Хвала сонцю - Любов Михайлівна Білозерська
Свою ватру гарячу…
А я чула, як серце твоє поруч плаче.
І пускали дівчата вінки…
А вінок мій давно десь далеко заплив,
І згоріли під сонцем квітки.
Ой Купало, веселий Купало,
Чом ти дав мені щастя так мало?!
Нащо зводиш обох на мосту для розлуки,
Не для щастя, для муки?
Старий сад на горі
вже стомився чекати
(похорон І. М. Волосенка, колгоспного садовода)
Старий сад на горі
Вже стомився чекати,
Молоденькі черешні
Побігли на шлях,
Чи не йде, виглядати,
І побачили раптом
Його на машині у тісній домовині.
Над селом пливла печаль,
І сад на горі руки ламає»:
«Не відходь, садівничий,
Не відходь, чуєш, кличу!»
А він не чув, стуливши повіки,
Стиснувши уста навіки.
І сад кинувся за ним,
Біг, упрівши,
Зупинився, закляк над труною,
Ураз розцвівши.
Ранети, вишні і груші
Прощалися рожевими,
Білими пелюстками-сльозами.
Сипали їх в домовину,
На свого друга —
Золоту людину.
* * *
Людське серце — квітка, і гарна,
Й вродлива…
Не зрань безжально
Той диво — цвіт,
Щоб з пелюсток криваве
Не вився слід
Не врази словом гострим,
Як бритва.
Добра розмова —
Свята молитва.
В ній — щиросердя
І доброта,
В ній — милосердя
І висота.
Осінь
День палає самоцвітно.
Ллється сяйво привітно,
Запалала груша на городі,
Осінь творить диво у природі
Дивовижні світяться палати,
Злототкані, хитрошиті
Всіх чарують шати.
* * *
Людина мусить бути чиста,
Як роса під сонцем іскриста,
Порядність в ній мусить бути
Завжди суща.
Я ворог людців загребущих,
На совість недужих,
Байдужих,
Підленьких,
Ниценьких і лицемірних,
У дружбі невірних.
* * *
Ти — моя радість,
Ти — мої крила,
Мої надії і моя сила,
Болі і муки, і сподівання,
Стрічі — розлуки
І сльози прощання.
Ти — моє щастя,
І моє горе,
1 почуттів море прозоре,
Ти — моя радість,
Ти — мої крила,
Стрічі розлуки,
Сумніви — муки…
А відректися від тебе несила,
Не моя сила!
* * *
За вікнами стугоніли
Вітровії — суховії,
Лютували, пустували,
Весні рученьки ламали.
Не пускали ні у поле, ані в гай,
Дріботіли — цокотіли:
«Весно, замерзай!»
Тупотіли — гуркотіли,
Кидались снігами,
Хлюпались дощами через край,
Реготались:
«Земле, замерзай!»
Та весна не слуха змови,
А приходить знову й знову,
Набирається щодня снаги,
Вже співають птахи, зацвіли луги.
Матері
Ти прости необачність речей,
Я караюсь безсонням ночей…
І прости за мовчанку гнітючу,
Не торкай більш струну болючу,
Ти прости!
Як не зможеш простити,
То осуди вироком
Всеосяжної доброти!
* * *
«Поживіть ще для себе,
Матусенько», — просять діти,
Заквітчали оселю, прибрали у квіти.
А вона все сміється,
Вже над внуками птахою в'ється:
Відпочину тоді, як піду за межу,
А поки що для вас
Побіжу та зроблю,
Побіжу та зроблю,
Побіжу!
* * *
Я іду зворушена над тобою, річечко.
Увійшла навіки в серце,
Голубая стрічечко.
Заплелась у пам'ять — бачила багато,
Молода і давня — ти чуттів багаття.
Пам'ятаєш, як слов'яночку,
Синьооку полоняночку,
Причаїла в водах — тихоплинних бродах
Від ординця захистила,
Збиті ніженьки обмила.
Це до тебе припадали вої Святополка,
Повертаючись з походів, рідна Шполко!
Журно ти співала, а трави зімліли,
Як кріпачки полотно чуже ніжили-білнли
Босі ніженьки обмивала їм
Та й водою чистою,
Наділяла радістю ще й іскристою.
Червоніла ти від крові поганської,
І крові козацької, християнської.
Слова
Слова мої — то серця повінь,
Чуттів бурхливий пломінь.
Слова — це звіт всечасний
Про землю рідну в щасті
Й горі повсякчаснім.
Слова мої — то горе й смуток.
Гірких удач — невдач присмуток.
Слова — це мій і чужий |жаль,
Солодкі муки і печаль.
Благословенна будь, жаго, й жива,
Бо я живу, доки живуть мої слова.
* * *
Ми з тобою, ненечко — одне ціле,
Я — частинка тебе змаліла.
Як нам гарно у світі жити,
Землю ласкаву удвох любити.
А вона до нас горнеться — правічна,
Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні!
Недалеко розлука,
Стоїть за плечима, холодно диха.
Сіє лихо на нас в рукава,
Сіє лихо…
* * *
Страшна підлість чорна
Сажу лопатою горне,
На тендітні пагони любові
Сипле чорнії намови.
Цвіт довіри до людей сердечний
Трусить вбивчою порошею безпечно.
Вже й кривавляться пелюстки ніжно,
Та пручаються,
Від жорстокості страшної
Чистотою захищаються.
Святість зранена підводиться,
Відступати підлості тепер доводиться
Зацвітають знову квіти…
Я їх людям понесу,
Серця свого вічнії привіти.
* * *
Чи до поля дійду,
Колосочкам до ніг припаду,
Чи до древнього саду,
Чи загляну в таємну леваду,
Там торкнуться губами листочки
Моїх щік розпашілих,
Обніму своїм серцем пелюсточку кожну,
І щасливу, й тривожну.
І зозуля замре,
Зачудована світом,
Веселковим його привітом.
І куди б не ступила, не йшла я,
Барвінково та рутвяно
Стелить мені рушники
Кохана і рідна земля моя.
* * *
Чому душа твоя, людино, обміліла,
Що тзої справи так змаліли?
Лиш власні пожирають
Все твоє нутро турботи,
Ні для людей, як кажуть, не живеш,
Ні для роботи.
Чому лице твоє так кривить скептицизм,
Чому твій бог — дешевий практицизм?
І чом так солодко крилатість підтинаєш
Лезом Іронії безжаліско стинаєш?
Яка страшна твоя байдужість,
Яка страшна душі твоєї грубість!
Вона, як той мороз,
Що квіти губить і тиранить,
Вражає серце, ранить.
Ти небезпечна у безликості своїй,
У бездіяльності усім чужа,
Шкідлива і смертельна,
Хоч і дієш без ножа,
Весна
Взяли чайки зиму на крила білі
І від ляку крига на ставку зсіріла.
Де крильми чайки торкались,
Води розливались.
До сліпучих весел — крил
Пригорнувся вітер-теплокрил.
На кожнім крилі — по сонцю!
Може, сон це?!
Ні! Онде бусол походжає,
Гніздо рідке обживає.
Як господар ходить у лугах
У червоних чобіточках на ногах.
Молода ж вербиченька
Підставляє сонцю личенько
Для цілунку молодого
І жагучого, і полотого…
Над ставком чайки шугають,
Тепло й радість розсипають.
* * *
Місто листом осіннім завіяне…
Гарно іти в світі замріянім,
Гарно зустрітися з учнем колишнім,
В очі заглянути чисті,
В погляді тім — щирий кришталь.
В серці ж моїм — дзвонами жаль.
Жаль, що за партою
Більше не буде таких
Очей променистих, ясних.
Жаль за літами, що юних так швидко ведуть
У далекі дороги — світи.
