Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Щоправда, це вимагало якогось гуманного способу самогубства, бо ж від повішення посиніє морда, від отруєння теж, здається, різати жили – негарні руки… А руки повинні гарно лежати, схрещені тонкими пальцями.

Коли ж я робила всі ті спроби самогубства… Скільки їх було, що вже й рахунок утратила, то чогось забувала про красу похорону зовсім. В істериці, ридаючи, я вішалась на своїх цупких дитячих колготках чи на маминому шовковому шарфі, їла знеболююче жменями, а потім бігла до туалету і, від переляку, голосно верещала, або ще зачиняла двері-вікна на кухні, відкривала газ і, ридаючи, мила посуд, щоб чимось зайняти руки… Газ – то особлива гидота. Що до нього таке примішують, що ніяк не можна витерпіти?

Не знаю, чого я так любила про те все думати.

А потім був Макс Сідоров.

Мені тоді було шістнадцять років… я збирала абрикоси. В нас була абрикоса – росла під будинком на нашому городику. Такі є маленькі латочки городів під балконами, що там влазить тільки трохи моркви, щавель, петрушка і пару рядочків цибулі. В нас там ще росла абрикоса. Баба посадила.

Збираю і – за спиною мені ніби щось пролетіло, гупнуло. Я не обернулася – далі збирала. А повз мене – малі діти, багато, біжать кудись і верещать. Верещать, як дикі. Верещать:

"Він убився!"

Але він не вбився зразу, коли ми біля нього стояли – то ще дихав, і серце билося. Лежав на спині, очі закриті. Коли дядя Ігор – він лікар, він живе в нашому будинку – прибіг і підняв йому повіку, зіниця була дивна, не кругла, як у людей, а видовжена така, як у кота. Дядя Ігор сказав:

"Усе".

Підняв голову, глянув на блискучу шибу відкритого вікна на восьмому поверсі. І сів на землю.

І нічого не став робити.

Діти лишилися там стояти, а я пішла – бо мені стало дуже жарко, і захотілося в туалет, і не хотілося побачити, як він помре.

Він із хлопцями украв паспорт в одного роботяги, а потім вони злякались і спалили документ. А потім розбіглися всі по хатах, і от він, із переляку…

Він лишив записку вдома: "Прощай, мамо. Їду на той світ".

Макса ховали тихо, і на похороні всім було соромно.

До школи не заносили.

З того часу я ніколи більше не робила спроб накласти на себе руки.

Перед шлагбаумом на переїзді, який минала наша електричка, стояла і чекала швидка допомога. Я здригнулася.

Швидка допомога – це ще один привид смерті. Якщо десь вона стоїть – наступним за нею стоятиме катафалк.

То мені так здавалося завше.

Наша сусідка, стара жінка, приходила до нас дзвонити своїм подругам – і довго розказувала їм різні історії, про хвороби і смерті. Там завжди фігурувало: "…і визвали вони скору помощ".

Коли ця сама скора приїхала за її чоловіком і забрала його в лікарню, я думала, він назавтра помре, а він помер аж через місяць. Та сама скора – чого? – привезла його тіло, і, поки ми допомагали прибирати в хаті, переставляти меблі для похорону, воно лежало на підлозі, одягнуте в той самий спортивний костюм, який він постійно носив, тільки обличчя було прикрите рушником. Особливо страшно – той спортивний костюм, шерстяний, витертий, поморщений, приношений…

Потім уже, як у труні, то не страшно. Урочисто.

Електричка стала гальмувати, і пішли збоку вагони-вагони-вагони, все товарнячки. Це, значить, здолбунівська була швидка?

На станції світало. По вокзалу тинялися двійко заспаних студентів із сумками, брали квитки на потяг до Львова, й одна студентка з сумками і батьками.

Мені не вистачило грошей на квиток на той поїзд, а якби не забула студентського вдома – то вистачило б!

Позаздривши студентам, я глянула на годинник – до похорону ще годинки три… Якби поїздом, то встигла б якраз, коли виносять…

Можна тут сісти на маршрутку і поїхати до Рівного – там живуть мої батьки, там я нарешті висплюсь, і поїм, і… не помру.

Хоча – я не боюся. Я – Інанна, і можу швендяти в підземне царство через ті брами, скільки схочу, бо це наші брами, наш вхід, і не людина помирає в мені, а Інанна спускається до світу мертвих. Бо їй так хочеться.

За половину останніх грошей я купила булочку з якоюсь гидотою і чаю в гарячому тоненькому пластиковому стаканчику. З’їла те все, дивлячись у спину пам’ятнику на привокзальній площі.

Зараз би піти отою вуличкою… там – річечка і міст під коліями, і, трошки постоявши на зупинці, можна дочекатися маршрутки на Рівне… і в мене вистачить грошей…

"Плати", – сказав хтось мені у вухо…

Він уже був не труп, а пристойний циган.

Тільки синій.

І все одно не дихав.

"Немає в мене нічого! Останні гроші витратила, конспект і старі лахи лишилися – тобі що з цього?"

"Мобільний".

"Нащо тобі мобільний?"

"Мовчи, Інанно…"

"Да-да, і будь покірна, я вже чула. Тільки не розумію, нащо тобі мій мобільний? На, бери".

Я постаралася себе втішити тим, що мобільний старий, часто глючить і давно пора купити новий. Картку я з нього дістала.

Ну от – тепер і без мобільного лишилася. Вийшла на вулицю.

"Перепрошую, – сказав мені інтелігентний сивий пан в окулярах і картатому піджачку, що стояв на вокзальному ґанку на верхній сходині і тримав у руках новенького портфелика, – вам не на Рівне? Бо я знайшов таксі, а якщо вдвох, то вийде дешевше".

"В мене немає грошей".

"Справді? Тоді давайте я вас провезу так, а ви повернете, коли матимете, я вам дам свою візитівку", – і він ткнув мені її.

"Ні-ні, дякую!" – опам’яталась я, я не їду, я їду далі, скоро моя електричка на Красне.

"Справді?"

"Ага, дякую-дякую, але я не їду".

"Я б радив вам поїхати зі мною", – серйозно сказав пан у картатому.

І ще трохи почекав, але я усміхнулася, похитала головою – ні-ні, і пішла до вокзалу.

Потім подивилася на його візитівку, там було написано: "Кирило Мефодійович, лікар". Хм, дивна якась візитівка, хоч би телефон чи що… перевернула на інший бік і прочитала: "Інанна до світу мертвих піти захотіла, а підземного світу всесильні закони, споконвічні йому жертви, хто ж її визволить,Інанну, хто скаже слово?"

Шумерськими.

Я зім’яла візитівку і викинула її в сміття.

Де поділась та електричка на Красне?

"Так, – сказала Наташка, – значить, ти зараз підеш вперед і не оглядайся, там будуть летіть такі шари – то ти їх не трогай. Поняла? Там доска лежить на землі, і ти по ній іди, але на землю не ставай, не нада, бо заставлю всю землю пересівать, шоб слідів не було. Поняла?"

Я зрозуміла.

"І шари не трогай!"

Я зрозуміла знов.

Вона накинула на мене якесь довге і слизьке чорне рядно і веліла йти. Я обережно ступила на дошку. Земля була чорна-чорна, не видно і яка, спочатку я уважно дивилася на неї, щоб зрозуміти, що ж так цінує там Наташка, аж ступати не можна, а потім припинила, бо почались оті самі "шари".

То були здоровенні прозорі мильні бульбашки, різних кольорів – в кожної діаметр понад метр. Вони падали, переливаючись, ніби світячись різними кольорами: синім, жовтим і рожевим або білим-білим, вони тремтіли, наче от-от луснуть, і летіли донизу.

Я старанно їх обходила, пропускала перед собою, деякі трошки котилися по дошці, а тоді сковзали на землю і там зникали, напевне, лопались.

Аж поки не спитала Наташку, що це таке – тут одна бульбашка мене і накрила.

Я ніби прокинулася, покупалась, витерлася рушником і стала думати, що мені вдягнути в університет сьогодні. Я ходила гола по кімнаті своїй львівській – тоді я жила в однієї бабці, знімала кімнатку, точніше, батьки мені знімали, щоб уберегти дитя від жахів гуртожитку. От я там ходила гола, часом дивилася на себе в дзеркало в прочиненій шафі і згадувала одного розпусника, що чіплявся до мене, ще коли в школі вчилася, була наївна і дурненька. Чіплявся і так, і сяк, а я ще юна була – і нічого в нього не виходило. Тоді він поїхав кудись на якийсь час, а може, прикинувся, що поїхав: і став мені писати листи. Ох як я червоніла… Я, пам’ятаю, все боялася, що мати підійде і прочитає з монітора, що там таке. Щось, наприклад, про те, як той товаріщ миється, і як на себе дивиться в дзеркало, і який він гарний, коли голий… Я йому взагалі тоді відповідати перестала.

Подивившись у дзеркало і погулявши по кімнаті, я полізла діставати чисту новеньку білизну з коробочки – таку гарну, я таку рідко ношу. Я взагалі ношу трикотажні труси в горошок або в квіточку, мати сердиться, як бачить, і каже, що вони дитячі. Нічого, мені вони гарні. Але ота білизна, що схована в коробочці, – оце да! Моя баба теж тримала в шафі, в куточку, комбінашку, в мереживах і з бантами, і такі ж гарні труси – "шоб до врача було в чому". І я тримаю – собі на смерть.

Хоча сьогодні я вмирати не збираюсь – навпаки.

Милуватися собою в цій білизні можна довго. Тільки часу нема. Пора йти до університету. В нас сьогодні не буде останньої пари, і мене Олег запросив… Тут я починаю нервуватись і лізу до шафи по одяг.

Так… панчохи – раз, спідниця зелена – два, батькова футболка, що мати йому купила носити замість майки, але на два розміри меншу, випадково… мені якраз підходить, так, і батькова зелена сорочка в клітинку, яку він уже два роки в майстерню носив, а я випрала, і нічо – як не защібати і підкотити рукава, то якраз до моєї зеленої спідниці.