Завжди поруч - Гранд Михаил
– Звичайно, залюбки! Як тільки розпочну писати…
Раптом у дівчини завібрував телефон. З нею вкотре намагалася зв'язатися мама. На екрані майоріло сім пропущених дзвінків. Як вони так засиділися, що не чули?
– Так, мамо! – відповіла Аврора. – Добре. Я трохи затрималася, але незабаром буду. Потім розповім.
– Наша маленька кавова перерва перетворилася на годинну чайну церемонією, – посміхнувшись, сказав Флоріан.
– Чотиригодинну! – виправила Аврора. – Ми з тобою ледь не цілий день провели разом.
– Дійсно, я й не помітив, – здивувався він. – Мама хвилюється?
– Ні, я ж із незнайомим хлопцем, чого їй хвилюватися? – Аврора, засміявшись, підштовхнула його.
Вони йшли крізь парк, у якому просиділи кілька годин. Вже відчувалася приємна вечірня прохолода. Дерева затишно шелестіли гіллям. Сонце ховалося за листям і обіцяло невдовзі зникнути за обрієм.
На ігровому майданчику малеча щось невиразно лопотіла, граючи біля гойдалок. Перехожі навряд чи могли хоч щось розібрати з їхніх слів. Натомість, батьки все розуміли. Мабуть, розуміння – це те, що слугує міцним фундаментом для розвитку стосунків, і не лише з рідними. Вони розуміли і відповідали дітям:
– Так, це пташка, вона літає…
– А це не чіпай!
– Завтра ми туди підемо. Завтра.
Майже в істериці одна маленька дівчинка кричала щось іноземною мовою. Але і її розуміли – її мама, яка намагалася заспокоїти дитину, лагідно відповідаючи тими же іноземними словами.
– Це не мова, а наче якесь захворювання горла, – помітила незнайома жінка тихим голосом своїй подрузі, і та, погоджуючись, кивнула.
На виході з парку збиралися компанії підлітків. Вони трималися осторонь, відокремлені від решти світу – здавалося, існують у своїх власних окремих світах, як маленька мильна бульбашка всередині великої. Їх вирізняли і стиль одягу, і навіть манера розмовляти. Величезна кількість дивних слів, значення яких від перехожих було надійно приховано, викликала справжнє розгублення.
Підлітки вели свої діалоги цією «секретною мовою», і було напрочуд дивно, що Флоріан і Аврора не могли за неї вхопитися. Невже вони розгубили частину словникового запасу? Їх з цими хлоп’ятами і дівчатами розділяло якихось шість-сім років. І ця різниця не була принциповою. Бар'єром слугувало порозуміння.
За юнаком і його новою подругою повільно шкандибав старий, спираючись на ціпок. Йому подобалося ввечері гуляти алеями у парку. Або сидіти на лаві, годувати голубів, а іноді – й білок.
Старий також чув белькіт малечі на майданчику. І хоч зі слухом у нього було гірше, ніж у молодості, він розумів, що казали малята матерям. Трьох дітей виховав, як-ніяк! Розмови підлітків також долинали до його вух. І з ними все було загалом зрозуміло. Онук часто приходив до нього в гості, і дідусь постійно чув новомодні слівця.
П'ятдесят років, що пролягли між ним і парою попереду, мабуть, могли комусь видатися безмежним океаном. Проте життя промайнуло, наче швидкий поїзд без зупинок. Дідусеві ж ця різниця здавалася не більше озера. Може, навіть ставка.
* * *Поки Флоріан проводжав свою нову знайому додому, вони обійшли, щонайменше, половину міста. Якби на вулиці не сутеніло – повернулися б назад і обійшли другу половину. Крокували б, доки однієї миті вулиці не закінчилися, і по обидві сторони дороги не простягнулися б поля. Але мати Аврори телефонувала ще двічі й тепер, здається, по-справжньому хвилювалася.
Хлопець розумів, що різниця між днем і ніччю лише в освітленні – усе погане може трапитися в будь-який час доби, а знайти пригоди двом молодим людям навдивовижу просто. Тим не менш, задля власного спокою їм варто було б розійтися по домівках, доки ще сутеніє.
– Он там я живу!
Аврора вказала на будиночок наприкінці темної вулиці, за якою починалася інша, ще більш темна і звивиста. За деревами звідкись линуло жовтогаряче світло.
– Ми навіть вдень вмикаємо цей ліхтар у дворі, – похмуро повідомила вона. – І зовсім не для того, щоб хтось, збившись зі шляху, зрадів, побачивши наш будинок. А навпаки – щоб ніхто не надумав до нього підійти.
– Схоже на фільм жахів.
– Але це реальність, Флоріане! – Її тон був досить переконливий. – І ця зграя гусаків, яких ми бачили – не просто так вони там, на безлюдному шляху, де й будинків нема.
– Це звичайні гусаки. Вийшли погуляти.
– Вночі? Ці птахи лягають спати з заходом сонця. Ті були не простими. Я чула, що за кущами на тому шляху притулився старий дерев'яний будинок… Вікна з вибитим склом, всередині росте величезне дерево. Обліплений плющем дверний проріз нагадує зморшкуватий беззубий рот. Одного погляду на цей будинок досить, щоб мурашки поповзли по шкірі. Часто звідти чується стариганський скрегіт і стривожене «га-га-га» гусаків. Там зникають діти…
Наче на підтвердження її слів, десь поблизу загавкав собака. Але темрява, що згущалася, поглинула звуки, і вже за мить знову настала тиша, що переривалася лише скрекотом нічних комах. Цей звук здавався зловісним і якимось нетутешнім.
Аврорі подобалися страшні історії, а фільми жахів захоплювали її ще з дитинства. Але через них вона погано спала. Її чудернацька уява завжди могла перетворити шум автомобіля, що проїжджав повз їхній будинок, на шепіт чудовиська за вікном, а прості тіні – на примар, що крадуться до ліжка маленької дівчинки.
– Ми якось неодмінно перевіримо, чи є там закинутий будинок і що це за гусаки, – підморгнув дівчині Флоріан.
– Авжеж! – махнула рукою вона. – Ми вирушимо туди, коли інші завжди готові звідти дременути? Нізащо!
– То це правда?
– Це жарти, звісно. Але мені ще з малих років забороняли заглядати за ці кущі. Тож хто його зна…
Коли вони сиділи в парку і гуляли, дівчина поводилася дуже по-товариськи. Але як тільки наблизилися до її оселі, вона засоромилася, уникала зустрічатися з Флоріаном поглядом і постійно переминалася з ноги на ногу, наче змерзнула.
– Авроро Гердо, – сказав юнак.
Її ім'я пролунало з його вуст м'яко і по-особливому мелодійно.
– Так, Флоріане-Флоріане? – посміхнулася вона.
– Знайомство з тобою виявилося справжнім задоволенням.
– Це взаємно, парубче, – підтримала вона гру, як і раніше втупившись собі під ноги.
Зате він дивився за обох. Дівчина захвилювалася від пильного погляду його сірих, як безоднє небо, очей.
– Я можу сподіватися, що ми знову зустрінемося? – з хвилюванням запитав він.
– Мабуть…
– Завтра?
– Не так швидко! Трохи терпіння і менше наполегливості, – порадила вона.
– Мені хотілося б зустрітися з тобою вже сьогодні. Але день закінчується, і я готовий чекати цілу ніч до завтра.
Аврора похитала головою й посміхнулася.
– Ми з тобою практично не знайомі! – Дівчина зробила крок до нього. – Напиши мені, коли з'являться перші сторінки книги. Я залюбки прочитаю.
– Але я не маю твого номера.
– Закладаюся, в соцмережах ти вже надіслав мені заявку в друзі.
Хлопець розсміявся:
– Ми знаємо одне одного краще, ніж нам здається.
Строфа (7)
Флоріан повернувся додому близько півночі. Сонце вже давно сіло за обрій, і на половині земної кулі запанувала темрява. Місяць сховався за хмарами, які неквапливо пливли небом. На вулиці, тридцятьма чотирма поверхами нижче, зависла нерухома тиша, без будь-якого натяку на вітер.
Час поруч з Авророю спливав непомітно, як пісок просочується крізь пальці. Усі турботи і проблеми вмить зникли. Вони провели разом майже цілий день. І завдяки їй цей день став незабутнім.
Хлопець та дівчина спілкувалися, забувши про каву, спостерігали за перехожими; одні метушилися, кудись поспішали, інші не квапилися й виглядали так, неначе їм усе байдуже. Юнакові припало до душі її товариство. І те, як вона розповідала свої історії – немов ділилася секретами, які довіряла в усьому світі лише йому. Голос дівчини був ніжний, обриси губ заворожували. Коли вона говорила, у нього виникали дивні відчуття внизу живота…
