Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
Однак і ці обставини аж ніяк не можна вважати визначальними в його кризі. Усе це були швидше наслідки: млявість письма найчастіше свідчить про почуттєве спустошення, а смерть обов’язково вдирається туди, де не вистачає любові. Тож ніхто, крім самого Артура Пепи, не міг знати, що все це з ним відбувається саме через втрату любові. Або – якщо останнє сполучення слів здається надто голосним – через дедалі відчутніше збайдужіння до колись коханої жінки. Або – і цього Пепа боявся найбільше – через втрачену здатність до любові взагалі. Так, це було передусім поступове згасання його сексуальності, хоч іноді принагідно зауважене миготіння всіляких вуличних стегон і сідниць ще могло розворушити в ньому колишнього сперматозавра. Того самого, котрий цілком ще недавно, за куди кращих часів, напритягавшись досхочу в цілоденному вільному плаванні електризуючих поглядів, помахів, опіків, надихавшись весною, вином, парфумами та секретами секрецій, міг тієї ж ночі так щедро все це віддати, що Рома Воронич, його жінка і найкраща з коханок, майже непритомніла.
Вона була старша від нього на не цілих п’ять років, але це не могло мати ніякого значення тоді, в мить їхнього першого зближення.
Усе почалося з виставки літографій у музеї старожитностей. Вони мали щастя жити в місті, де подібні акції просто необхідні, щоб час від часу трохи розтрусити навколишню гнітючу застиглість. Артур Пепа не надто розумівся на особливостях літографій, зокрема, кольорових (а була виставка саме кольорових літографій), однак не прийти він також не міг – хоч би й з огляду на неминучу при таких оказіях пізнішу пиятику за участю цілої армії мандрівних комедіантів. («Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти», – скаже він їй щойно через кілька років, у ліжку, щасливий від знемоги, тримаючи ледь заспокоєну долоню на її слизькому від любощів животі. Вона зрозуміє, що йдеться саме про ту виставку, бо відповість: «А я збиралася зазирнути лише на п’ять хвилин, там було кілька знайомих»).
Хоч, може, то й не була виставка літографій у музеї старожитностей. Може, виставка механічних годинників у музеї патанатомії? Чи якийсь перформенс із Пластиковою Рибою та ртутними термометрами? Зараз це не має значення для нас. Зараз це вже майже не має значення і для них.
Але тоді, обганяючи на вузьких дерев’яних сходах якусь молоду жінку в плащі і намагаючись не наступати на п’яти малій дівчинці, яку вона провадила за руку, Артур Пепа змушений був пригальмувати, аби вхопити згадану жінку за лікоть. Історія зламаного на сходах каблука мусила дістати продовження: відчуваючи себе дещо пародійним пажем зневаженої черню королеви й необережно дихаючи в лице врятованої дами химерною сумішшю спожитих щойно перед тим пива, кави і коньяку, Артур Пепа взявся за пошуки головного героя виставки («Тільки не йдіть, я зараз, я зараз…» – це до неї, а сам сходами суньголов у виставковий натовп, з якого врешті таки вигріб свого найдорожчого приятеля Фурмана з його золотими запонками і руками); того вечора Фурман як господар акції мав на собі позичений в опері фрак, що не завадило йому, бувши героєм і також напідпитку, озброїтися музейним молотком і цвяхами та відновити зламаний каблук на – хай вже там! – золотому черевичку незнайомої пані Незґраби. «Маєте», – врочисто заявив Фурман, по-шевськи і трохи по-шефськи випльовуючи з вуст зайвого цвяха, за що був поцілований у щоку, а Пепа, щоб не втрачати ініціативи, куртуазно попросив дозволу одягнути мештик на ніжку (музей старожитностей! клавесини! ґалантне свято! рококо! охохох!), звичайно ж, малася на увазі її ніжка, хоч він і не дозволив собі сказати «дозвольте, я взую вас» – як би йому не свербів язик. «А це Коля», – чомусь повідомила вона, вказуючи на дівчинку і нервово сміючись. «Коломея Воронич», – урочисто виправила малеча, натискаючи на «р» посередині свого прізвища так, аби з нього вийшло принаймні «ррр». Обидві були в однакового крою плащах з різницею, зрозуміло, лише у розмірах, і мали страшенно подібні зачіски. Тому нетверезий Артур Пепа подумав, що перед ним фея зі своєю ученицею. «І все ж я випив би звідти шампанського», – кивнув він на мештик. «Добре, мене там чекають», – запевнив розумник Фурман і вчасно розтанув, золотий.
І коли через якихось десять хвилин вони уже йшли Ринком шукати своє шаманське шампанське (часи не надто сприяли таким ідеям, був саме аґонізуючий комунізм і нестерпний у квітні дощ зі снігом), отже, коли черговий порив несамовито-фатального вітру вирвав у неї з руки парасольку і вона чомусь кинулась її ловити, чаплино переступаючи бруківкою на тих-таки каблуках, до того ж без жодної надії на успіх, позаяк парасолька й без того була вкінець поламана, отже, саме тієї хвилини Артурові Пепі здалося, що ця фея вже давно в опалі у всіх на світі вищих сил, що їй не ведеться в житті аж так добре, як звичайно ведеться феям, що їй радше зле ведеться, що він хотів би для неї що-небудь зробити, інакше йому самому капець.
От що у найзагальніших рисах він мав на увазі, коли через пару років вишептав у ліжку своє типове для закоханих «Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти». Бо того вечора він таки дійшов.
Рома Воронич вела практичні заняття з німецької і була молодою вдовою. Одного разу вона вийшла заміж за певного етнографа родом з Коломийщини. Суттєво від неї старший, він саме шукав за якоюсь львів’янкою, щоб дати лад особистому життю, чималій колекції сардаків і витинанок, а також усе дошкульнішій холостяцькій виразці шлунку. «Пане Воронич, ви себе знищите, – казали йому турботливі ентузіастки незамулених джерел краси народної, – вам належиться стала жіноча опіка!» Але всі вони поприкушували язики, коли одного разу пан Воронич заявив, що одружується. І справді, це був дуже нерівний шлюб, навіть прихильниці його пшенично-опушених і опущених вусів це визнавали. Що спонукало Рому зв’язати своє життя (ну так, зав’язати собі життя, саме той випадок!) з цим неохайним старіючим чоловіком, з його кашлями, жовтими зубами й кальсонами, з його медаллю відмінника народної освіти, з його коломийками, записаними хімічним олівцем в учнівських зошитах, і з його – що правда, то не гріх – прикрим запахом від шкарпеток, – цього вам не скаже ніхто. Залишається вірити більш ніж сумнівній і типово львівській чутці про те, що подвижник краєзнавства та етнографії був насправді мольфаром, котрий, застосувавши весь арсенал своїх таємних засобів, зумів підкорити волю недосвідченої і схильної до фантазій ідеалістки.
Як би там не було, але через рік спільного життя в них навіть народилася дочка, остаточно перекривши Ромі всі можливості до відступу і зацементувавши родинний статус-кво. Наступні часи (якась там чергова вічність) минули у відпиранні пелюшок і тих-таки кальсонів, хоч до певної міри і у вистоюванні передсвітанкових черґ за дитячим харчуванням. Я вже мовчу про всілякі дієтичні штуки і фармацевтичні трунки, здатні присипляти чоловікову примхливу виразку. Котрогось ранку Рома Воронич ніби отямилася зі сну і, дивлячись на себе у дзеркало, подумала так: «Мені двадцять вісім років. У мене поганий колір шкіри. Життя закінчилося». І виявилося, що цього було достатньо – тільки подумати, тільки сформулювати, тільки попрохати. Достатньо, щоб того ж вечора його не стало. Хтось вищий за нього просто дмухнув – кульбабин пух снігом закружляв над старим Львовом, двоє перебраних підпилими роботягами ґебістів узяли його попід руки на трамвайній зупинці і, дещо перестаравшися, штовхнули долілиць на рейки. Трамвай загальмувати не встиг – напевно, старий не був ніяким мольфаром.
По ньому в їхньому двокімнатному й без того тісному помешканні лишилася велетенська колекція, що її Рома, подолавши перші місяці пронизливої порожнечі, з часом намагалася порозпихати по музеях. Вона й без тих сардаків не дуже давала собі раду з предметами. Однак до настання нових, ліберальніших часів музейне керівництво не надто охоче йшло їй назустріч, завжди посилаючись на невирішеність проблеми з фондами. Щойно під кінець вісімдесятих усе відмерзло, іменем збирача скарбів народних Воронича було навіть урочисто названо якийсь науково-практичний кабінет писанкарства, але залишки наскладаних ним раритетів у вигляді всіляких інкрустованих шкатул, топірців та розібраної кахляної печі ще довго і дратівливо нагадували Артурові Пепі, що в цьому домі жив колись інший господар, чи то пак навіть ґазда, що він тут ходив, кашляв, підв’язував до живота гумову грілку, випорожнювався і – неминуче – спав у тому самому ліжку з тією самою жінкою. Ця думка, щоправда, привносила до їхнього з Ромою сексуального взаємонасичування певний мотив заборонності, ба навіть гріховності, від чого їхні стосунки робилися поривнішими, насолоди гострішими, а падіння солодшими. Було так, наче той міг щохвилини повернутись і приловити їх на гарячому. Було так, наче їм відведено не надто багато часу і всього треба встигнути.
