Тінь аспида - Гнатко Дарина

Він якимсь утомленим, приреченим навіть порухом простягнув Мар’яні клаптик паперу. Вона прочитала, хоча знала, що побачить, ще до того, як піднесла папірець до очей. Та їй би й не знати, коли кожне слово там вигадувала вона сама.

«Вашу доньку продано в рабство! Не намагайтеся її шукати! Вам її не знайти!»

Декілька слів, досить сухих, але здатних зруйнувати людське життя й перетворити гарного, квітучого чоловіка майже на старця, почорнілого від горя. Мар’яна декілька хвилин мовчки дивилася на Степана, намагаючись зрозуміти власні почуття. Та мить, котру вона плекала у мріях не один день, не одну ніч — ось вона нарешті насталася. Мар’яна так чекала на неї, терпляче й спокійно чекала, уявляючи, як зможе насолодитися його болем… Болем… Як часто згадувала вона його — той власний біль, котрий відчула, коли Степан безжально відхилив її кохання, сказавши, що кохає іншу. Він теж мав відчути біль. І він відчував його зараз, відчував повно та до країв серця, і біль той плескався в його блакитних очах повноводною річкою.

Вона мала би відчувати радість, і вона відчувала її — гіркувату й темну, радість здійсненої помсти, радість незнайому й чужу, солод котрої псував страх, що прокинувся в ній сьогодні.

Страх за нього.

Ні, не таких радощів очікувала вона, намислюючи цю помсту, намагаючись зробити Степану якомога болючіше. Вона зробила це — ударила в найголовніше, в його батьківську любов, відібрала у нього найдорогоцінніше й кинула ту дорогоцінність у найчорніший бруд… Але очікуваної, бажаної повної радості все ж не відчувала. Раділа — так, але якось відсторонено й байдуже. Помстилася — так, але полегшення власного болю все ж не вбачала в цім. Можливо, й мав рацію покійний Микола, коли гнівливо дорікав, що дивні вони все-таки створіння — жінки, й вона сама відчувала себе зараз до безглуздя дивною.

Мовчання мідними краплинами крапало на серце, й Мар’яна зрозуміла, що таки перша має щось сказати.

— Який жах, — прошепотіла, намагаючись, аби голос її пролунав якомога сумніше й співчутливіше. — А Єва знає?

Степан повільно похитав головою.

— Ні, й я не хочу, аби вона поки знала…

Мар’яна зітхнула.

— Розумію.

Степан ще постояв — замислений та мов відсутній, а потім раптом наче прокинувся. Підняв голову й поглянув на Мар’яну так гостро та пронизливо, що їй на якусь мить здалося — він усе знає, йому все відомо.

— Я чого прийшов, — промовив він, зіщулившись, і Мар’яна завмерла, навіть не дихаючи й відчуваючи, як спина бридко вкривається вологою.

— Той Тимур, та тварюка, котру я пошматую, як тільки відшукаю… Ти ж його знаєш?

Мар’яна трішки розслабилася.

— Я? Ні, то Микола товаришував з його батьком.

— І де його батько?

— Помер.

— А мати? Він казав, що вона є йорданкою.

Мар’яна почала почуватися більш упевненою.

— Можливо, але я не була з нею знайомою.

— Але вона жива?

— Напевно, що жива.

— Й ім’я її ти не знаєш?

— Не знаю.

Степан роздратовано зітхнув.

— Якого дідька, Мар’яно? Цей Тимур з’явився на похороні Миколи, а ти не знаєш, звідки він виринув!

— Я знаю тільки, що Микола товаришував з його батьком.

— Звідки?

— Він сам мені про це сказав.

— А до цього ти його зустрічала?

— Ні.

— Прокляття!

Мар’яна кинула на нього обережний погляд.

— Степане, я не розумію… Ти розмовляєш зі мною так, мов я в чомусь є винною, чи що…

— Цей Тимур прийшов на похорон…

— То й що? Та я й половини з присутніх не знала!

Степан помовчав.

— Я б хотів переглянути записники Миколи, можливо, й віднайдеться в них щось, що вказало би мені на цього Тимура, — промовив він замислено, й Мар’яна відчула страх, котрого Степан, щоправда, не помітив. Ні, імені Тимура в записниках Миколи не було, але там був записаний Хасан аль-Садіб.

Вона повільно похитала головою.

— Я спалила їх після похорону.

Степан важко зітхнув.

— Зрозуміло.

Мар’яна стривожилася.

— Що… що ти збираєшся робити?

Степан кинув на неї погляд, значення котрого вона не надто второпала, потім впевнено промовив:

— Сьогодні ж я вилітаю в ту бісову Йорданію й буду шукати Еллу. Повір мені, Мар’яно, я переверну догори дриґом ту кляту бусурманську країну, не пожалкую нічого, навіть життя власного, але доньку віднайду!

Жінка похолонула.

— Степане!

Він обернув до неї своє почорніле лице.

— Так?

Вона завагалася на мить, а тоді видихнула.

— Не їдь туди!

— Чому?

— Там… там дуже небезпечна країна…

— То й що?

— Тебе можуть убити…

Степан, уже вийшовши з квартири, зупинився на порозі й поглянув на Мар’яну так, що подальші слова застряглися в неї в горлі.

— Там моя єдина дитина, — промовив він повільно. — Ти не можеш мене зрозуміти, але я й не прошу твого розуміння. Однак не треба мене зупиняти… Та я жити не зможу, знаючи, що Еля десь там, у країні, котру ти назвала такою небезпечною, і мою дитину там… кривдять… Я знайду її, знайду й зі світу зживу кожного, всіх, хто зробив їй зле. Прощавай, Мар’яно, й побажай мені удачі.

Кинувши на неї похмурий погляд, Степан вийшов геть, полишивши Мар’яну в нерухомості, у якомусь заціпленні. Вона зосталася стояти там же, де й стояла, — навпроти дверей, охоплена суперечливими, неспокійними думками.

Степан пішов.

Пішов на вірну свою смерть, бо надто добре вона знала Хасана аль-Садіба, щоби мати у цьому сумніви. Якщо Степан почне ворушити його зміїне кубло й заважати, той його просто вб’є — жорстоко й безжально, — й вона ніяк не зможе цьому завадити. Запізнілий жаль того, що вона накоїла, охопив Мар’яну… Ні, вона не хотіла, геть не хотіла смерті Степана. Так, він мав постраждати, але ніяк не померти.

Вона сама буде винуватицею його смерти.

Мар’яна з відчаєм поглянула на зачинені ним двері.

І що ж їй робити?

Елла було задрімала, коли легкий дотик пробудив її від того неспокійного сну. Вона широко розплющила очі й похапцем схопилася з ліжка, з полегшенням побачивши перед собою невисокого прислужника, котрий привів її сюди.

А їй видалося, що то був неприємний її господар.

— Чого тобі?

Чоловік уклонився.

— Господар Хасан кличе вас на вечерю.

Елла застигла на тому низенькому ліжку, піднявши на прислужника погляд великих блакитних очей, наповнених страхом. То ось вона й насталася, та клята хвилина, до котрої вона була приречена, відколи нога її ступилася на цю вкриту гарячими пісками землю. Але ж вона не хотіла, знав би хто, але ніхто не знає ж, як не хотіла вона того, що має трапитися після тієї вечері, на котру було її так люб’язно запрошено.

Прислужник чекав, завмерши біля ліжка, та Елла не рухалася з місця, не бажала рухатися, допоки старий йорданець не прокашлявся голосно й не промовив трішки докірливо:

— Господар не полюбляє чекати.

Обличчя Елли набуло впертого виразу.

— Я не бажаю з ним вечеряти.

Прислужник знову прокашлявся й нахилив до неї засмагле, вкрите глибокими зморшками лице. Елла з деяким подивом побачила так близько поряд себе темні, майже чорні очі, у котрих вгадувалися не тваринна жорстокість та безжальність його господаря, а щось таке — дуже схоже на співчуття… Й наступні його слова… як дивно було почути їх тут — у цьому лігвищі лиходія…

— Не треба дратувати господаря, іноземна пані. Він є людиною, котра може полишити життя й за меншу провину, просто з нудьги. Не видавайте йому свою непокору, бо інакше вам не жити…

Елла нахмурилася.

— Чому… чому ви мене попереджаєте?

— Бо мені вас шкода.

— Шкода? Я не вірю… Ваші люди не знають жалю…

В темних очах навпроти з’явився вираз болю.

— Ви помиляєтеся, іноземна пані. Люди різні, й це не залежить від національності. Й серед йорданців є прекрасні люди… А що стосується жалю… Те, що я прислуговую господарю Хасану, ще не означає того, що в мені не полишилося нічого людяного. А жаль до вас — то є згадка про мою нещасну онуку. Таліба була чудовою дитиною, але коли зросла… О, навіть очі Аллаха не бачили під сонцем створіння гарнішого від нашої Таліби. Вона мешкала з матір’ю в селищі, тут неподалік, а батько її, син мій, є тілоохоронцем господаря Хасана. Й як тремтіли ми з невісткою та дружиною, аби не втрапила господарю на око наша Таліба… Але… мій син дуже відданий господарю й не оминувся того, аби не похвалитися вродою власної доньки… О, Аллах, у лиху хвилину похвальба та зірвалася з вуст мого сина. Господар, жадаючи насолоди, забажав її, цю дитину…