Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
Отже, підлітки відстають і лишаються на своїй зеленій заплавній смузі. Їм не можна на той бік Річки, але й до лісу їм теж не можна. І так вони тут існують, поміж двома забороненими теренами, на вузесенькій ділянці між страхом учорашнього і страхом прийдешнього.
4
Щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що в нього буває серце. Усе починалося нічними пробудженнями, коли він раптово опинявся сам на сам із в’язкою чорною пусткою, наполовину занурений у розшарпані рештки сновидінь. Інша половина була цілком свідомою своєї підвішеності в тут-і-тепер, але від того не легшало. Самому собі він вирішив це пояснювати алкоголем. І справді, клята тахікардія відразу давалася взнаки після особливо довготривалих карнавалів і джемів з ходінням на голові та перетасовуванням безодень. Вистачало рішуче стартувати пополудні (два по сто, томатний сік, що-небудь), набрати справжнього розмаху ввечері (oh show me the way to the next whisky bar [3]) і врешті остаточно застрягнути на першій-ліпшій крапці аж до світанку, з розгону добиваючи залишки в усіх пляшках і розпотрошуючи всі сигаретні пачки (хто біжить по нон-стопах, я?) – так, вистачало вчергове пройти всіма цими нон-стоп етапами, як наступного дня із залізною неминучістю поверталося воно. Хтось бачив, як одного разу він знепритомнів у кав’ярні, як сигарета впала у філіжанку з кавою, як зі скреготом – металевою ніжкою по ковзькій підлозі – від’їхав убік стілець. Сам він цього не бачив, провалившися на кілька хвилин у самоту та ізоляцію, на дно суцільного тьмяніючого рябіння й монотонного дзвону (невже й там буде так само, думав він потім, невже лише тьмяніюче рябіння і монотонний дзвін?). Так, тоді це стало очевидним, ніби піт, що залив його, як тільки попустило.
Щиро кажучи, випадок у кав’ярні був не перший. Настільки, що Артур Пепа починав звикати і навіть любити ці стани – з тією ж самовідданістю, з якою кидався назустріч запаморочливому зміщенню емоцій при переходах із тверезості у сп’яніння. Щось таки було в цьому раптовому обриванні розшалілого серця, в його трепетному підкочуванні кудись під горлянку, в цій залізній долоні, що не без птахоловної вправності полюбляла стиснути його й не пускати. «Добре, що сталося саме так, – іноді переконував він себе. – Тепер я принаймні знаю, що мені випало. Раптова зупинка серця – не такий вже й поганий варіант, могло бути щось набагато повільніше й нищівніше». По цьому він перебирав у пам’яті деякі інші варіанти: розростання в тілі якихось амебно-безформних пухлин, метаморфози з імунодефіцитом, жахне й ганебне відмирання м’язів або невблаганне западання у вегетуючу прірву Альцгаймера – ні, його жереб мав абсолютно кращу перспективу. Хоч іноді, розпізнаючи серед ночі, десь між другою й четвертою, невідворотне повернення аритмії, він усе ж боявся. Він боявся, що його серце певного разу не витримає й розірветься – і не тому, що воно мало б не витримати й розірватись, а від страху, що воно може не витримати й розірватися. Іншими словами, він боявся боятися.
Думки про смерть є незаперечною ознакою життєвої кризи, це зрозуміло. Артурова криза передусім могла бути пояснена тією небезпечною віковою смугою, до якої він наближався. Однак ця смуга не приходить сама по собі, вона взагалі нічого сама по собі не означає.
Натомість було кілька оглушливих видавничих провалів, що трапляється завжди і з усіма улюбленцями публіки в мить, коли їхнє вільне і радісне плавання перестає бути виключно їхньою внутрішньою справою. Усвідомлення того, що від тебе увесь час чогось чекають, цей любовно-нетерплячий і неперервний тиск іззовні змушує квапитися і втрачати себе. У випадку з Артуром Пепою найгірше було навіть не те, що впродовж останніх кількох років він сподобився рекордної кількості неґативних рецензій на кожен свій опублікований жест (а творчість була для нього передусім і загалом жестикуляцією). Усе це ніщо, поверхня, тимчасовий накип, усе це, зрештою, лише прояви дивної любові наївняків, заздрісників та дрібних інтриґанів, ставив їх на місце (як йому здавалось) Артур. Однак було й інше: втрата задоволення від писання. Найпростіше пояснити її тим, що, як усі нарциси, він хворобливо потребував захоплення і визнання. Без них Артур Пепа позбувався легкості. Він переставав подобатися самому собі, й це відбивалося на написаному. Іншими словами, щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що він не любить писати, що насправді він просто ненавидить це заняття, що письмовий стіл неухильно перетворюється для нього на місце жахних психічних тортур і пекучого сорому з приводу всього, що остаточно лишалося на папері. Часом він затинався вже на другій фразі, часом навіть на першій, не в змозі рушити далі і якось цього позбутися, вигнати з себе цього демона недорікуватості. Іноді наслідком його несамовито виснажливої тригодинної війни з однією-однісінькою фразою залишалося що-небудь на кшталт «Весна спричинює тимчасове псування шкіри в жінок». Хоч іноді він ще бував задоволений собою, написавши «Його дурнуватий мозок розлетівся на всі боки, ніби пташине лайно». Можливо, залишав він собі натяк надії, я став писати тяжче, бо краще? Можливо, писання справжньої літератури і є зануренням у тортури, кривився від недоречної падлюкирими. Якби я міг не писати, то робив би коло землі, не стільки цитував, скільки перекривлював когось іншого, від чого все товариство заходилося реготом. Вони розумілися на цитатах. Вони й на ньому, Артурові Пепі, розумілися.
Безумовно, він перебільшував суспільну увагу до власної особи та й просто зацікавленість нею. Насправді мало кого обходило, що цей сучий син там собі пописує, тож увесь болісно спрямований на себе ззовні енергетичний прес Артур Пепа радше уявляв, ніж відчував. Зрештою, яка там в біса література з її надутою цеховою дріб’язковістю! Яке там в пизду служіння слову! Ішлося про куди реальніші й вагоміші речі.
На тридцять сьомому році життя Артур Пепа раптом зауважив, як навколо нього починає кружляти, вальсуючи, смерть. Це з’явилось у ближньому, осяжному дотиком простягнутої руки, колі: вмирали й гинули якісь родичі, знайомі, знайомі знайомих, тож необхідність відвідувати похорони, виносити труну, покладати вінки, хреститися на поминках ледь не по двічі на місяць, не могла не паралізувати якихось визначальних центрів його – ну пробачмо ж йому! – примхливо-вразливого «я». З її, смерті, боку це було тим мерзенніше, що нагадувало елементарну розправу за допущене Артуром Пепою в ранній молодості вільнодумство. Колись, у дні котроїсь там приголомшливої весни, коли вона ще не вміла псувати шкіру жінок, Артурові майже несвідомо написалося безвідповідальне й патетичне «Ані слова про смерть. Це всього тільки форма // з вічним змістом: життя і джмелі і роса». І смерть йому цього не забула, кинувши, мов зарубку на дерево, своє за базар отвєтіш.
Таким чином, вона підсунула йому свій тридцять сьомий рік, вінцем якого стало вбивство близького товариша, відкритого до будь-яких карколомних (дослівно) авантюр газетяра-пролази, викинутого на всій швидкості з пасажирського поїзда десь між Здолбуновом і Києвом (пиятика в купе, куріння в тамбурі, випадкові попутники-спільники, політ між іскрами, карколомність). Артур Пепа майже нічого не знав щодо проваджених загиблим усіляких репортерських розслідувань, але час до часу міг здогадуватися про їхню ризиковану напругу. Тож коли через місяць-другий після того, що сталося, представник органів правопорядку заспокоїв присутню на прес-конференції громадськість з приводу того, що дане вбивство не має нічого спільного з професійною діяльністю потерпілого, перепрошую, вбитого, Артур Пепа й собі підписався під якимось крикливим листом протесту, дві третини слів у якому гнівно надувалося великими літерами. Однак що там усі ці листи чи підписані сп’яну конвенції – суттєвішим було переповнення його внутрішньої чаші. З моменту, коли ризикований приятель полетів назавжди у свою завагонну, розмазану рейками і стовпами ніч, Артур Пепа усвідомив: щось минулося безповоротно, золотих часів більше не буде, попереду загущення темряви й холоду.
