Катерина - Гнатко Дарина

— Я зроблю тебе щасливою, ось побачиш, — прошепотів він так тихо, щоб почула вона одна. — Неодмінно зроблю.

Катерина відповіла йому злим поглядом.

— Не зробите, — відказала як відтяла.

Але Яковенко тільки впевнено всміхнувся.

— Подивимося.

Коли сотник відійшов, немов чорна хмара відсунулась від Катерини. Попрощавшись, він пішов геть, а Килина смикнула Катерину за сорочку.

— Чого заціпеніла? Подавай вечерю.

Катерина, скинувши із себе важку мару сотникового погляду, відійшла до печі. Витягла глечик із борщем і вражено поглянула на Домну, коли та повільно підійшла дуже близько.

— Дякую тобі, Катерино.

— За що?

— За сотника. Він тут довго сидів і пообіцяв нам із Назаром подарувати старий будиночок своєї матері, ну той, що за млином стоїть. Ой, Катеринко, якби ти знала, яка я щаслива, сиджу собі й не вірю, що нарешті позбудуся цієї павучихи. — Із насолодою розповідаючи про своє майбутнє, Домна відразу не помічала, що лице Катерини туманиться та стає більш похмурим, а коли помітила, здивовано протягнула. — Ти чого, Катре, не рада?

Катерина, нарізаючи хліб, тільки знизала плечима.

— Рада, чому ж не рада? — сумним голосом відгукнулась вона. — Рада з того, що хоч когось цей шлюб зробить щасливим.

Домна підвела брови.

— А ти? Ти не щаслива?

— Ні.

— Але ж чому? Така нагода вирватись від цієї павучихи, зажити панею, у сотника ж служка Векла є. Та чи ти не кохаєш його?

Катерина покривила лице.

— Кохаю? — перепитала вона невістку з обуренням, повертаючись до неї лицем. — Та я ненавиджу його!

Домна заплющила очі.

— Господи Боже!

Тієї ночі Катерина що спала, що не спала. Перед очима все стояло вдоволене лице сотника, увижався його погляд, у якому було щось недобре, темне. І жити не хотілось, як думала про те, що стане йому за дружину. А до ранку, певне, від недосипання оволоділа нею тупа байдужість до всього, уже не думала вона з жахом про своє майбутнє. Піднялася рано та й пішла до річки по воду. А біля річки вже копошилась Настина Старичка, дорідна мордата молодиця з пронизливими сірими очима та рудим вогким волоссям. Кинувши на Катерину гострий насмішкуватий погляд, затримавши його на лиці, вона, навіть не привітавшись, знову схилилась над водою, сховала недобру посмішку очей. А Катерина, відійшовши подалі від гладкої постаті, зняла коромисло й почала набирати воду. А коли почала набирати друге відро, раптом вловила далекий, але чутний стукіт кінських копит.

«Пан Криштоф», — промайнуло в голові, і серце відгукнулось на ту думку болісним ниттям, затріпотіло в грудях. А стукіт наближався, і вже за якусь хвилину на галявину перед містком вискочив той страшний, чорний панський кінь. Серце Катерини, завмерши на пронизливу мить, мов обірвалося й покотилось донизу. А потім поглянула йому в очі й забула про весь білий світ. І вік би так стояла та дивилась, відчуваючи, як непокоїться серце від кохання й болю, стояла тільки та дивилась в очі ті чаклунські, що зорили на неї з такою пронизливою відвертістю та ніжністю. Аж раптом панський кінь, захрипівши, відсахнувся вбік. І чари розтанули.

Прохолодний ранок огорнув Катерину своїми туманними обіймами, і вона отямилась. Побачила Настину, яка, завмерши з журавлем біля води, із жагучою жадібністю спостерігала за ними. І різко обернулась, ухопивши відро тремтячими, неслухняними руками, опустила його у воду. Квапливо підняла коромисло, а коли обернулась, пана на коні не вже було. Кінь поскубував високу траву біля містка, а пан… пан стояв уже зовсім поряд. І Катерині на якусь мить здалося, що ось зараз, геть не зважаючи на присутність Настини, він знову її поцілує, — це бажання горіло в його очах. Однак він тільки простягнув руку.

— Давай допоможу.

Катерина відсахнулась.

— Ні, що ви?

— Але ж відра важкі.

— Я звикла, — тихо відказала Катерина й покосилась на Настину, яка тополею вигиналась у їхній бік, аби добре розчути, про що ж вони будуть розмовляти. Вона геть забула про коромисло, що важкою ношею висіло на плечах, а очі так і горіли. Пан Криштоф, прослідкувавши за поглядом Катерини, красномовно спохмурнів, неначе щойно помітив її, і поглянув так, що Настина відразу ж зашарілась, почервоніла й квапливо затрусила босими ногами з товстими литками вверх до села. Утім, Катерина знала, що далеко вона не зайде, заховається біля найближчої верби, аби не проґавити чого цікавого.

Потім поглянула на пана й побачила його похмуре лице.

— Що це таке?

Катерина заблимала.

— Де?

— На твоєму лиці! Невже не бачила синця на пів лиця?

— А… — їй пригадалась важка рука мачухи. — Та… то я впала невдало, — бовкнула вона швидко, бо не хотіла, щоб він знав про мачушині побої.

Теплі пальці однієї руки обернули її лице до себе, а другою — з легкістю зняв з плечей важке коромисло.

— Подивися на мене, Катарино!

Очі, які вона ховала від нього, піднялися й відразу ж потонули в пронизливому погляді темних очей, що захоплювали, зачаровували та позбавляли здатності щось розуміти.

Криштоф похитав головою.

— Ти зовсім не вмієш брехати, Катарино. Хто тебе вдарив?

— А вам до того який клопіт?

— Клопіт. То хто? Батько?

Катерина яро захитала головою.

— Ні!

— Тоді хто? Мачуха?

Катерина кинула на нього вражений погляд. Господи, а він звідки про мачуху знає? І тим поглядом дала йому відповідь. Вираз його обличчя враз зробився холодним і гнівливим, а темні очі звузились.

— Я маю побалакати з цією жінкою та попередити її, що, як вона хоч раз торкнеться тебе пальцем, я з неї шкуру здеру, — скрізь зуби процідив він, і Катерина, із жахом уявивши, що він зараз піде в їхню вбогу хату лаятися з мачухою, забувшись, ухопила його за рукав шовкової сорочки й швидко загомоніла:

— Ні, пане, не треба!

Пан Криштоф поглянув на її руку.

— Треба!

— Ні, не треба, — невідомо де набравшись хоробрості, заперечила Катерина й понеслась, забувши, що перед нею пан стоїть, із яким не можна так розмовляти. — Коли хочете знати, ваша провина в тому, що вона мене вдарила. Нащо ви прислали зі Злотником ті кляті гроші?

Криштоф розгубився.

— Я хотів допомогти!

— Потрібна вона комусь, ваша допомога! Їй грошей скільки не дай, усе одно в скриню закриє, і зась! А через ті гроші вона мене блудницею вважає, тому й била…

— Я поговорю з нею!

— А що це дасть? Ви не знаєте моєї мачухи, то страшна людина, вона вже стільки крові з мене випила за ці роки…

Пан Криштоф покривився, мов від болю.

— Я заберу тебе до свого дому…

— Нікуди ви мене не заберете, пане. За два тижні я маю стати дружиною сотника Яковенка. Тоді й піду від мачухи!

Криштоф застиг, здавалось, задерев’янів від цих слів. А Катерина, не бажаючи більше краяти собі серце, підхопила коромисло й, стримуючи крик болю, прошепотіла:

— Прощавайте!

Оминувши пана, зібралася піти геть, але не встигла ступити й п’яти кроків. Сильні, уже знайомі руки вхопили її, потягнули назад, до дужого та гарячого тіла, відкинувши коромисло з відрами геть.

Катерина тільки ахнула.

— Що ви?

— Ми не попрощались, — відповів пан Криштоф, розвертаючи її до себе лицем. Катерина лише тихо зітхнула, коли його губи заволоділи її вустами пристрасним, відчайдушним і глибоким поцілунком. Так її ще ніхто не цілував, навіть він сам учора біля річки. Повагавшись якусь мить, вона обняла його за широкі плечі та відповіла на цю пристрасну ласку, відповіла так, як уміла, укладаючи у свій поцілунок усі почуття, які відчувала до нього, ту тугу, що краяла їй серце. Цілувала, танула, геть позабувши, що за ними, можливо, десь стежать очі Настини, яка причаїлася біля якоїсь верби. Усе то було пустим, далеким. Головним було те, що її цілував цей чоловік, нехай на прощання цілував… І вона оживала із цим поцілунком, сповнювалась від нього силою та життям — тільки поруч із ним і тільки для нього. До вечора вона стане нареченою сотника, але зараз вона ще вільна, вільна цілувати його востаннє.