Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
Тому і Рома, й Артур мовчазно прочісували свій весняний надвечірній ліс, лише час від часу одне з них зупинялося і здушено вимовляло «чуєш?», на що друге теж зупинялося і вимовляло у відповідь «що?». Але тоді перше знову рушало зі словами «нічого, здалося». Загалом це могло нагадувати якусь вельми безглузду гру для недорозвинутих підлітків, щоправда, зі своїм глибоко прихованим містичним сенсом: чуєш? – ні, а що? – нічого, здалося… І так безліч разів.
Проте ліс, а точніше переповнений символами і натяками праліс, був лише приводом для їхнього значно тривалішого мовчання. Бо насправді за ним стояли втома, розчарування і час. Людське життя в цілому є ганебно печальною штукою. Дехто сказав би, що воно занадто довге, що насправді це кілька різних життів у єдиному ланцюгові, але при цьому кожне наступне з них виглядає все бездарніше та нікчемніше. Ну навіщо їм, Ромі й Артурові, знадобилося бути разом аж цілих дванадцять років? Ну чому їм обом не повмирати ще десь приблизно на середині цього шляху, коли вони по сім разів на день передзвонювалися між собою, щоб тільки почути голос (або, ніде правди діти, по сім разів на день кохалися, бо так їм одне одного вічно хотілося)?
А тепер кожне з них лише те й робило, що складало подумки свій власний перелік претензій до іншого. Цікава річ: їхні двосторонні претензії, хоч ніколи й не бували висловленими вголос, утворювали певну симетричну структуру. І тільки нам з вами дано оцінити всю її симетричність.
Наприклад, значна частина претензій Роми до Артура зводилася до його дедалі виразніших фізичних вад, про які раніше вона й гадки не мала і які, однак, не могли не повилазити за стільки років спільного життя на єдиній житлоплощі. Отже, котрогось року він почав хропіти, потім з його зубів повипадали пломби, його ніздрі й вуха позаростали волоссям, а нетяга-пеніс перетворився у цілком самостійну й дуже вередливу істоту, що найчастіше чинила всупереч його волі (або з рівним успіхом нічого не чинила). Цей ряд можна було би поширити й до таких проявів Артурового остаточного скозління, як звичка безконечно довго висиджувати на очку (а це шарудіння газетою, Господи ж мій милий!) чи, скажімо, завалюватися в ліжко з непомитими зубами після багатогодинної пиятики, куріння і брудних розмов. Понад усе на світі Ромі Воронич було шкода того хлопчика (а двадцятип’ятилітній Артур, що певного разу трапився їй на виставці кольорових літографій, був для неї саме хлопчиком, пажем, корабельним юнґою і юннатом водночас) – так от, він, той хлопчик, поступово й безслідно зник, лишивши своїм заступником хлопа, неуважного й іноді брутального. І то був жах.
З Артурового боку все виглядало більш-менш адекватно, тож йому залишалося втішати себе цинічною дефіні цією старого Іммануїла Канта про те, що шлюб є юридичною і суспільством леґалізованою угодою між представниками різних статей з метою спільного користування статевими органами. І це було так само жахливо, поза-як нічого, крім кантівського інертного користування, вже не вдавалося – ані сліду від колись пережитих радостей, так що інша цитата, цього разу з іншого генія минулих епох, щоправда, дещо перекручена, сприймалась як ніколи доречною: you can’t give me satisfaction [15]…
Рому дедалі відчутніше дратувала Артурова так звана богемність, його відчайдушні пориви провалюватись у діри забуття і вдавати при цьому ватажка плейбоїв. За богемністю слід у слід ступала брехливість – Рома була цілком упевнена, що, гуляючи з ранку до ночі по всіх можливих у їхньому місті кнайпах та кублах, цей чоловік не може не зраджувати їй з якимись принагідними спідницями та сідницями. Останні в її уяві мусили бути обтягнуті джинсами і належати всіляким дурнувато-нерозбірливим малоліткам, що тільки й мріяли про спокушання підстаркуватих, наділених волоссям у ніздрях, горе-ловеласів.
Чоловіки в околицях сорока – це як відкрита рана: тільки торкнися. Артур Пепа саме забрів у ці околиці.
При цьому він дедалі більше ненавидів її домашність, патологічну схильність до непорушно-загіпнотизованого вилежування перед телевізором чи будь-яким іншим джерелом безвільності. З року в рік катастрофічно зменшувалося число товариств, у яких їм обом було б однаково добре. За останній час таких товариств не лишилося зовсім, тож Артур цілком не випадково змушений був брехати, майстерно заплутуючи траси своїх вигаданих пересувань містом та передмістями і підмінюючи обличчя немилих Ромі мандрівних комедіантів обличчями, принаймні їй байдужими.
Збайдужіння – так називалася найбільша з її претензій. Десять років тому він любив мене, як пес, іноді думала Рома. Йому вистачало тільки підглянути, як я одягаю (знімаю?) панчохи, не надто щільно затуляючись від нього дверцятами шафи або нашою старою ширмою, щоб цього з успіхом вистачило на добрих півночі. Та що там панчохи? Сама лише усмішка, поворот голови, інтонація голосу виявлялись достатніми. Тепер же він міг не торкатись її місяцями, відсторонено і зверхньо занурений у власне лицедійське існування.
Ту саму претензію – збайдужіння – Артур подумки адресував їй. Про це вже говорилося – він схильний був приписувати це ґвалтовне вигасання пристрасті рокам та їхній інерції. Зопалу він навіть почав жахливо перебільшувати її наростаючу закритість і нехіть. Знаєте, подумки звертався він до уявних співрозмовників на уявному ж таки громадському суді, якщо в кобіти півмісяця менструація, а ще півмісяця нежить, то її чоловікові вкрай важко зберігати пристрасність у коханні. Особливо після дванадцяти років подружнього життя. І церковного шлюбу, так.
Часом він пускався в мазохістично-солодкі фантазії й уявляв собі справжні причини такого віддаляння, малюючи при цьому бурхливі сцени її побачень з іншими. Спочатку це був її в Бозі переставлений колишній чоловік – він виникав у своєму помешканні в незліченні години Артурової відсутності і по-хазяйськи брав її просто на кухонному столі, доводячи до знеможених вересків усе навальнішими поштовхами безжально холодного і твердого поршня. Але ці видіння було невдовзі рішуче відкинуто – настільки вони не в’язалися зі справжнім образом лагідного подвижника-писанкаря з його запущеними тілесними недугами й розбуялими духовними ідеалами. Куди наочнішим здавався який-небудь хамувато-всесильний декан факультету, що дві третини життя поклав на досягнення своєї невимовно впливової суспільної позиції й перед виходом на пенсію як міг користувався нею, змушуючи всіх без винятку жіночої статі підлеглих (студенток-боржниць, аспіранток, асистенток і викладачок) до справжньої підлеглості. Отже, він час до часу лягав і на неї, скажімо, на шкіряній отоманці свого кабінету, і тяжко дихав їй у вухо, а бідолашна Рома ще й мусила при цьому вертітися і вдавати, ніби конає від задоволення. Згодом Артур відмовився й від цієї версії – деканом факультету, як виявилося, був не якийсь огидний кнуряка в апоплексичній стадії зловживання посадою, а цілком приємна витончена дама, знавець мов і літератур Сходу.
Але принизливі фантазії все одно поверталися до нього. Чого лише варті були всі ці понад усяку міру ерудовані хлоп’ята-неофройдисти, що їх вона обслуговувала як перекладачка по різних містечково-міжнародних конференціях! О, вони могли б їй показати усе своє колективне підсвідоме! А зграї неситих студентів по гуртожитках і навколишніх парках, з бритими головами й татуюванням FUCK ME на лобах і лобках! Та що там казати – усі на світі самці, включно з батальйоном солдатів дорогою з лазні на полігон, могли в дійсності виявитися Роминими коханцями, тобто насправді вона була хтивою, мов кішка, і тільки одного прагнула, щохвилини зачіпаючи принагідних джентльменів як не словом, то поглядом і провокуючи їх на екстатичні безумства по ліфтах, телефонних будках і вагонних тамбурах.
Схаменися, казав Артур Пепа в такі хвилини своїй розшарпаній і зіпсованій кінематографом уяві. Але саме в такі хвилини він і відчував, як його нестримно тягне до неї і як багато залишається в ньому невичерпаного. Отже, я все ще кохаю, думав він.
