Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
Навряд чи існує статистика, скільки людських пар в усьому світі спить разом в один і той самий час. При цьому ще складніше дізнатися, скільки з них спить з любові, скільки в силу звички, скільки від утоми, скільки з розрахунку, скільки з розпачу. І вже цілком неможливо статистично з’ясувати, скільки серед них різностатевих, а скільки одностатевих пар. Завдяки Карлові-Йозефу ми дізналися, що не тільки брати-мєнти Микуляк і Дракуляк спали цієї ночі на одному тапчані. Ми побачили також Волшебника, що вклав свою кудлату голову на солдатикове дезертирське плече.
А в чортопільській культучилищній гуртязі спали в одному ліжку Ліля й Марлена. І це не було наслідком лесбі-шоу для романтичного й самотнього чоловіка, як сповіщали деякі рекламні оголошення. Це була сама неминучість. Сама любов.
І тепер вони лежать, притулившися тісно-тісно, дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі, фарбована блондинка і фарбована брунетка, тільки в однієї з них сильно підбите око і сильно розхитаний третій зуб, а в другої – червоний рак засосу під лівою груддю і цілий розсип синців на шиї та передпліччях.
І розлучити їх не зможе ніщо. Хіба тільки шенґенська віза.
Над Воєводиною Карл-Йозеф Цумбруннен урешті досягнув Дунаю. Спершу він узяв ліворуч на Новий Сад, але запах брудних бинтів стрімко відкинув його на північ. Якийсь рік тому тут скажено бомбили, тож йому не вдалося побачити на дунайському плесі доброї половини сподіваних мостів. Не краще виглядала справа і з судноплавством: уявлення про рухомі корабельні вогні десь унизу виявилося ганебно наївним. Проте Карл-Йозеф усе одно вирішив летіти понад самим руслом, усе далі на північний захід. Він ще досі зберігав рештки дунайського ідеалізму зі свого недавнього життя, точніше, то була вже тільки пам’ять пам’яті на рівні найтонших клітинних структур його теперішнього тіла. Отже, його певний час тягнуло вгору над Дунаєм, але вже від самого початку цей шлях виявився забитий зустрічними ангелами. Вони не те щоб створювали йому якісь перешкоди – просто слід було щоразу пояснювати, хто такий і звідки. Це було, по-перше, досить незвично (як у війську доповідати капралові), а по-друге, дещо принизливо. Трохи згодом до нього дійшло, що так триватиме весь час, поки він буде тягнутися вздовж дунайського русла – це був так званий Дунайсько-Ангельський коридор, місце сталого патрулювання, зона особливої уваги. Тому Карл-Йозеф різко взяв західніше. Це сталося десь приблизно над угорським кордоном, далі був Печ, де наступна вороняча зграя нервовим галасом зареагувала на нього, сполохано кружляючи довкіл мінаретів. Пізніше він полинув над великою пусткою пушти, де все ще тривала ніч – увесь час на північний захід, ну так, він утікав від денного світла, адже він уже належав, уже майже належав Іншому Світлові.
Але світла земного, електричного тим часом робилося все більше. Чим далі на захід, тим більше з’являлося внизу освітлених автотрас, колій, набережних, вищерблений тесак Балатону був увесь обліплений палахкою гірляндою берегових прожекторів, ліхтарень і маяків, далі за Шопронем уже вгадувалося суцільне мерехтіння, воно наближалося, насувало на нього, ніби Західна Цивілізація – ну так, то вже була вона, Австрія, невід’ємна частка Електро-Світляної Імперії. Тільки Нойзідлерське озеро ще поманило його чорною довгастою плямою, і він зміг відчути всю солоність його теплуватої води, увесь шемріт його очеретів, бо ж назагал він міг відчути цієї ночі будь-що. Але вже не так, не так – і це найпечальніше.
Він наближався до Відня з південного сходу. Для цього йому не потрібні були жоден компас чи астролябія – розсип кольорових вогнів унизу, окреслених велетенською світляною дугою з двома неправильними овалами на кінцях, засвідчив, що під ним Швехат. О такій порі тут ще нічого не діялося – десятки великих і менших літаків ночували просто на злітному полі. Щоправда, вже починав заходити на посадку UPS6612 з Кельну, в той час як OS3016 з Банґкоку запізнювався на двадцять одну хвилину. Далі починалася справжня веремія: Льєж, Копенгаґен, Сидней через Куала-Лумпур, а також – чорт забирай – Одеса через Львів. Відльоти на Будапешт, Стамбул, Афіни, Франкфурт. І потім уже щохвилини.
Якийсь час Карл-Йозеф тримався поруч із кельнським, при цьому встиг зазирнути з ілюмінатора до напівпорожнього салону з великою групою індусів у помаранчевих тюрбанах (якого біса їм треба у Відні в таку рань?!), але з огляду на все відчутніше світлішання східної частини неба в нього за спиною, випірнув убік з-під боїнґового крила і продовжив свій незалежний від будь-яких авіаліній курс.
До речі, цілком невірно уявляти Карла-Йозефа як такий собі антропоморфний літак – горизонтальне положення тулуба й ніг, руки в ролі крил, голова з пілотом усередині. Насправді всю свою антропоморфність він залишив ще там, на докупи зсунутих письмових столах, у приміщенні колишньої катівні, а потім гауптвахти, десь у Східних Карпатах. Насправді він був хмаркою, Краплею в Океані, просто краплею, крапкою, часткою місячного світла.
Насправді він був усім.
Не покидаючи свого місячного коридору, Карл-Йозеф Цумбруннен дістався Зиммеринґу й далі полетів над залізничною гілкою, що перейшла у багатоколійне сплетіння залізничного депо Кідеринґ. Обабіч колії тяглися пустирі, за якими починалася не надто виразна забудова. Десь там, ліворуч, в одному з таких незугарних будинків, недалеко від Курпарку, здається, мешкала Ева-Марія після свого одруження – але він навіть не зосередився, щоби побачити її спальню, ліжко, її саму, щоби послухати, як вона дихає уві сні. Натомість черкнувши об територію Центрального кладовища, він цілком виразно побачив спалення свого колишнього тіла в тамтешньому крематорії. Це мало статися щойно за вісім днів (виклик австрійського консула в Україні, оформлення необхідних паперів, прес-конференція посла, авіарейс Київ – Відень зі спеціальним супроводом, троє-четверо знайомих, зібраних з нагоди процедури кремування, далі вже тільки вогонь, вогонь, вогонь) – саме так мусило це відбутися і завершитися жменькою пилюки, пороху, попелу, що вміла колись фотографувати і цілуватися. Але Карлові-Йозефові не було діла до цієї пилюки.
Бо далі був Зюдбангоф, Південний вокзал – надійшла його черга. Так, улюблена оаза з пальмами, крилатими левами, бомжами, божевільними, турецько-арабськими таксистами, балканськими повіями, вокзал для бідних, південно-східний форпост кращого зі світів. Так, не одну свою ніч він промарнував у цих околицях, підсліпуватий шукач пригод і фотограф з його теперішнім іменем, якому тоді йшлося про цілий альбом з нічними вокзалами Відня: переповнені сміттям урни, десятки здеформованих бляшанок з-під пива – завжди чомусь «Оттакринґер» і ніколи «Ципфер», пластикові пляшки, паперові пакети, коробки, газети, реклама. Він і зараз розпізнав усіх тих самих у почекальнях – Предраґа, Маріцу, Деяна, Віллі, Наташу, Ісмаїла – невже вони так ніколи звідси й не виходили, цілих чотири, та де там – майже п’ять років?…
Вони його навіть не відчули. Подавати знаки було марно. Його розганяло – все швидше і швидше. Він уже проносився над Віденом, над Карлспляцом, над горизонтально завислими в нішах підземного переходу наркоманами, над першими трамваями на Кільці, над метрополітенівським дном і всім, що глибше. Він уже бачив перед собою там, за історично-культурною клоакою Внутрішнього Міста, всю північну околицю з її Віденським лісом, зеленим та липким о цій порі року. Йому захотілося впасти на цей ліс.
Але десь у повітряному трикутнику поміж Святим Штефаном, Мальтійською церквою та Гробницею Капуцинів ним було владно вдарено об невидиму й непроникну завісу. І всього засліплено нестерпно-білим спалахом. Перед ним постала Світляна Стіна, з якої хрипкуватим джазовим голосом запитало:
– Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?
Карл-Йозеф і незчувся як відповів:
