Тінь аспида - Гнатко Дарина
Вона додала швидкості.
— Він помре, неодмінно помре! — вигукнула на весь салон автівки й знову розсміялася — радісно та легко. — Пожадібна, огидна свиня, жер би менше, то не було б хвороб і вижив би. Але то все на краще.
Зупинивши автівку біля новобудови з червоної цегли, Мар’яна знову одягнула на лице маску скорботної дружини й пішла всередину. Квартира їхня була надзвичайно тихою й сонливою без дратівливих зойків Миколи, служниця тихенько пила чай на кухні й з появою Мар’яни зірвалася на ноги.
— Мар’яна Захарівна…
Мар’яна сльозливо поморщилася.
— Вони майже не дають йому надії, Надю. — Вона озирнулася. — Ні, нічого не кажи, я й так тримаюся з останніх сил. Бачу, ти вже за звичкою наготувала його улюблених смаколиків…
Надя знітилася.
— Я…
— Пусте. Візьми собі побільше, я все одно цього не їм… і можеш бути вільною до завтра. Я хочу побути сама.
Надя розуміюче поглянула й за декілька хвилин тихо, непомітно зникла.
Мар’яна зосталася у квартирі одна.
Деякий час нерухомо стояла посеред вітальні — легка та гарна в сукні з тонкої шерсті медяного кольору, — а потім радісно засміялася й закружлялася кімнатою, на якусь мить застигла й грайливо впала на просторий білий диван овальної форми. Роздивлялася, мов уперше бачила, квартиру, у якій вони мешкали останні п’ять років, після виходу Миколи на пенсію, й вдоволено посміхалася. Квартира зостанеться їй, у цьому вона сумнівів не мала, прибутковий бізнес теж, а ось гроші… На гладкому, ідеально рівному чолі Мар’яни, котрого вперто відмовлявся торкатися час, переважно завдяки дивам сучасної пластичної хірургії, з’явилася глибока, вертикальна лінія. А ось грошима їй доведеться поділитися з дітьми Миколи від першого шлюбу. То було погано й дуже небажано, та все ж не смертельно… Зрештою, у неї ж полишиться половина, а ще бізнес, який приносить гарні прибутки.
З Миколою Роєвим її колись познайомили друзі батька на якомусь прийомі, котрі вона так полюбляла. В свої досить юні роки Мар’яна вже твердо знала, чого вона хоче від життя — а хотіла вона що багатої, розкішної долі, що пошани від людей, заздрощів тому її становищу, котре мало бути досить високим. Вона прагнула досить недешево продати себе, свою ту вроду, котрою так щедро обдарувала її природа. Донька лікарів, вона зовсім не вспадкувала від батьків їхніх талантів, навчання її геть не цікавило, але за наполяганням тата попленталася на медичний, без бажання навчалася на педіатра й дуже сумнівалася у тім, що колись таки працюватиме за фахом. Дітей вона ніколи не любила й щиро не розуміла захоплення батьків, коли в домі з’явилася Єва. Бридке, червонопике й примхливе створіння, котре тільки того й умілося, що репетувати ледь не цілодобово й полишати Мар’яну спокою та сну. Саме поява в домі молодшої сестри підштовхнула Мар’яну заприсягтися самій собі, що народжувати вона не буде ніколи. Нащо їй діти? Аби ліцемірно пускати слину захоплення та агукати над геть непотрібним створінням? Ні. Життя, воно ж дається тільки раз, і Мар’яна намірялася прожити його виключно заради себе самої, не марнуючи на якусь там дитину. Мати тільки зітхала й шепотіла, що вона ще відчує у собі поклик до материнства, коли прийде час, але Мар’яна тільки презирливо кривилася. Взагалі, що норовом, що вродою, та навіть нелюбов’ю тією до дітей пішлася вона в бабу свою по матері Клавдію Заграйко. Мати завжди згадувала про ту з такою гіркотою у голосі, дорікаючи Мар’яні в тім, що вона вродилася повною подобою баби Клавдії. Сама Мар’яна баби, що не раділа дітям, як і вона, не пам’ятала, але, за словами матері, вона була надзвичайно вродливою жінкою, мала безліч коханців, була людиною дуже пихатою й ніколи не любила своєї єдиної доньки. А Мар’яна знала, що у неї буде відмінність від баби Клавдії в одному — у неї ніколи не буде навіть єдиної доні.
Навчання скоро мало добігти свого кінця, батько обіцявся влаштувати її в досить гарну дитячу лікарню, але Мар’яна тільки відмовчувалася. Бажання марнувати своє життя на лікування шмарклявих чужих діток вона геть не мала, а батьки просто не розуміли, що з такою вродою вона народилася не для того, аби зачинити себе в кабінеті поряд горластої малечі. Ні, вона повинна була жити повним, насиченим життям, блискуча та гарна, аби всі дивилися на неї й заздрили її вроді, й становищу її високому, й перешіптувалися про неї ледь не благоговійно.
Їй потрібен був непростий чоловік.
І доля подарувала їй такого в особі вже немолодого, але ще досить привабливого, привладного Миколи Роєва. Приємний лицем, щоправда, заповнуватий, але то вже були дрібниці, він сам напросився у господині того далекого, ще радянського прийому познайомити його з чарівною білявою незнайомкою. Мар’яна було кинула на нього прохолодний погляд, але, зачувши слово «дипломат», враз ожилася й поглянула вже зацікавленим оком. Дипломат той, як з’ясувалося згодом, мав сорок один рік, набридлу дружину з паскудним характером, котру давно не кохав, та двох дітей, вік котрих був майже наближеним до віку Мар’яни. Й дипломат той до божевілля в неї закохався.
Дивним, майже незнайомим передчуттям, можливо, успадкованим від тієї баби Заграйко, Мар’яна якось відразу ж зрозуміла, що саме в ньому — звичайному з вигляду, повнуватому, з суворим характером політика та партійця, з жорстким волоссям та водявими сіруватими очима — і є її щастя. Й вона не мала його проґавити. Завдяки йому вона мала засяяти, мов рідкісний діамант, й засяяти не тільки в Києві, а й за його межами.
За місяць Роєв поквапливо розлучився з дружиною.
Мар’яна довго реготалася з тієї жирної свині, його дружини, котра принеслася до них перед самим розлученням. Одного тільки погляду на ту жінку вистачило Мар’яні, аби зрозуміти — вона їй не суперниця. Сорока років, низька та широка, щедро обросла не інакше, як свинячим салом, з простуватим, не надто привабливим лицем, з заплилими жиром темними очима та широким, бараболькуватим носом, Ніна Роєва не вирізнялася що вродою, що вдягатися геть не вміла, притарабанившись до них у жахливій, широкій бабечій сукні з простого квітчастого ситцю. Вона ще й манери мала справжньої баби сільської. А як горланила вона, огидно розбризкуючи слину, а якими прокльонами частувала Мар’яну, але та у відповідь тільки всміхалася. Кінець тому огидному видовиську поклав батько, виштовхавши геть непрохану галасливу гостю. Вона, щоправда, довго не бажала йти й кидала в лице таткові звинувачення у тім, що зростив він справжню повію, котра безсоромливо вдирається до чужих родин, а наостанок, уже на порозі, обернула до Мар’яни почервоніле, спітніле лице.
— Та будь ти проклята за моє розбите життя! — вичавила з себе хрипко, натужливо. — Я ж його усе своє життя кохала, він же для мене все… Бодай тобі зазнати моїх мук!
Мар’яна тільки розреготалася у відповідь. Прокльонів дурних вона не боялася, а Роєвим поступатися зовсім не збиралася, нехай навіть захрипне ця баба, її проклинаючи.
За два місяці вона стала дружиною Миколи.
Мар’яна закинула руки за голову, зворушила своє довге, густе золотаве волосся й замисливо поглянула на золоті квіти, дрібненькі-дрібненькі, котрі прикрашали люстру, притягнуту Миколою з Йорданії, й поморщилася. Як швидко, невблаганно швидко спливає час, такий жорстокий… Здавалося, зовсім нещодавно, ніби вчора, вона юною та свіжою виходила заміж за Миколу, а вже минулося — навіть страшно подумати — двадцять шість років!
Ці довгі роки були для неї й щасливими, й нещасними одночасно. Так, з Миколою вона доскочила того, про що мріяла ще з дитинства, вона виблискувала посеред поважного товариства, як рідкісна коштовність, й куди б не ступилася її маленька, тендітна ніжка — всюди вона викликала захоплення та заздрість. Микола кохав її просто божевільно, не жалкуючи для неї нічого — кожна її забаганка, кожна щонайменша примха виконувалися ним… За кордоном він не жалкував на неї грошей, й поступово вона надбала собі гарний гардероб дорогих речей та хутра, а вже коштовності… Вона була ними засипана, й потребувала все нових, не переймаючись тим, чи вистачить у Роєва на все грошей. У Києві, у Москві, в Лондоні, Парижі, Римі чи Празі — всюди вона самою своєю присутністю викликала захоплений подив та перешіптування, доскочивши своєї мрії, холодно та зарозуміло приймала те поклоніння, котрого так жадала, й впивалася ним, мов найкращим вином. І ніхто, хто дивився на неї, таку красуню, не міг уявити, що могла вона бути чимось незадоволеною у своїм житті. Проте незадоволення вона все-таки мала.
