Тінь аспида - Гнатко Дарина
Смертельне прокляття.
Сичання змії почало набувати загрозливих нот.
Елла заціпеніла.
Вона знала, вона гостро відчувала те, що ще декілька хвилин, декілька митей — дорогоцінних і коротких митей життя — й змія, роздратоване сичання котрої наповнювало кімнату… вона вдарить, стрілою, наче випущеною сильною, невидимою рукою, кинеться вперед, аби вкусити безжально та злостиво.
Смертельно.
Елла відчувала, що не має сили втекти. Заніміння усього тіла, викликане несподіваною появою змії та страхом, було настільки сильним, що вона не могла зараз навіть поворушитися, не кажучи вже про те, аби кудись бігти. Єдине, на що мала сили, — це стояти оце так, у занімінні, й безпомічно спостерігати, як гая все сильніш роздуває каптура, все ширше… Вона не кричала, не кликала на допомогу, сумніваючись, що Зульфія, яка поснула після ліків, почує щось. А ще сподівалася, що коли не буде рухатися й кричати, то змія, можливо, й не стане нападатися…
Але вона помилилася.
Жорстоко помилилася.
Невідомо чому, але змія раптом роздратувалася, розлютилася ще більш, сичання її зробилося просто оглушливим, холодні очі, як видавалося Еллі, вп’ялися в неї вбивчим поглядом… Невідомо як, але жінка відчула, що змія вдарить саме зараз, у цю мить… Де вони раптом і взялися, ті сили, але не пам’ятаючи себе, Елла почала кричати й кинулася втікати… Голосне зміїне сичання зробилося лютим, пронизливим, змішалося з криком Елли, котрій здавалося, що кричить вона надто голосно, але насправді вона ледь хрипіла від напруги та страху. Вона не бачила, як метнулася до неї вбивчою стрілою гая, не бачила вдруге її жахливого наближення — перед очима майоріли лише рятівні двері, такі близькі… й далекі. В Елли підкошувалися коліна, й вже за декілька митей вона відчула, як ногу вхопило щось болісне…
Гая все-таки дісталася до неї.
Дивно, але страх, що опанував її, раптом відступився, нестерпний, гострий біль, що пройшовся тілом від дотику зміїних зубів мов електричним струмом, витіснив зі свідомості Елли всі інші почуття… Вона різко зупинилася, обірвала втечу свою відчайну, відчувши, як починає кружлятися голова й світ іде обертом… Вкритий килимом діл наблизився швидко, й Елла, слабко схлипнувши, просто зомліла.
Вона не бачила, як із шафи з’явився невисокого зросту хлопець, котрий без остраху взяв змію, яка згорнулась, щось тихо їй примовляючи, потім поклав у невелику валізу й вийшов геть, кинувши байдужий погляд на непритомне тіло у великому рушнику біля ліжка.
Знайшла Еллу за декілька хвилин Зульфія, котру пробудив звук наче тихо зачинених дверей. Вона вийшла до коридору, почала гукати Еллу й, не отримавши жодної відповіді, геть розтривожилася й пішла до кімнати… Елла лежала долілиць біля ліжка, в рушнику, й не рухалася, тільки стогнала чи то скімлила ледь чутно…
Зульфія кинулася до неї, обережно перевернула на спину.
— Дитино, що трапилося?
Чудові, блакитні очі поглянули на Зульфію дивним, напівсліпим поглядом, а руки обмацували килим, мов чогось шукаючи.
— Хто тут?
Й знову стогін, знову ридання. Зульфія похолонула.
— Ви не бачите мене, дитино?
Блакитні очі повернулися за її голосом.
— Зульфія? Обережно… змія, тут змія… вона таки вкусила…
Жінка роззирнулася й похитала головою.
— Бідна дитино, хто ж вас так жорстоко скалічив? Ніяк не можете забути того жаху… — Вона замовкла, коли Елла раптом закашлялася, обернулася долілиць, струшуючи, її знудило з кров’ю. Зульфія нахмурилася, згадавши, що саме такими є ознаки укусу отруйних змій… Погляд одразу метнувся до ніг Елли, й вона не повірила власним очам.
Дві червоні цяточки на білій шкірі!
— О Аллах!
Вона вхопила Еллу саме в ту мить, як та знову знепритомніла — лицем у власну нудоту. Потім відкотила її подалі й схилилася над її правою ногою, намагаючись висмоктати отруту з ранки. Зульфія спльовувала на дорогий, розкішний килим, не звертаючи на те уваги. Знати б іще, скільки часу дівчина пролежала отут… Про те, що змія могла ще десь повзати кімнатою й напастися на неї, Зульфія геть не думала. Бліді її, тонкі вуста вміло досить висмоктували отруту й шепотіли тихе заклинання від зміїних укусів, котрого колись давно навчала мати.
За декілька хвилин повернувся Алі.
Викликав Мурата й лікарів.
Елла то приходила до тями, то знову непритомніла, сліпим поглядом вдивляючись угору. Вона жалібно, кусаючи губи, зовсім по-дитячому плакала, коли в кімнаті з’явився Мурат. Алі вже поклав її на ліжко, вона повільно та уривчасто дихала, струнке тіло судомило… Мурат упав на коліна перед ліжком, з жахом вдивляючись в її бліде, наче у мерця, лице. Узяв до своїх теплих долонь її неймовірно холодну ручку, здригнувшись від того холоду, досить відчутного від її тіла. Й страх утратити її тепер, коли він віднайшов своє щастя, засліпив…
Мурат поцілував холодну долоню.
— Елло, Елло, серце моє, не кидай мене!
Вона напівсліпо закрутила очима.
— Мурате…
— Я тут, поряд…
Елла дивилася на нього, й здавалося, що не бачить.
— Татко… Поклич мого татка… я хочу з ним попрощатися.
Мурат похолонув.
— Елло…
Її тонка рука в його долонях зробилася ще холоднішою.
— Я помираю, Мурате… Я не хочу помирати… зараз, коли знайшла тебе, коли нарешті зрозуміла, що це таке — кохати…
Вона заметалася на ліжку, судома пройшлася її тілом, і знову почалася кривава нудота. Мурат заціпенів, спостерігаючи за її муками, але змусив себе відступитися від коханої, коли до ліжка підійшли лікарі. Він зателефонував батькові Елли, розуміючи, що дуже завинив перед тим чоловіком.
За декілька хвилин Еллу відвезли до лікарні, обіцяючи протягом години доставити з Єрусалима протиотрутну сироватку, інакше шансів вижити полишалося дуже мало. Незважаючи на те, що Зульфія відсмоктала отруту, частина все ж встиглася розійтися по крові.
Еллу вже виносили на вулицю, коли перед будинком зупинилося таксі, з котрого прожогом вискочив високий чоловік у світлому костюмі, навіть не озирнувшись на жінку, що з’явилася слідкома за ним. Уся увага його була прикута до лиця Елли, й Мурат зрозумів, що це є її батько.
Крик відчаю та болю розірвав тишу гарячого йорданського дня, й чоловік кинувся до Елли, з жахом дивлячись на її нерухоме тіло, котре час від часу страшенно судомило. Його супутниця щось йому сказала, вислухавши роздратованого лікаря, й чоловік відступився геть, відпустив руку Елли. Болісним поглядом спостерігав він, як її завантажили до автівки, дверцята неприємно клацнули, зачиняючись, й машина, захлинаючись пронизливим завиванням, помчала геть від будинку.
Й тільки тоді Мурат заговорив:
— Здрастуйте, пані Роєва.
Мар’яна Роєва здригнулася від звуку його голосу, котрий зараз, охриплий від хвилювання, набув схожості з голосом дядька, й швидко звела погляд. Мурат помітив полегшення, що майнуло в гарних блакитних очах, і вразився, наскільки Елла була схожою з тіткою.
— Ви — Мурат, справді? — вона приязно посміхнулася.
Мурат на її усміх не відповівся.
— Справді, — відгукнувся досить прохолодно.
Малкович з хвилину дивився на нього мовчки, потім запитався:
— Ви Мурат аль-Садіб?
Мурат здивувався, але відповів:
— Так.
— Що ви зробили з моєю донькою?
Мурат зітхнув.
— Її вкусила отруйна змія.
— Вона… вона помре? — Мурат зрозумів, що віддав би дуже багато, аби тільки не бачити того страшного болю в блакитних очах цього чоловіка, того пронизливого горя.
— Лікарі введуть їй протиотрутну сироватку… вони дають надію…
Малкович похитав головою.
— Вона схожа на мерця… Я маю бути поряд…
Мурат майнув рукою на свій позашляховик.
— Звісно, я відвезу вас до лікарні. Прошу.
Він першим рушив до автівки, а за ним слідком пішов Малкович з Мар’яною, котра кидала на мов задерев’янілого Степана тривожливі погляди. Вже біля дверцят Малкович обернув до Мурата бліде, застигле лице й промовив досить безбарвним голосом:
