Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

"Наташка!!!"

Закричала, рвонулась і вирвалася.

Роздерта штанина затріщала.

Ну от. Тепер я зовсім, як дура.

"Шо таке?"

"Вже нічого. Штани порвало травою. Що це за гидота?"

"Це темна енергія".

"Що?"

"Да я сама не знаю. Об’яснили мені – темна енергія, ну і хай буде. Мені шо. Я б тут мозгі зламала, якби все питалася понять. Сказали – це те, шо нашу галактіку розпирає, скоро розіпре так, шо ніяка ракета з неї не вилетить".

І нащо мені були оті всі дурні жіночі романи, які я читала з-під парти на астрономії?

"Та не переживай, падруга! – втішила Наташка. – В жизні все одно всього не успієш і всього не поймеш. Да і толку? Отамо-о двері".

"А ти чого ніколи за мною не йдеш?"

"А я тут знаю другі тропочкі-дорожечкі, я ж Неті, а ти Інанна, так шо в тебе своє. Шуруй. Тобі можна тільки через ворота".

Я "пошурувала" і прийшла до електрички.

Я дивилась у темне вікно, а електричка їхала. Ліхтарі часом, станції, перон, будка, крайня хата…

Потім велика станція – кінцева.

На вокзалі було дуже холодно. Я ще попила кави. Ніхто не швендяв – спали навіть найстійкіші бомжі і міліціонери.

Я пішла по перону, на якусь тупикову колію, де стояла електричка з погашеним світлом, темна, з відкритими дверима, а проте в неї ліз якийсь дядько, ще й торби тягнув.

Молодий парубійко кримінального вигляду курив у тамбурі.

"Куди поїде електричка?" – спитала його.

"На Здолбунов", – одказав парубійко, з інтонацією Наташки-Неті.

Я подумала, що мені щастить.

"А коли поїде?"

"Десь через минут сорок…"

І в тій електричці, яка стояла і чекала свого відправлення на Здолбунів на якійсь тупиковій колії, теж спали люди.

Зайшла – ніби порожній вагон, а брехня: просто всі сплять, на тих лавках із обідраним дермантином. Насилу знайшла, де б і собі прилягти. Бо втомилася я, ледве дибала, і голова мені боліла, аж репалася.

Поспати би трохи… хоч поки рушить, хоч півгодинки… хоч трошки… проклята ніч!

Іще я подумала, що нікуди не буду ходити, вляжусь на лавку і спатиму до самого Здолбунова. Тільки квитка куплю. Якщо тут продаватимуть.

Так і зробила.

Хтось поштурхав мене:

"Ей… дєвушка… Дєвушка!"

Я відкрила око – той самий кримінальний гопник. Із такими краще не говорити. І заплющила око, але він не відчепився:

"Дєвушка! Вас там спрашиває один мущіна. В тому вагоні. Нє, ну в натурє. Мужик питав. Може, твій якись знакомий? Він тебе на пероні побачив. Сходи – чо тобі?"

Ну і зараза ж!

Я встала з лавки, злюща, готова порвати на шматки всякого мужика, і цього гопника заодно. У вагоні вже світилася лампа, ледь-ледь, тупо так світилася, й електричку хитало – ого, а я проспала ніяк не менше години.

І не помітила, ще б два дні спати, не прокидаючись!

А треба кудись пертися… Я боялася дверей у тамбур, боялася з’єднань між вагонами, але нічого, все пройшло нормально, в сусідньому вагоні сидів якийсь інтелігентного вигляду старенький, в піджачку клітчастому, з сивим волоссям і в окулярах.

Біля нього лежала розгорнута книжка. В книжці – закладка, а на закладці написано: "Демони-ануннаки Інанну хапають: "Хто із тих, що спускалися до підземного світу, повертались зі світу підземного?" Шумерськими, звичайно.

Я застогнала, мовчки, в думках, і кинулася звідти геть, і в тамбурі, звичайно… звичайно… ясно, що він там стояв.

Він сказав мені:

"Плати!"

Я спитала, чи підійде конспект, але він не відповів, а взяв мене за руки – ух, якими холодними і дубовими пальцями! – і взявся стягувати з мене срібні персні, мої тоненькі перстеники з камінчиками, стягнув і штовхнув мене назад, у вагон, тільки ж, звичайно, ніякого вагона там більше не було.

"Наташка! А куди ти мене ведеш?"

"Проснулась?"

"Ні, ти що – серйозно ведеш мене це саме… де мертві?"

"А ти думала – це все ігрушечкі? Всьо сєрьйозно, падруга. Осторожно – як бач, шо воно летить, то обійди!"

"Воно", котре летіло, було якоюсь чи то сірою прозорою хусткою, чи то шарфом довгим, спочатку я навіть думала, що це такі великі шматки павутиння, але "воно" було міцніше за павутиння. У цьому місті "його" літало багато – якийсь невідчутний вітер носив прозорі сірі шматки, і Наташка сказала, що треба від них ухилятися, бо такі правила в цьому місці.

Я, щоправда, одне зловила – і мені одразу стало так сумно-сумно, і будинки кругом мене засвітилися вогнями, заблищали зорі на небі, і якась мелодія, і пахощі матіоли, і я відчула, що нещасно закохана, юна і щаслива до сліз.

А потім усе зникло – знову ці порожні будинки, які не можна чіпати, бо хоч і мають вигляд кам’яних, а як торкнеш, наприклад, двері, щоб відкрити і зайти, то будинок одразу розсиплеться в пісок – і "будеш збирати його по піщинці, поки не стане, як новенький", – пообіцяла Наташка.

"Ух, – сказала я, коли павутинчаста хустка відлетіла, – що це таке?"

І витерла сльози.

"Це поезія, – пояснила Наташка. – Це тіпа стіхі. Ну, каторі були забуті. Осторожно – кажу тобі, тут є всякі, є такі мєрзкі, що будеш від них ригати".

Ми йшли різними вулицями, повертаючи праворуч і тільки праворуч. Переходили дороги, ніде не було людей, не було автомобілів, ніякого руху. Іноді над нами висіли тролейбусні дроти, а частіше – ні, бо ми проминали безліч дуже старих кварталів, де стояли дивні такі ліхтарі, явно не електричні, а одного разу виблукали на якийсь провулок із косими будинками під соломою, весь у калюжах, посипаний сміттям.

Зараз якраз ішли по бруківці, а навколо стояли якісь триповерхові будиночки, не один біля одного, як я звикла бачити по старих містах Європи, а із проміжками між ними, відгородженими стінками в зріст людини. Я спитала Наташку:

"Там дворики? Щоб діти гралися?"

"Там туалєти. Ну і смердить там, добре, шо не чуть".

На розі цієї вулиці був колодязь, із відром на цямрині. Я нахилилася побачити воду, але води не було – сухий.

Одразу за поворотом пішла якась трохи знайома вуличка, десь я її бачила, з такими дуже ошатними будиночками з темної цегли, з білими вікнами і великими залізними гаками під самим дахом.

"Це Амстердам?" – спитала Наташку, але вона не знала, сказала мені, що ніде не бувала "кромє Львова да ще свого родного городка Рафаловкі, де наші з мамашкою корні".

Я згадала Амстердам – ми багато поїздили з Олегом автостопом по Європі того літа, коли закінчили бакалавра і поступили в магістратуру в Могилянку, ми були і в Амстердамі, й у Франції, Німеччину всю об’їздили від Кельна до Франкфурта-на-Майні, і в Австрії були, і в Угорщині.

Я тоді хотіла добратися ближче до колишнього Межиріччя або хоч до Єгипту, але грошей не було, от і подалися до Європи. Ночували по хостелах, їли шо попало, мене аж живіт скрутив до кінця другого тижня.

Тільки я ту Європу не розпробувала, занадто швидко воно все було.

І до Італії ми так і не потрапили, бо мені погано було і довелося скоріше додому, а я досі хочу в Італію, там Флоренція, де Данте жив.

Хоча – що той Данте знав про пекло?

"Так ми потрапимо до пекла?"

"Ну тіпа того, хотя і не совсєм… не знаю, як тобі об’яснить, я там нікада не бувала. Да ти сама знать повинна, ти ж Інанна, нє?"

"Ну… мені, знаєш, інші речі розказували. Яке мені діло до вашого пекла?"

"Так чого ти туда сунешся?"

"Я не сунусь – це ви мене тягнете!"

"Я? Падруга, ти шо? Я тебе кудись тягну? Да мені лишній геморой з тобою цяцькацця, тягнуть тебе, думаєш просто? Ти ж не душа безплотна, як положено, вибирай тут тобі, шоб і не влізла нікуди, і не потрощила нічо. Думаєш, приятно мені оце?"

"А чого ж робиш?"

"Бо ти йдеш. Захотіла йти – то шо я можу? Я ісполнітєль".

"Знач, мене тягне той труп".

"Да він тоже ісполнітєль, падруга, ти ж сама схотіла, ти шо?"

Вона аж обернулась і спинилася.

Я нічого не сказала.

А що я мала їй казати?

Між вулицями траплялися якісь чи то парки, чи то скверики з лавками, з доріжками або просто з утоптаними алейками, які ми швидко проминали.

У тих парках ворушилося якесь життя і, придивившись, між двома цілком індустріальними вулицями я побачила, що там, між паркових дерев, живуть фавни, дріади і німфи.

Вони повсюди бігали, танцювали, спали і просто сиділи. Голі. Було, як на нудистському пляжі, – ніби й нічого страшного, але незручно і трохи соромно. Краще дивитися собі під ноги, а то ще подумають, що витріщаюся… ніколи не бачила.

Німфи спокійненько рвали хирлявенькі квіти, на які Наташка навіть наступити випадково боялася, плели з них вінки, вплітали в коси одна одній, встеляли ложа для когось. Потім забували про ложа, кидали вінки де попало і бігли танцювати або грати в якісь ігри. Тоді знову плели вінки.

Фавни дули в дудки, підбирали кинуті вінки, щоб одягти собі на голову, залицялися до німф або просто нападали на них з-за квіткових кущів і тягнули кудись, може, до тих устелених квітами лож…