трішки цілувались, зовсім трішки, майже пристойно. Майже.

Але їм було добре; незважаючи на всі події зовнішнього світу, їм обом було добре.

Ч А С Т И Н А Т Р Е Т Я

1.

Дарця

Дарці було зовсім зле. Уже досить тривалий час. Вона дуже чітко відчувала, як повільно зсовується шифер. Хоч вона, мабуть, була не єдиною у своїх страхах, проте над звичайно закинутою і самотньою, як на її вік і вигляд.

Прийшла саме та пора, коли дурити себе, що ти вже доросла, стає простіше, ніж будь коли дотепер. І вона обманювала себе, що вона зовсім не покинута і настільки вже доросла, що прямо ого го. Насправді ж, єдиним і чи не першим, хто подолав Великий Водорозділь ний Риф, що відділяв звичайних людей і її саму, формальні стосунки та емоційні зв’язки, зовнішнє і внутрішнє, став не хто інший, як Банзай. Єдиний.

У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею. Можливо, летальний ген божевілля або потяг до усамітнення за висо кими мурами. Не відкриватися нікому і ні за яких обставин.

Як дві перлівниці, що нагулюють поміж рожевих мантій дивні перли. Так, у Дарці не було сумніву щодо Банзая. Особ ливо після того, як вона ночувала в нього вдома. Коли ті кобили з гуртожитку прогнали її, сучки. Їй було соромно сказати навіть самій собі, як сильно вона хоче бути з отим дивакуватим Банзаєм.

Він зумів прийняти її і всю її нетутешність і неформат ність.

Проте шифер гуркотів усе голосніше, і Дарця лякалася все більше й більше. Корій приходив до неї уві сні, показував їй… ну, різні неприємні речі. Брав зі собою у дикі сновидіння, зі сну в сон, без пробудження. Вона не прокидалася століт тями, мандруючи химерними аморфними пластами марень в уяві диявольського Корія, каплана зла в коледжі. Вони (вони усі) ще не відчули всієї його моці, його надприродної влади над тканиною реальності. Навіть Юрко лише приблизно уявляє собі, що можна чекати від того підірваного.

Зовсім недавно (приблизно вчора на уроках, яких і так не було), коли ще не зникла тонка межа між сном і не спанням, Дарця пішла в кімнату до Семпльованого та Малая лама. Вона з ними трішки товаришувала, більше з Павуком, бо Семпл попервах доволі жорстоко дер з неї лаха. Вона до кінця не уявляла собі, що хоче там почути чи побачити, чи кого збирається там застати (може, Банзая), проте сподіва лася, що сяка така компанія трохи піднесе їй дух.

Дарця постукала і майже відразу ж зайшла. Семпл гарячково ховав попільничку до тумбочки, а Павук у паніці намагався руками вигнати сизий дим у вікно. Ще двоє присутніх сиділо практично нерухомо і зовсім незворушно - Ґєник Брєвнов із сусідньої кімнати та мале дівчисько, що міцно тримало його за руку й сиділо поряд на ліжку. Дів чисько мало вималюване на червоно волосся, стягнуте у два маленькі хвостики, і величезні очі, якими буквально пожи рало своє уподобання, себто Ґєника.

- А, то ти, - з полегшенням зітхнув Семпльований, і його обличчю знову повернулись барви. Очі його весело поблис кували і були геть червоні від диму, як у крілика. Такі ж очі були й у решти. Павук витягнув попільничку і знову запалив цигарку. Звідкись Дарця вже знала цей запах.

Сіла на ліжко поруч із Ґєниковим рудим дивом. Тим часом хлопці покурювали (вони вже добивали цигарку до остан нього, загнувши кінчик із начинкою догори, по формі люльки), передаючи шмаль по колу. Дарця звернула увагу, що хлопці затулили шпарину між порогом і низом дверей вогкою шматою до підлоги. Дівчисько вже, видно, добряче нахапалось, бо тепер лиш задумливо вивчало тріщинки на підлозі, притулившись вухом до плеча Брєвнова. Друзі розмовляли про щось особисте, загорнуто шифруючись:

- А коли ви думаєте туда полізти? - поцікавився Брєвнов тихим голосом.

- Коли, Павучара? Завтра, пра’?

- Скорше за все… - кивнув головою Павук.

- Ну як хочете, але мене і не вмовляйте. Був я вже там, ше в дев’ятому класі. Так, як і ви, з цікавості, давай, думаю, провірю одну теорійку…

- Яку теорійку? - спалахнули очі в Павука.

- Та так… були тоді діла дивнії. Шось типу як тепер. Я б на вашому місці туда не потикався, направду, чуваки.