Любко Дереш - КУЛЬТ
3.
Після години безперервного гупання Банзай відчув, що було би дуже незле перевести подих і відпочити. Вони обоє вийшли зі спортзалу й попрямували коридором до виходу.
Надворі вже була глупа ніч, а коридори освітлювались не численними лампами зі слабенькими жарівками. Коридор на першому поверсі був просто таки довжелезним, і освіт лений був саме так, як, на думку Банзая, і слід освітлювати тюремні коридори у чорно білих фільмах про довоєнні роки: лампи, розділені десятьма метрами темряви, у якій понурі охоронці продають в’язням пшеничну смагу та дешеві цигар ки з махоркою. Лампи мали вузькі металеві плафони, кожна кидала на підлогу лише скупенький сніпець світла, так що все освітлення коридору зводилось до цих жовтавих тюрем них острівців, які ні за яких умов не зливалися в одну смугу.
За межею чорно білого (жовтавого) більма була непроникна темрява.
Нагадує тунелі для електричок. Цікаво, чи ходить тут метро? Під час хуртовини чи, скажімо, горобиної ночі…
Перевозить самотніх божевільних привидів з нізвідки в нікуди.
- Дивись, - Дарця посмикала його за руку. - Хто то?
Вона показувала на постать, що ворушилась у кінці туне лю. Юркове серце тихо зойкнуло. Постать ішла у їхньому керунку. Нарешті вона минула один із острівців, і за коротку мить світло викрило обличчя Корія. Той зупинився у темряві.
Банзаю стало моторошно. Несподівано сталася те, чого потім він аж ніяк не міг списати на сон чи ману. Юркові вида лося, що простір між ним та чоловіком ґвалтовно скоротився, і в наступну мить Корій вже був під його носом. Банзай розгледів його навіжену посмішку і відразу ж побачив, як сяйнули у темряві Корієві руки, сильно штовхаючи й виштовхуючи в
4.
Банзай/Азатот
[ти думаєш, ти зможеш тягатися зі мною? Ти малий і дурний]
[що діється? де я?]
[хо хо хо! І ти ще хочеш тягатися зі мною? Ти думаєш, вони тобі хоч чимось допоможуть? Ти, напевне, думаєш, що ті книжки, які ти прочитував за одну ніч, тобі хоч якось допоможуть? Хоча б щось роз’яснять? Я десять років вивчав їх, я вивчив напам’ять т а к і тексти, що тобі й не снилося]
[ти Корій, правда?]
[ха! Корій! Всі кажуть: «Корій - старий алкаш». Ніхто не знає, хто такий Корій насправді. Ніхто в ж и т т і не побуває там, де був я. Ніхто навіть у сні не побачить того, що бачив я]
[поверни мене назад]
[ха! Ти волаєш про поміч в Азатоті, при воротах в Азатот, а що буде, коли я покажу тобі його серце, коли ти втямиш, чим є Азатот? А що буде, коли ти опинишся у НЬОГО вдома?
Я навіть не хочу згадувати, що буде, коли ти п о б а ч и ш ЙОГО. Ти просто помреш, бо твій мозок потоне у крові з тисячі тріслих судин]
[поверни назад!!! Хто такий ВІН?]
[ти ще питаєш? І ти хочеш потягатися зі мною?]
[він - це Азатот?]
[Азатот! Ха! Азатот - Око хаосу. Азатот - піщинка у порівнянні з великим Йоґ Сототом! Тепер Йоґ Сотот найсильніший, останній з Великих. Тепер, коли Ктулху замкнули у підводному місті Р’лайх, я став верховним жерцем Йоґ Сотота. Я можу зробити таке, про що ти навіть не здогадуєшся. СИЛА, вона розчинилась у мені!]
[наза а ад!!! Поверни мене назад!!!]
[серйозно, хлопче, я не той, з ким варто затівати дурні дитячі ігри. Не ставай мені на дорозі! Я не жартую, і ти не жартуй]
5.
- Банзаю, ти живий? - Дарця стурбовано пляцкала його по бузі. Юрко розплющив очі.
- Як то виглядало? - першою справою спитав він. Банзай озирнувся. Ніде нікого не було, лиш вар’ятськи голосно рокотала рокотека.
Дарця здивовано заглянула йому в очі.
- Ми йдем, а тут ти бах! - зупиняєшся!.. І всьо. Лице мертве, я до тебе говорю, плескаю по твому писку, а ти - нуль реакції…
- А де Корій?
Дарця несвідомо здригнулася. Вона глянула туди, де кілька вічностей тому стояла постать. Її брови здивовано скочили на чоло.
- Нема, - просто відповіла вона, виказуючи тим самим повне нерозуміння того, що трапилось.
Банзай сів на підвіконня. Ні з того, ні з сього Дарця спи тала прямісінько в чоло:
- Ти виходив, правда? Як тобі вдалося?
- Я нікуда не виходив. Я взагалі не розумію, шо трапилось.
- Ти виходив, - вперто повторила вона. - Скажи, шо ти бачив? Ну скажи, Банзайчику, давай.
- Звідки ти знаєш? Чому ти так думаєш, шо я кудись виходив? - добре, що вони стояли у темряві, і не було видно дикого переляку на Юрковому обличчі.
Дарця вмить посерйознішала. У кількох словах вона спробувала переказати йому свій досвід.
6.
У Новояворівську, де, власне, і навчалася Дарця, матема тику викладала молода кобіта, недавня студентка Рената Степанівна, вона ж пані Реня. Якби пані Реня якимось дивом зустрілась із Банзаєм, вони, безперечно, могли б проговори ти не одну годину. І виявити при цьому неабияку схожість інтересів.
Якось, після чергового уроку, пані Реня підкликала Дарцю до себе й спитала, чи та уміє контролювати ЦЕ. Звичайно, Дарця почувалась, ніби її стукнули по голові мішком, але…
Чомусь (чому?) вона відповіла, що так, ясно, хто того не вміє, ясно, що вмію, а що?
Пані Реня натомість попросила Дарцю на мить абстра ґуватись і спитала, чи вона, пані Реня, їй, бува, не подобається як жінка. Тому що на уроці Дарця - контрольовано чи не контрольовано - ухитрялася фізично збуджувати її на від стані.
Дарці захотілося втекти з класу подалі від хворої вчитель ки, але та випередила, схопила її за руку і сказала:
- Я не лесбійка, я просто кажу, що було. В тобі є задатки, дитино. Скажи чесно: ти д і й с н о вмієш то контролювати?
Дарця була змушена сказати, що ні, нічого подібного вона не мала на меті і взагалі не до кінця розуміє, про що йде мова.
Тоді пані Реня взялася прояснити їй кілька аспектів у справі. Звісно ж, усе виявилося абсолютною маячнею, про що наочно свідчать подальші прикрі трафунки з тою самою пані Ренею.
Пані Реня, в силу своєї психічної хвороби (інакше всі ці балачки пояснити просто неможливо… та й не варто) почала розказувати про різні дивні речі. Про практику виходу із власного тіла; про трансцендентальну медитацію та про чудесний катарсис, який вона нібито дарує; про можливість пересування за межами власного тіла та про астральні польо ти; про небезпеки, які чигають на таких необережних літунів під час медитації чи усвідомленого сновидіння.
Пані Реня сказала, що це дуже незвично зустріти у такої малої дівчини таке обдарування (яке ще обдарування? - ніяк не могла втямити Дарця), такі можливості, такий потенціал…
Пані Реня давала їй читати купи літератури, проте жорстко заборонила пробувати б у д ь-щ о. Особливо насамоті. Пані Реня часто повторювала, що Дарця повинна розуміти, щ о відбувається із нею та навколо неї (і знову ж таки докази на користь виснаження її психіки, чи - що гірше, проте імовір ніше - повного божевілля: сама Дарця нічого т а к о г о, що б відбувалося навколо неї, не запримітила). Їхні діалоги велися приблизно півтора місяця у восьмому класі. По Різдвяних канікулах пані Реня не прийшла до школи. Її заміняв пенсійного віку добродій з хижою посміш кою на зів’ялих устах, який мав глибоко в дупі усілякі метафі зичні блукання в пошуках себе. Він постійно повторював, що через них, осоружних безтолкових йолопів, у Ренати Степанівни тепер проблеми з серцем. «Якраз! Знаємо ваші проблеми зі серцем»… - думала тоді Дарця. Вона не знала, що трапилося насправді, але у двадцять сім років проблем зі серцем у такої кобіти, як пані Реня, слід було очікувати в останню чергу.
Через три тижні пані Реня знову з’явилася на роботі.
Правда, там вона пробула лиш один день. Вона розповіла Дарці, що весь цей час була у Львові у психодиспансері, що по вулиці Кульпарківській, 95.
Приблизно місяць її тримали у дурці. Після повернення звідти пані Рената виглядала, м’яко кажучи, трохи не в собі. Її лице осунулося від виснаження; вона помітно постаріла.
Пані Реня розказала, що перед Новим роком пробувала виходити зі свого тіла і саме тоді їй нарешті поталанило. Вона дуже майстерно перевела розмову, коли Дарця намагалася розпитати, як то виглядало. Пані Рената лише сказала, що вона не змогла правильно зайти назад. Розповідала, що тепер половина тіла наче не належить їй: усі сенсорні відчуття - вода, яку вона п’є, їжа, що проходить по стравоходу, дотик, біль - відчуваються десь зліва, за чверть метра від тіла. І повна дискоординація рухів.
Потім Рената взяла Дарцю за руку і примусила її пообіця ти ніколи, НІКОЛИ такого не пробувати. Особливо насамоті.
Дарця вдивлялася в обличчя пані Рені й бачила на ньому лише страх. Переляк малої дитини, яка накоїла щось невип равне.
Пані Рені було всього 27.
Наступного дня її знову ніхто не бачив. Не з’явилась вона і ще через день. Дарця ходила перелякана й не на жарт стривожена здоров’ям евоєї наставниці. Пані Реня повто рювала, що Дарця відрізняється від інших дітей, вона просто інша. І по ній то дуже видно. Тому в неї так мало приятелів: діти шкірою чують її чужорідність, тому й тримаються від неї осторонь. Дарці слід придивлятися до звичайних людей, наслідувати їх, щоби ота іншість не була разюче помітною.
