Катерина - Гнатко Дарина
Наплакавшись від душі, вона втерла лице, умила його водою, кинула сумний погляд на білий будинок, що виднів серед зелені.
— Прощавайте, пане Криштофе, — прошепотіла ніжними, грубо зацілованими сотником вустами, знаючи, що ніколи не наважиться піти до нього, не зможе… хоч би й кортіло їй того. Обернувшись, вона пішла вверх по стежині, до села. Пішла, полишивши серце своє стражденне там, за пишним панським садком. Полишила його назавжди з графом Гнатовським.
***Нахиливши голову, Криштоф незрячим поглядом роздивлявся яскраво-червону рідину в келеху, що тримав у руках. Потім, навіть не покривившись, вихилив її одним ковтком і поглянув на свого управителя, який застиг біля столу.
Невесело всміхнувся.
— Що, Максиме Петровичу, боїтеся, що я зіп’юсь так, як дядько?
Злотник ніби зніяковів.
— Та я, пане…
Криштоф махнув рукою.
— Не треба, сам бачу, що боїтесь. А от хто радіє, так то отой мій телепень, що зветься старшим лакеєм, Тарас. Ви собі не уявляєте, як він зрадів, коли побачив мене напідпитку. Відразу ж притягнув бутель із прозорою горілкою й запропонував випити на пару.
Злотник відповів невеселою усмішкою. Вони помовчали, а Криштоф у цей час думав про свій намір поїхати геть із Борисів ще до весілля Катерини. Яка насмішка долі! Він приїхав сюди заради того, аби забути одну зрадливу красуню, а потрапив у полон до іншої, яка не зрадила, але виявилась йому не до пари. І яка заволоділа його серцем дужче, ніж Тереза. І він вирішив утекти, втекти, щоб не бачити її, щоб не краяти собі серце думкою, що вона належить не йому. А може, цур йому пек, тому чванству панському, махнути на все рукою та вкрасти її до свого дому панею, дружиною?
Відчувши, як захвилювалося серце, Криштоф покинув келех і випрямився в кріслі. Господи, а й справді, чому б йому так не вчинити? Він граф, сам собі господар, і вільно йому робити все, що заманеться, і навіть одружитися зі своєю кріпачкою, замість того, щоб принизливо тікати подалі, лишаючи її тому пузаню, відмовляючись від свого щастя.
Але додумати думки він не встиг, тому що в двері гучно, навіть оглушливо постукали, і, не дочекавшись відповіді, у дверях замайоріла червонощока блискучоока пика Тарасова.
— Вам лист, ваша світлосте, — гаркнув він на всю горлянку й покосив хитрим оком на пляшку з вином.
Криштоф простягнув руку.
— Давай сюди.
Тарас пройшовся панським кабінетом досить непевною ходою й повагом проказав:
— Від вашої матінки.
Криштоф покривився.
— Іди вже!
— Так, пане.
Хитрувато всміхнувшись, Тарас кинув на Злотника зверхній, переможний погляд і нерівно поплентав із кабінету.
А Криштоф затис у руках лист, замислився. Лист і справді був від матері, його ще досить молодої та вродливої матері, яка ніяк не бажала змиритися з тим, що має тридцятирічного сина та сама стоїть на порозі п’ятдесяти років. А взагалі вона вельми цікава, можливо, дивакувата людина. Донька зубожілого поміщика з Черкащини, вона зустріла в Києві молодшого сина графа, старого Грегоша Гнатовського, і закохавсь той у неї з першого погляду. І за якийсь час красуня Ірина Саввівна Кременська зробилась пані Гнатовською. І поїхала з чоловіком до Варшави, де й народився він, Криштоф. Хоч мати цього імені терпіти не могла та називала сина Кирилом, навіть охрестила його під цим ім’ям у православний чин потайки від чоловіка.
Щасливого шлюбу, однак, у них не вийшло. Скільки Криштоф себе пам’ятав, батьки ввесь час сварилися. Він зростав у неспокійному, холоднуватому палаці у Варшаві, де всього було вдосталь, не було там лише миру та тепла. А потім батьки розлучились, і мати, яка залишилася пані Гнатовською, поїхала до Європи. Із чоловіком вона не зустрічалась аж до його хвороби. А овдовівши, повернулась до Києва, де тепер і жила.
Сам Криштоф не міг зрозуміти, що відчуває до матері. Образу за холодне дитинство, любов і ніжність як до жінки, яка народила його, чи жалість за її нещасливе життя?
Зітхнувши, Криштоф розірвав печатку, розгорнув листа. Деякий час читав мовчки, а потім нахмурився.
Злотник обережно кашлянув.
— Погані новини, пане графе?
Криштоф покривився.
— Можна сказати й так. Або й ні. Це, мабуть, доля тримає мене тут, не дає поїхати від Катарини. Моя мати буде тут за два дні, можливо, і пізніше. Вона не надто пунктуальна. Та хоч би там що, я нікуди не поїду. — Його лице раптом осяяла усмішка. — Я вагався, а цей лист… — Він похитав головою, а потім поглянув на Злотника, який нічого не тямив. — Скажіть, Максиме Петровичу, а що буде, як пан украде свою кріпачку в нареченого?
Злотник вражено зітхнув.
— Ну, я думаю… це йому не сподобається.
— Дуже добре, — Криштоф підвівся із задоволеним виглядом. — Завтра, Максиме Петровичу, запам’ятайте мої слова, я зроблю те, що мав зробити ще кілька днів тому. Я вкраду Катарину в сотника!
Злотник тільки очима заблимав.
— О! А…
— Не хвилюйтесь, вона увійде в цей дім не жалюгідною коханкою, а пані, графинею Гнатовською. — Після цих слів Криштоф відчув, як до нього повертається життя. — А тепер вибачте, я б хотів відпочити.
Залишивши враженого Злотника, Криштоф піднявся широкою мармуровою зграєю східців на другий поверх до своїх покоїв. Увійшовши до світлиці, яка становила доволі простору кімнату, він побачив, що всюди горять свічки, а біля ліжка копсається Мотря, швидкоока вертлява дівка з довгою чорною косою та звабливим поглядом.
— Ой, пане, — зойкнула вона радше грайливо, ніж налякано, і випрямилась біля ліжка. — А я ще не постелила.
Криштоф пройшов до вікна.
— Стели.
Він застиг, замислившись про те, що вже завтра Катерина буде його, не віддасть він її тому сотнику, хай навіть війною на нього йде, але він вирве в нього своє щастя зеленооке…
— Прошу, пане, постіль готова, — прошепотіла за спиною Мотря, і Криштоф розчув в її голосі надію.
— Добре, іди! — кинув він неуважливо, не обертаючись до неї. Але Мотря не йшла, він спиною відчував на собі напружений і пронизливий погляд. — Іди, я сказав.
— Може, вам іще щось потрібно?
— Ні, не потрібно.
— Сьогодні буде страшна ніч, у таку ніч страшно спати… самій, — видихнула Мотря, і стільки відвертої спокуси було в її голосі, але Криштоф мовчав, і вона пішла, ображено гепнувши дверима.
Криштоф не міг ще довго заснути. Лежав, слухаючи завивання вітру та гуркіт грози, що розгулялась не на жарт. А потім, коли задрімав, ледь розчув наполегливий стук у двері.
— Якого біса? — гаркнув він спросоння, застогнавши.
У двері просунулась геть п’яна пика Тараса.
— Вибачте, пане, що пробудив, але до вас там прийшла дівка, скажена, мокра та страшна, як смерть.
Криштоф нахмурився й сів на ліжку.
— Яка смерть? Яка дівка? Господи, що ти верзеш? Уже зовсім допився до бісиків?
Тарас ображено засопів.
— Ображаєте, пане графе, я тверезий, як той шинкар. А дівка справді є, уся трясеться, плаче та кричить, аби я вас покликав. Я хотів було турнути, але куди там, та Катерина Малькова наче відьма, гірша за шинкарку…
Криштоф застиг.
— Як ти сказав?
— Та гірша за шинкарку…
Криштоф скочив із ліжка.
— Та далась мені твоя шинкарка! Кажи, хто прийшов.
— Та я ж і кажу, що Катерина Мальківна… — пробубнів Тарас, але Криштоф уже вибіг із кімнати, так як був, напіводягнений, полишивши старого лакея тільки лупати очима від подиву. — Ти ба, як полетів! І до якоїсь там дівки кріпацької, що мало пику мені не роздряпала.
7
Одного вечора в убогу хату Гната Малька прийшла біда. Із заходом сонця раптово повіяв холодний різкий вітер. На небі швидко почали збиратися важкі, чорні хмари, десь у далечині погрозливо гримало, і враз після погожої, жаркої днини зробилось якось тривожно-непривітно, мов та негода, що сунула на село, несла із собою щось страшне, якусь біду.
