Філософія агнозиса - Евгений Александрович Козлов
Крім протесту, у мені як в авторі є ненависть, холодна розумна ненависть. Поясню, що я маю на увазі під словом ненавидіти. Я хочу — не бачити, але бачу, тому що я зрячий і розумний. Спочатку я ненавидів носіїв, низини зла, те зло на поверхні, тому що я не піднімав голову вгору. Але потім я глянув угору і побачив високе зло, яке зліше, ніж усе інше зло. Це видимі пласти зла. Подібно до цього існує обман загальний (державність, мілітаризм, культура, історія, релігія тощо), але є ще самообман, це обман приватний. На жаль, через цензуру, мені доводиться переходити на самоцензуру і тому писати загальні фрази, які не завжди зрозумілі. Мені останнім часом доводиться розділяти свою літературу на розмиту, яка публікується, і чітку, яка не буде опублікована, принаймні найближчим часом. Але, незважаючи на цей вимушений поділ, усі мої книжки правдиві, чесні й відверті, тільки мазки на полотнах виконані по-різному, де широкі мазки, а де дрібні крапкові. Від чого може постраждати погляд глядача. І тут я змушений злегка торкнутися важливих тем, мені потрібно буде, розповідаючи про себе, порівнювати себе з іншими, вказуючи на те, чим же я кращий за інших. І заздалегідь попереджаю, що словесність моя в цій книжці може здатися розпливчастою і туманною. Головне що я розумію, про що пишу.
Отже, мабуть, повернуся до другого періоду своєї літературної творчості, у свої сімнадцять років, коли я написав свій перший великий твір, то була повість, згодом розширена до обсягу роману. Я й задумував казку Пророцтво як не маленьку історію. Цього 2022-го року я вперше її опублікував у самвидаві. Але в ті далекі роки я просто взяв аркуш паперу призначеного для принтера, а також кулькову ручку і почав писати. Саме тоді розкрився мій талант, адже серенади одномоментні, вони всього лише дзвінкі емоції підлітка, спалахи, які швидко згасають. Мені потрібно було придумати історію, що горить довго, коли ні знань, ні словникового запасу, у мене двієчника просто не було. Але я зважився зробити це, хоча б почати, спробувати. Я відчував, що буде важко, але я зможу, є в мені щось потаємне, не розкрите. Перші рядки повісті були схожі на найпростішу казку для маленьких. Я починав немов з першого класу школи, хоча я міг би і не робити це зусилля, адже навіщо, для чого, коли до мене вже все написано, скільки книжок, фільмів, серіалів, тільки й роби що поглинай цей контент і не твори. Але я по суті своїй не зміг би задовольнитися таким життям. Я замислив стати творцем, точніше, я вже був ним, мені не вистачало тільки втілення моїх задумів. Під час написання тієї казки я вже зустрів своє кохання, тому в головних героях казкового роману можна легко впізнати мене і її. Можливо, саме нерозділеність почуттів підштовхнула мене написати любовний роман, у якому є пара, адже в реальному житті тій парі не судилося бути разом. У цієї книжки сумна історія.
Надалі я став багато читати, купував старі книги, романи минулих століть, особливо готичні. І сам став складати схожі тексти та історії. Потім я складав здебільшого любовні повісті. Але не буду на них зупинятися, бо то був час кохання, скільки було пов'язаних із ним сліз і страждань відають тільки сторінки мого рукопису. Тоді моя головна помилка полягала в тому, що я не любив себе. Я бажав, щоб дівчина мене покохала, і для досягнення цієї романтичної мети я замислив створити і присвятити їй книгу, яку я мріяв подарувати своїй коханій. Що я і зробив, і на те мені знадобилося кілька років. У майбутньому вона вийшла заміж, а я як був одинаком, таким і залишився, тільки тепер у мене є книги. Як виявилося, книжка не здатна створити кохання. Однак сьогодні я люблю себе і маю мої улюблені книжки, які я власноруч написав. Якби я був розумнішим, то бачив би у творчості долю самотнього щастя, не бажаючи при цьому неможливого. Насправді мені завжди достатньо було самого себе. Любов — це один я і більше нікого. Мої книжки це продовження мене, це мій привид. Творіння нерідко називають дітьми, що не позбавлене метафоричного сенсу. Плотські діти зазвичай смутно схожі на своїх батьків, тоді як мої книжки — це справжнє продовження мене, єдине, що відрізняє їх від мене, вони не ростуть разом зі мною, дурні так і залишаються дурними, а розумні розумними. Так мої релігійні книги залишаться релігійними, що для мене, агностика, цілком прийнятно, але краще б такого не було. Що ж, варто визнати, що в мені є релігійність, містичне мислення, що й повинно бути у творчої людини, адже релігійною людиною може бути тільки людина з добре розвиненою вродженою уявою. Адже релігійній людині потрібно багато в що повірити, стільки всього уявити, що без уяви тут точно не обійтися. Однак то був час помилок. Я, захопившись релігією, й не помітив, як вона почала на мене деструктивно впливати, адже вона всуціль складається з деструктивних явищ, коли, будучи моральною людиною, починаєш себе демонізувати, принижувати себе, вважаючи себе грішником, каєшся в гріхах, яких не скоював і які такими не є. Так само поводяться хейтери в інтернеті, вони бачать, що я добра людина, ні в якому злі не причетна, але при всьому цьому вони знайдуть, за що б мене засудити. Так само працюють суди, якщо є людина, то обвинувачення обов'язково знайдеться. Релігія — це хейтер людяності, до того ж реальне зло, таке як насильство, війна й участь у ній, релігією не засуджується, а навіть благословляється. Але про те неподобство я вже багато написав рядків у своїх книжках, не стану повторюватися. Добре, що я самозцілився від радикального впливу релігійності, і тісно пов'язаного з нею патріотизму, це ілюзії одного порядку, досить давні культи. Тому в рукописі роману "Цнотливість миролюбства" є абзаци, які я вилучив із тексту, тому що під час написання цієї книжки в мені палахкотіла боротьба пацифізму і космополітизму з патріотизмом. Крім іншого, тоді я ще відкидав свою тілесність, проте правильно, що я цурався жінок,
