Пацики - Дністровий Анатолій
— Можна закурити? — звертається вона до мене.
— Да, — простягаю їй пачку.
— Ти шо, на мене не злишся? — запитує, дивлячись краєм ока, потім прикурює, складає губи в трубочку й легко випускає дим.
— А чьо я на тебе маю злитися?
— Ну, за те, що було…
— А нічьо не було, з тобою — нічьо, це в мене з Артуром твоїм були непонятки, а з тобою — нічьо. Да, як той лох поживає?
…пауза. Я не хочу про нього згадувати, каже вона й замовкає. Ми заїжджаємо в подвір'я «китайської стіни» — найдовшого в нашому місті, здається десяти під'їздного і дев'ятиповерхового будинку на Східному, зупиняємося біля третього під'їзду. Король каже, пацани, тільки в хаті акуратно, бо це моєї тьолки, вона з батьками в Москву до родаків чюхнула, а мені залишила ключі, щоб рибок годував, так шо не нада там бушувати… ніяких обструганих диванів, побитих вікон чи поламаних стільців, не нада всього того, шо ви вмієте робити. От мудак. Потім він просить мене сходити за водярою та продуктами. Називає номер квартири, і я валю в магазин, який у цьому ж будинку, лише з другого боку — від дороги.
У магазині виникає неприємність — жирна тьотя в білому халаті у відділі горілчаних виробів не хоче продати горілку, каже, що я не маю двадцять одного року і що мені пити ще рано. Да їбав я в рот, «рано»! — спалахую, але одразу заспокоююся. Прошу випадкового ханигу помогти, і за це виставляю йому пляшку пива. Стовбичу в чергах, нарешті купую закуску, вісім пляшок пива, цигарки. Квартиру знаходжу без проблем, відчиняє Риня, питає, чьо так довго? Довго? ні–хуя собі довго! попробуй постій у чергах, така, бляха, карга попалася — засада, якби мав бензо–пилу, то на місці… Чьо такий злий? — сміється він. Курва, не хотіла снаряд продати, каже, шо молодий ше водку жрати; пауза; от сука! шоб із нею, курва, чоловік її не спав, шоб вона, жаба, все життя тільки самих алкашів бачила! Ну, ну, плескає мене Риня по плечу, розійшовся. Ми сідаємо на кухні за столик, я витягую з пакета покупки. Риня відкриває пляшку й наливає. Може, Короля почекаємо? — дивлюся на нього. Невдовзі приходить Король, заправляє в штани сорочку. Ми випиваємо втрьох. Ну шо, Толян, іди, покажи їй, де раки зимують, ха–ха. От козли, підводжуся, відчиняю холодильник, дістаю сире куряче яйце, випиваю, показую їм «фак» і йду в кімнату до Ірусі.
18
«Ку–ку, ти шо робиш?» — каже бабський голос, і я не можу в'їхати чий.
«Капусту не пізнаєш?» — ображається голос. «Капуста! Якими судьбами!»
«Ти сьогодні вдома?» — перебиває мене.
«Ну… да».
«Старіки є?»
«У суботу вони на дачі висять. А шо таке?»
«Готуйся, стільки тебе вже не бачили», — сміється вона, я не можу вкурити, що за біду вона задумала. «Ми прийдемо».
Хто «ми»? — гублюся в здогадках, хоча, по правді, знаю, про кого йдеться. Тремо про всілякі дрібниці, вона розпитує про Риню, поки не каже: ну, до зустрічі. Я згадую про Ляню і в мене по спині починають бігати мурашки, стає важко дихати. Невже я втюрився? Я ж не можу бути з нею! Сідаю за стіл, хапаю голову руками: я не хочу про неї думати). Забути! Забути! Аби відволіктися від Ляні, навмисне згадую все, що трапилося вчора на хаті, куди ми привезли Іру. Ми всадили на чотирьох все, що мали: водя–ру, пиво, потім, здається, Король знову бігав у магазин. А шо було потім? Іра розслабилася здається вона потім сміялася постійно коли бухали коли знову змусили її роздягнутися потім поскидали одяг із себе затягнули її в кімнату коли тицькали в неї своїми стоячими пісю–нами вона сміялася тільки король дратувався бо в нього мудака ніяк не міг встати патичок щось зарано тобі ще ха ха козел лаявся він розмахував руками це все блядське пиво да да блядське пиво кричав він після нього завжди так зо–лотьіе кольца и браслетьі на руках потім ми грали в карти голими в дурака і хто програв цілував ірусю в дупу я цілував тричі а може більше не пам'ятаю гарна дупа мадам не говорите о любви потім шо ж було потім ах да ми посадили ірусю в тачку і відправили куди вона хотіла а ще до нас доїбалося два старших штемпа за те шо ми голосно матюкалися ясний перець ми їм відвішали одразу на зупинці один вдарився об будку золотьіе кольца и браслети на руках де продають квитки на тролейбус і в нього з балди потекла юшка а другий підар вошивий кинув свого кєнта і уїбав снимайте будьте так добрьі вас умоляю прошу учесть что два раза не повторяю. Ляня ніяк не йде з голови. Вона — наче важка температура, яка накрила й не зникає. Пригадую наші перші дні, коли від одного її вигляду підривало дах, коли я постійно думав про неї й мало не втрачав голову. Може, я перегнув з нею? Може, я надто багато вимагав? Може, вона справді інакша, ніж я собі думаю? Бляха, від цього балда розвалюється. Деколи серед ночі я не знаю, чи про це думаю, чи це сниться, — бачу моя маленька як ти смієшся легко невимушено так наче ніколи нічого не станеться наче нічого не було поганого в моєму нещасному місті від якого ми всі страждаємо кожен потрохи як кому виходить і я не хочу думати що ти була з цим уйобком петром Григоровичем я не хочу думати про те що він з тобою витворяв чи кому потім про це нахвалявся лише прагну дивитися на тебе таку радісну окрилену безтурботну якою ти є зараз перед моїми очима да я знаю що саме це називається любов'ю а не те що ми уявляємо коли ходимо в кіно в кафе ресторани коли даруємо квіти о я так тобі й жодного разу не дарував квіти чи коли проводжаємо додому цілуємося якщо ти живеш у мені ночами значить це і є любов з якою борюся наче проклятий закопую її знущаюся глумлюся хочу їй повикручувати руки поламати кістки плюнути в обличчя хочу її розтоптати аби вона не підкоряла собі й не робила слабким беззахисним щоб у мене не їхав дашок через усілякі підозри здогадки мрії як там поживає моя мала тому я хочу всю цю біду стерти зі своїх мозгів так як стирають на магнітофонних касетах записи. Здригаюся від телефонного дзвінка. На дроті — Бодьо Машталір, запитує, що роблю, може, підемо кудись, прошвирнемося, відвішаємо випадковим комсомольцям або іншим мудакам. Кажу — не знаю, бо до мене мають прийти. Малий Машталір скаржиться, що в Дефіцита сьогодні весілля, а він, лох останній, його не запросив. І мене не запросив, заспокоюю Бодю, але я не жалкую.
«Як ти думаєш, це він через ту пизду, Ахінацею?» — запитує він.
«Да, через неї».
Пауза.
«Невже баба може у нас так залізти?» — ніби сам у себе запитує Бодьо.
Бодьо каже, що сьогодні піде гуляти з братом, і ми прощаємося. Він, мабуть, загнив на мене, бо розраховував, що цей вечір сплавимо разом. Я включаю радіолу, ставлю платівку бітлів, яких останнім часом не слухаю, бо добряче набридли. Голка кілька секунд потріскує на доріжках, поки на мене з колонок не навалюється лавина звуків. Якщо прийде Капуста, а з нею Ляня… я не знаю, чим їх пригощати, в хаті повний голяк — тільки гречка з помідорами. Хоча можна буде посмажити картоплю, а зверху на неї розбити два курячих яйця й перемішати. Дешево і сердито. Після полудня вони привалюють. Я в осаді! Від одного погляду Ляні мною трусить, не знаю чим зайняти руки, аби не бачила мого хвилювання. Вона дивиться на мене так, як дивляться на рідну людину, котра потрапила в автомобільну аварію: тепло, ніжно, з легким болем. Капуста весело чірікає, а ми її не чуємо, кидаємося одне одному в обійми й облизуємося. Ляня тремтить під моїми руками, відчуваю, як гарячі сльози потрапляють мені на щоки й губи; заплющую очі й про себе кажу: люблю. Капуста щебече менше, невдовзі замовкає й залишає нас у коридорі, а сама йде на кухню. Пауза. Дурачок, дивиться на мене, я цього чекала, так довго чекала. Беру її обличчя в долоні й цілую відкриті, сумні оченята. До нас підходить Капуста, дає мені по задниці, каже, досить облизуватися. Заходимо на кухню, на столику стоїть шампанське й вино, коробка цукерок, яблука. Смажену картоплю будете? — дивлюся на них. Капуста каже «да» й береться її чистити. З холодильника витягую свіжу капустину, помідори, зелену цибулю. Ляня робить овочевий салат. Після того, як ми вдушили алкоголь, поїли і Капуста ніби мимохіть звалила додому, аби ми змогли наговоритися й порозумітися (?), я несподівано відчуваю смуток і незручність. Ляня сидить мовчки за моїм письмовим столом і розглядає купу фотографій, де ми великим табуном купаємося на озері, йдемо з наплічниками через потоки в Карпатах, бухаємо на природі, тримаючи в руках шашлики. Показую їй вічно юного Юру Пижа. Гарні були часи, і фотки гарні. Всі ми — я, Пиж, малий Машталір, Коновал — сидимо за столиком у моєму дворі. Юра виглядає таким чистим і наївним, з патлатою головою, бо стригтися під насадку ми почали лише рік тому, ніхто би не подумав, що його не стане… Ляня розпитує, як він загинув, а я розповідаю їй про нєпанятки, пов'язані з його смертю. Мабуть, до нього в той вечір якісь ублюдки доєдналися й валили ногами, поки він не загнувся. Ми говоримо про що завгодно, тільки не про нас. Ляня здебільшого мовчить, чекає, коли ж я згадаю про нас. Пауза.
