Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
Однак, якби йому захотілося не найкоротшого, а таки найдовшого шляху, то він міг би від самого початку пуститися на північ і перетнути Польщу. А це означало б, що він неминуче пролетить і над Львовом. Карл-Йозеф Цумбруннен любив це місто сильніше і чесніше від більшості його мешканців. Зараз уже можна, не приховуючи всієї правди, висловити вголос те, що у дні його життя мусило залишатися таємницею: Карл-Йозеф часто бачив Львів у снах. У тих, де він, виконуючи секретні розпорядження невиразно-розмитих зверхників, проникав до якихось облуплених конспіративних помешкань, а звідти до захаращених усіляким тисячолітнім хламом підземель, бо його завданням було знайти воду, русло, річку. В останньому такому сні він її знайшов, але це призвело до прориву шлюзів під Оперою, Цумбруннен ще пам’ятав, як звідусіль прибувала пінява каламуть, як він стояв у ній по пояс, не в змозі поворухнутися, як – дарма що риба – врешті був накритий з головою і захлинувся.
І все ж тепер він із самого початку віддалявся від Львова. І ніхто вже не відповість чому. Можливо, з дитинства призвичаєний до малювання по географічних мапах, він вигадав замкнути півеліпс Карпат півеліпсом власного польоту? Створити навколо центру Європи віртуальний овал імені себе самого?
Можливе й інше. Можливо, то був тунель – його персональний тунель, і він просто не мав вибору.
Усе на краще в цьому найкращому з існувань.
Ще тієї ж ночі у Львові режисер Ярчик Волшебник, п’яний в зюзю, розчавлений і нещасний, якимось дивом опинився на залізничному вокзалі, де випорпав з надупної кишені останній дріб’язок за право входу до платної почекальні підвищеної комфортності. Насправді ніякої комфортності – навіть пониженої – там не водилося, натомість безумовною перевагою була відсутність ненависних циганів, котрі останнім часом так на нього заповзялись. Ярчик Волшебник гепнув усією масою на вокзальну лавку і спробував розглянутися навсібіч у пошуках людського співчуття. Наведення різкості у вибалушених і мокрих очах не дало жодного наслідку. Проте, як тільки він добув із бічної глибокої надпочату пляшку «Бальзаму Варцабича», до нього підсів якийсь солдатик. Солдатик виявився дезертиром в очікуванні першої ранкової електрички дамой на Великдень.
«Це саме, – казав дезертирові Ярчик Волшебник, поки той прикладався до пляшки з темною гидотою, – це, як би сказати? Приїжджаю в п’ятницю, так? Відзнятий матеріал на касеті, бабки в конверті, так? Ну, як би повний порядок, так?»
Він уже всорокове розповідав цю історію. Солдатик майже нічого в ній не рубав, але вдавав, ніби слухає.
«Це саме, – казав Волшебник далі, – я собі таке – ну, поспав, поїв і дивитись касету, а там нічо! Уявляєш, служба, нічо! Ні-ху-я! Всьо пропало, служба! Кліп сезону, гаряча десятка! Така еротика – зе бест! Зе бест оф, служба!»
Він переводив дух, ковтав з пляшки і витирав сльози. Упродовж дня цю історію вислухали десятки випадкових і не знайомих йому людей. Спершу вона була зрозумілою, але чим далі, тим плутанішою. От і зараз її важко було дотямити:
«Тоді я, це саме, ну там конверт, бабло – от така була нев’їбенна пачка, і всьо зеленими, служба! І що ти думаєш? Я в конверт, а там, це саме – ціла пачка якихось бумажок, усьо в гівні, ціла пачка бумажок, якими задниці підтирали! Служба, товстезна така пачка, двісті задниць можна було підтерти, служба!»
Перевірено життям: як тільки Ярчик Волшебник доходив до цього місця, його проривало. Цього разу теж сталося – він заревів: «На касеті – пусто, а з гонорару гівно!»
Солдатик уже давно посилав волохатого мудака куди подалі, випивка у пляшці скінчилася, а знову і знову слухати, що «це всьо плащуни, служба, це всьо плащуни, нє, ти тільки це саме – касета пуста, а з гонорару гівно», було вже в падло. А проте він посилав його лише подумки: до першої ранкової електрички дамой лишалося ще дві години і все одно нє хір дєлать.
Так що тут і зараз остання для нас нагода побачити їх зблизька.
Наприклад, як прибитий втратами Волшебник поволі заспокоюється, як його втома забирає своє, як він говорить усе тихіше й невиразніше, зажовуючи цілі слова і фрази («гонорар запиздили, австрійця замочили, вся касета в гівні»), й нарешті як він, ніби в яму, провалюється в розпач дрімотного заціпеніння. Солдатик поки що терпить цю голову на своєму плечі.
Мине кілька хвилин – і режисер Ярчик Волшебник, не розплющуючи очей, зауважить, як до платної почекальні підвищеної комфортності, скориставшися моментом, коли все навкруги, включно з білетеркою та охоронцями, мертво поснуло, зусібіч прослизають напівзігнуті скрадливі постаті в обдертому одязі. Вони безгучно посунуть на нього, викидаючи при цьому леза з колодок. Його жах підкотиться до горла, він зіщулиться, плащуни занесуть над ним ножі. Ярчик Волшебник закричить на увесь залізничний вокзал станції Львів.
Карл-Йозеф Цумбруннен міг би почути цей крик, якби йому на тому вельми залежало. Хоч він і віддалявся – і не тільки від Львова, але й від згадок про Львів. Цього разу він розпізнав під собою Брашов зі зграєю вороння, що обліпило шпилясту вежу й дахи Чорної Церкви і, вочевидь розпізнавши в ньому свіже астральне тіло, зчинило від того несамовитий рейвах у всьому підконтрольному просторі. Поворот у небі над Брашовом спричинив те, що Карл-Йозеф урешті потягнувся вздовж південного пасма Трансильванських Альпів. Мабуть, спеціально для нього місячного світіння додалося ще більше. Кожну ущелину і кожен скелястий виступ він побачив з такою ясністю, ніби сам їх для себе вигадував. У замках і палацах тієї ночі забавлялися, але всі забави вже переважно скочувалися до завершення. Дами закутували хутрами свої прозоро-бліді, обсипані місячним борошном, декольтовані плечі, так само бліді панове навзаєм розкланювались, поблискуючи медальйонами та моноклями. Добірні аристократичні товариства повагом сідали до тряских тарантасів і каруц, щоб іще перед сходом сонця дістатися своїми надпровальними звивистими шляхами домів і, хильнувши на сон добре настояної крові, завалитися спати по трунах.
Праворуч від Карла-Йозефа залишалася Сиґішоара з усіма її лабіринтами, трохи згодом за обрисами цитаделі, середньовічної аркади від міста Верхнього до Нижнього та лютеранської катедри він розпізнав Сибіу (ну так, він ніколи у житті там не бував, але він так само розпізнав би будь-яку будівлю, вулицю, площу будь-якого на світі міста чи передмістя – в цьому тепер була особлива перевага його нових можливостей, отже він вимовив у думках «Сибіу, Германштадт» і повторив цю назву ще кілька разів), а потім за різким викидом велетенської хмари змішаних отруйних запахів – ну так, нафтохімікалії, і сірка, сірка, сірка неминуче! – відразу визначив, що теж праворуч, але значно далі, за якісь півтора-дві сотні людських кілометрів, він оминає Тимішоару.
Трансільванія взагалі пахла нафтою, та й усе на світі пахло нею.
Сиґішоара, Тимішоара – обидві назви здались йому схожими на заклинання. Це була ще одна нить, досі не розірвана – дитяча і дитинна любов до заклинань.
Але, звісно, не лише замки, не лише ринкові площі іграшкових німецьких містечок, не лише шпилі й вежі. Найбільше було порожнечі, а друге місце посідали залізо й бетон, дев’яти-, десяти– і дванадцятиповерхові трущоби, позавішувані шматтям білизни й пообтикувані сателітарними антенами мікрорайони, відтак ішли приміські смітники, індустріальні звалища, захаращені промислові території, пустирі і шахтарські поселення. Усе на своєму місці.
Недалеко сербського кордону гори перейшли у рівнину. Карл-Йозеф зітхнув і востаннє озирнувся на фатальну країну, звану Карпатами.
Тієї самої, а можливо, й наступної хвилини Артур Пепа і Рома Воронич лише на мить прокинулись і зустрілися губами. Тоді, знову провалюючись у той самий епізод, на якому щойно було натиснуто кнопку «пауза», вони порозплітали обійми й одне від одного відвернулися. Частина друга будь-якого спання удвох – тимчасове віддалення, повернення до індивідуальної шкаралущі зі спасенним сигналом із дна сповільненої свідомості: це всього тільки середина ночі! Це всього середина життя!
