Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
Отже, тепер вони мусять віддихатися – Артур на роздертому в клоччя сидінні водія (керма, щоправда, вже не було – тільки залишки м’яса), Рома поруч з ним, на чомусь подібному. Саме час дати їм віддихатися.
Серед найдивніших колекцій світу могла би знайтись і ця – невідомо з якою остаточною метою призбирувана власником навколишнього ландшафту Варцабичем. Скуповувані, а частіше просто взяті на показових штрафних естакадах, мертві автомобілі реґулярно звозилися до цього провалля, де за кілька років їх назбиралося коло сотні. З-поміж них одним із найпочесніших експонатів цілком заслужено міг би вважатися той, до якого пропхалося забігане подружжя.
Це був міжвоєнних часів «крайслер імперіал» – одне з чудес автомобільної думки минулого, так, той самий, що згодом виявився швидше символом, ніж реальністю. Звичайно, кожному з вас у цьому місці дане право на криву посмішку. Як так – знову примари молодості, потворні повтори і самоповтори?
Але хіба мені йдеться про них? Мені йдеться передусім про правду цієї історії. А вона вимагає, щоб це залізне знівечене тіло, яким ще десять років тому ця фортеця на колесах аж ніяк не була (бо саме тоді її бачено у спалахах фейєрверків на чортопільських вулицях), щоб саме це тіло, а точніше його оболонка, саме нині, після нікому з нас не відомих дорожно-транспортних і просто пригод останнього десятиліття, знайшлося в цьому проваллі, прихистивши в собі двох близьких і далеких людей.
Але якщо це й не був той самий «крайслер імперіал», то в кожному разі щось, надзвичайно до нього подібне. Бо Артур Пепа просто не міг вибрати іншого притулку. Це таки мусило бути щось найбільше, наймогутніше і, зрештою, найпомітніше.
Тож зараз вони сиділи в темряві велетенського салону, мовчки втуплені у нервові спалахи серед густої непролазної білини за вцілілими шибами. З їхнього одягу стікала вода, вони, здавалося, й самі були готові розтанути.
– А якщо попаде в машину? – нарешті спитала Рома, киваючи головою на черговий зблиск у зовнішньому світі.
– Тоді, здається, згоримо, – не надто впевнено відповів Артур і все-таки розкурив сигарету. – Хоч я не дуже знаюсь на фізиці.
– Кінець квітня, – скрушно констатувала вона.
– Гори, – пояснив він. – Погода страшенно змінна, рай для синоптиків.
Вони помовчали рівно стільки, скільки курилась його волога сигарета. Тоді, загасивши недокурок, він сказав:
– І знову Антонич. Куди не повернешся, цей Антонич. Рома з нерозумінням подивилася на нього.
– Я маю на увазі «Мертві авта», – сказав Артур. – У тридцять п’ятому році, ще коли цей драбадан був новою люксусовою суперколісницею, поет Антонич описав одне зі своїх чергових видінь. Це мав бути такий цвинтар, на якому звалено автомобілі. Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта – ну і так далі…
– Нічого дивного, що тут усяке таке трапляється, – повела плечима від перших дрижаків Рома.
– Це ти відносно австрійця? – він повернувся до неї лицем.
Рома подумала, що аж тепер мусить розказати йому про все – як було. Інакше вони загнуться в цьому металевому мішку – ну хоч би й від холоду.
– Знаєш, там коло того шлаґбаума… – почала вона.
Але в небі гримнуло так, що вона змушена була починати спочатку. Артур повернувся до неї не тільки лицем, а й усім собою.
– Коло того шлаґбаума, – втретє почала вона і далі випалила все за одним залпом, – ти ще звернув увагу, що він поламаний – уночі я наздогнала його, бо хотіла, щоб він нікуди не йшов, такий п’яний через ту горіхову, не знаю, чи ти пам’ятаєш, як ви з ним повпивалися, ну в крайньому разі думала, буду його супроводити, аби чого не сталося, він же загалом ще й дотепер безпорадний у наших обставинах, так от, коло того шлаґбаума я його наздогнала… дай «прилуцьку»!..
Вона довго прикурювала від його запальнички, тоді потягнула раз, другий і закашлялась. Артур лагідно відібрав у неї сигарету і став курити сам.
– Ну от, – заквапилася вона, – тоді він почав до мене чіплятися, всюди руками лазити, я пручалась як могла, але він усім тілом навалився, мало не роздягав і так припер до того шлаґбаума, але я з останніх сил опиралася, й тоді ми його поламали…
– Кого? – запитав Артур, блимнувши вогником сигарети.
Попри навколишню темряву, він відчув, як у нього – незалежно від неї – темніє в очах і до знемоги хочеться зараз і тут стиснути її чи бодай впитися губами в губи.
– Та ні, не те, що ти подумав, – пояснювала Рома, – ні, той шлаґбаум, от чому він поламаний, бо він на мене навалювався, а я пручалася, потім він поліз рукою мені між ноги…
Артур застогнав, розпотрошуючи в повітрі напівнедокурену «прилуцьку». Темрява в очах була густішою від усіх темряв на світі.
– … бо він хотів мене… ну ти розумієш… просто на тому шлаґбаумі, а я не давалась, і тоді ми зламали шлаґбаум, і впали у ту траву, я була зверху, стиснула його з усіх сил колінами – ти так само там зауважив, що ту траву хтось вим’яв…
– Далі, – сказав Артур з передостанніх сил.
– Далі нічого, – знизала плечима Рома. – Я лишила його в лісі самого і повернулась на гору. Ти вже спав, коли я прийшла.
Від усього цього вона ледь не цокотіла зубами. Але їй стало краще – вона розповіла все, що мусила розповісти. Невже з любові?
Артур відчув, що внутрішня темрява не відпустить його, поки цього не станеться.
– Я все це бачив, – сказав він. – Я побіг за тобою слідом. І стояв трохи далі. У місячному світлі було чудово видно. Потім я пішов назад.
Насправді він дійсно йшов тої ночі слідом – але не за нею. Він збрехав, бо мусив збрехати. Невже з любові?
– То ти був там?
Вона подалася всім тілом йому назустріч. Це був єдиний порятунок для них обох – інакше можна було би сконати в цьому металевому гробі. Вони почали дико й боляче цілуватися, такого не траплялося вже кілька років – перелізши до нього на коліна, вона опинилася настільки близько, що все попливло й закрутилося: це було жадібне й відчайдушне борсання і трохи кусання, розгрібання тяжкого намоклого одягу в надії прорватися до тепла, до шкіри, якесь манаття полетіло на заднє сидіння, він таки віднайшов під десятим светром і живіт, і улоговину між грудьми; хапаючись вільною рукою за кишеню плаща (обережно, обережно, повторював єдине, що знав), він мимоволі натиснув на якийсь важіль і – слава конструкторам-імперіалістам! – спинка відкинулася назад, заржавіло скрегочучи…
Щойно тоді вони ледь заспокоїлись і продовжили вже цілком по-іншому – плавно та досконало, знайшовши напругу і ритм. Її ледь витягнуте від ніжності лице гойдалось над ним у спалахах, вона заплющила очі, розряди блискавок періщили по дахові, крилах і бамперу велетенського драндулета, але не заподіявши їм нічого злого, з шипінням відскакували, все виглядало майже так, як і в першу після їхнього знайомства ніч – його волосся теж було мокре (щоправда, нині трохи заважала бинтова геройська відзнака, але це тільки додавало любові), надворі так само сипало мокрим весняним снігом, розкладачка на кухні так само зрадливо двигтіла і тріщала усім каркасом, як оце старезне облізле сидіння, Рома так само прикривала рукою вуста, здушуючи стогони й зойки (так, тоді це було цілком зрозуміло: сон Колі в кімнаті, – але чого зараз?), а він так само захоплено і здивовано прибував неосяжними струменями радості.
(Тож коли звідкілясь із-понад хребта до них на саме дно провалля злетіла бліда, обліплена білим креатура з опущеними засніженими вусами і скорботно притулилася знадвору до шибки, вони нічого й не зауважили, перейняті виключно самими собою. А Мольфар, котрий раніше носив Ромине прізвище Воронич, тільки побув близько від них недовгу хвилину – і безсило відійшов, розвалився в білі снігові клапті).
Аж тоді їх прорвало ледь хрипкуватим і знавіснілим завершенням, після чого, як завжди, вони надовго і щасливо завмерли. Як не дивно – але громи і блискавки невдовзі по тому завмерли також. Точніше, вони рушили геть, пропадаючи в якихось віддалених світах. Лише рештки мокрого снігу ще сипалися з небесних резервуарів, але щоразу лагідніше й повільніше.
