Завжди поруч - Гранд Михаил
Флоріан крокував вулицею, на якій не було анікогісінько, крім жебрака, що спав, притулившись на тротуарі серед картонних коробок. Поруч гордо стояла його єдина власність – базарний візок, вщент наповнений старими газетами, пляшками, алюмінієвими бляшанками і якимсь брудним одягом. Усю цю пишноту вінчала потерта табличка з проханням матеріально допомогти нужденному.
Поряд влаштувався невеликий песик, настільки ж брудний і занедбаний, як і його хазяїн. Він був такий худий, що запросто міг прислужитися у якості анатомічного посібника. Тваринка зіщулилася на пачці газет, прив'язана мотузкою до візка. Напис на нашийнику свідчив: «Я просто пес».
Побачивши перехожого, він радісно закрутив кудлатим хвостом. Флоріан підійшов ближче й простягнув йому руку, яку тварина відразу взялася облизувати. У повітрі висіла жахлива суміш зі смороду немитої людини і застарілого перегару, тож юнак мимоволі затамував подих. А жебрак тим часом заходився перевертатися з боку на бік – схоже, прокидався. Відкритий у позіханні рот продемонстрував залишки гнилих зубів, що виділялися на тлі яскраво-лілових губ.
Чоловікові було близько шістдесяти. Серцевий приступ не зміг звести його в могилу, але про роботу довелося забути. Усміхнена дружина завжди його підтримувала, але з її смертю в житті почалися серйозні зміни, і не на краще. Остаточну крапку поставила пожежа в будинку, що позбавила старигана власного житла. Саме так він став мешкати на вулиці, опинившись на соціальному дні.
Доки жебрак намагався сісти, Флоріан отримав можливість більш детально його роздивитися. Він був гладкий, огрядний, три його підборіддя звисали одне над іншим. Неозброєним оком можна було помітити, що він полюбляє добряче хильнути.
Чоловік був одягнений в синтетичний комбінезон, який спочатку, мабуть, мав яскраво-зелений колір, а зараз був швидше бурим. Під комбінезоном – брудний дірявий светр блідо-коричневого кольору в плямах від вина.
– Я голодний, – перш за все повідомив безхатько, кхекаючи і роздивляючись навкруги.
– Чому б вам не знайти роботу? – запитав Флоріан. – Тоді ви не будете голодувати.
– Навіть не знаю… – промимрив у відповідь чоловік, а після невеличкої паузи додав: – Я колись мав роботу, але втратив її.
– Як це сталося?
Старий зітхнув і розповів, що раніше не пив і працював ветеринаром, але інфаркт, смерть дружини й пожежа в будинку призвели до його сьогоднішнього жалюгідного становища. Потім він трохи почекав, і додав:
– Мені здається, мій будинок хтось підпалив.
– Це жахливо, – співчутливо сказав Флоріан.
– Я дуже голодний…
Бездомний став скиглити, обійнявши себе за плечі, а песик заходився підвивати.
– Що заважає вам десь підробляти?
– Я… – жебрак збився на невиразне бурмотання, і знову вимовив: – Я слабкий і голодний.
Флоріан все ще гладив песика. Очі в того були великі, вологі і чомусь вдячні. Потім він тицьнув чоловікові в руку двадцятку і рушив геть, не озираючись.
Центр міста. Уздовж вулиці – візки з морозивом. Кожному десятому покупцеві продавець з паперовим ковпаком на голові урочисто дарував кульку, наповнену гелієм. Кілька кульок, що вирвалися на свободу, літали над будинками.
У прозорих вітринах яскравих крамниць весело блищало сонце. За склом застигли у неприродних позах строкато одягнені манекени. За іншими привертали увагу відвідувачів багатошарові торти, суперсучасні телефони, трендові наручні годинники, коштовні сережки і браслети.
Тут життя справді вирувало. Люди на сповнених зупинках чекали на сповнені автобуси. Одні кудись поспішали, інші поважно походжали вулицями, роздивляючись одне одного. На кожному кутку на перехожих чекали їжа і розваги.
Але серед яскравих фарб, якщо придивитися, можна було знайти темні плями – як-от той безхатько у провулку. Босонога бабуся на сходах, оточена брудними сумками. Хлопчик на колінах з протягнутою рукою й соромливо опущеною головою. Дві безпритульниці років дванадцяти, з цигарками за вухом і хижим виразом обличчя, що раз у раз хрипко реготали.
Пробігаючи поглядом навколо оперного театру, Флоріан зупинив його на безхатній дівчині. У її ніг стояв стаканчик з-під кави. Вона граційно влаштувалася на сходах, мала густе волосся і здалася йому досить привабливою.
Хлопець пошукав у кишені дрібні гроші і з посмішкою підійшов до незнайомки. Доки він долав десяток кроків, що розділяли їх, йому вдалося роздивитися чисте молоде обличчя, але потім вона схилилася, розглядаючи щось на колінах.
«Навряд чи цій юній особі виповнилося вісімнадцять, і вже в такому жахливому становищі в суспільстві», – подумав він і похитав головою.
Помітивши, що вона вже не сама, дівчина подивилася нагору, на Флоріана. В її очах не було ані краплі посмішки. Серйозна, зосереджена… Йому захотілося допомогти бідній малій, і він зі словами: «Нехай щастить!» – кинув у її стаканчик десятку.
А потім помітив ошелешений вираз обличчя дівчини. І раптом почав зауважувати деталі, на які раніше просто не звернув уваги. Вона сиділа з книгою, на сумці, що лежала поруч, була намальована емблема університету, а купюра, яку він великодушно пожертвував симпатичній жебрачці, плавала в недопитій каві, поступово поринаючи на дно…
Запанувала вражена мовчанка. Секунди тривали нескінченно довго. Студентка дивилася на свій стаканчик, наче не вірячи власним очам.
– Агов, ти що, з глузду з’їхав?! – нарешті вигукнула вона.
– Вибачте, я не знав… – ніяково пробурмотів Флоріан, намагаючись опанувати своє хвилювання. – Не знав, що там кава!
Обірвавши себе на півслові, він поспішив геть.
Строфа (6)
Зніяковілий, Флоріан майже біг. Ноги наче самі несли його геть – якнайдалі, туди, де немає людей, яким він може зашкодити своїм раптовим поривом до благодійності. Юнак ішов, але за ним чулися наполегливі кроки. Хтось наздоганяв його і кричав:
– Стій, зупинися! Ти забув десятку. Агов!
– Вибачте, – нарешті озирнувся Флоріан. – Розумієте, я не помітив, що там кава…
– Гаразд, гаразд! З ким не трапляється. Випустив з рук, а тепер просто візьми її назад.
Вона простягнула йому мокрий папірець, і Флоріан швидко сховав його до кишені. На джинсах відразу проступив вологий слід.
– Безглуздо вийшло. Мені здалося…
– Що? Що я там фокуси демонструю і збираю гроші з перехожих?
– Це було б кумедно. Але я подумав про інше…
– То тобі здалося, що я безхатько? – Вона питально підняла брови.
– Швидше, жебрачка.
Флоріан намагався говорити жартівливим тоном. Йому, як і раніше, було ніяково.
– Тоді міг покласти гроші біля мене. Я не просила псувати мені напій.
– Дозвольте в якості компенсації пригостити вас іншою кавою?
Він посміхнувся. Незнайомка все ж була дуже гарненька, вдягнена у яскраво-червоний джемпер з білим коміром, картату спідницю і гетри до колін. Дві коси грайливо спускалися на груди. А підбори туфельок задерикувато вицокували, доки вона наздоганяла його. Молодість була її найкращою прикрасою.
Дівчина, удавано замислившись, торкнулася підборіддя.
– А якщо не дозволю? – запитала вона, теж посміхаючись.
– Тоді я це зроблю без вашого дозволу.
– Припини нарешті мені «викати»! Давай на «ти». Аврора Герда, – вона простягнула руку.
– Як мені називати тебе? На перше або друге ім’я?
– Як тобі заманеться. Але мені більш звичне перше.
Йому подобалися люди, яких батьки нагородили двома іменами. Це давало можливість обирати, як зватися: Аврора або Герда. Сам же він завжди був Флоріан. Без варіантів.
– У тебе досить мужнє ім'я! А я Флоріан. Будьмо знайомі.
– А твоє жіночне, – вона грайливо штовхнула його в плече. – Наче квітка. Але досить незвичайне. Ти, напевно, не тутешній?
– Чому ж? Ще мій дід тут мешкав, усе життя.
– Усе життя – це дуже довго, – підсумувала дівчина й засміялася.
Уздовж вулиці розташувалися не лише таці з морозивом. Люди у фартухах з фірмовими емблемами різних закладів пропонували перехожим сувеніри, квіти, ягоди, а також напої, у тому числі й кавові. Неподалік знаходилася і одна з кав'ярень Флоріана.
