Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
2. Однак значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не повинна сприйматися як підстава для того, щоб зробити жорсткішим покарання, що, на жаль, нерідко спостерігається на практиці. Історія боротьби зі злочинністю в нашій і багатьох інших країнах свідчить про те, що жорстокість покарання не дає бажаного результату. В багатьох випадках жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить самого засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а неминучістю, своєчасністю, справедливістю і невідворотністю застосування за кожний вчинений злочин. Слід зазначити, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачене альтернативне з позбавленням волі на певний строк і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань (ст. 51 КК) і санкціях за значну кількість злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.
Усе це дає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призначити покарання з дотриманням вимог і положень ст. 65 КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів. На це орієнтує судову практику і Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 22 грудня 1995 р. № 22. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого ним злочину.
Покарання завжди має застосовуватися з додержанням двох важливих напрямів, властивих каральній політиці: 1) застосування суворих покарань до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини, а також до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп;
2) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої або середньої тяжкості.
Поєднання цих напрямів знайшло відображення в новому КК і має бути реалізоване в діяльності судових органів.
3. Покарання — це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль в охороні найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.
Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз цього поняття, а також статей 1, 2 і 88 КК дає можливість виділити основні ознаки покарання, які визначають його соціальний та правовий зміст і відрізняють цей вид державного примусу від інших. Такими розпізнавальними ознаками є: визнання покарання найбільш суворим заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Воно примушує винну особу до законослухняної поведінки; застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, тому що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку (див. коментар до ст. 2 КК). Отже, воно є логічним юридичним наслідком злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини такі, як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 47, 48 КК; звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97, 105 КК); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84 КК є винятком і можливі лише за наявності достатніх для цього підстав. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою; покарання — це визначений у законі (ст. 51 КК) вид державного примусу, застосування якого можливе лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру; покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. У цьому проявляється така його властивість, як кара, що робить покарання найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі чи позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і різного ступеня моральні страждання — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари як ознаки покарання завжди повинен відповідати тяжкості злочину; покарання засудженого завжди виражає негативну оцінку з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що містить конкретну міру покарання і виноситься судом від імені держави. Таким чином, з точки зору кримінального закону і моральності, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила; покарання завжди має особистий характер, тобто призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки щодо особи, винної у вчиненні злочину. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів; покарання винної особи за вчинений злочин тягне за собою судимість (див. коментар до ст. 88 КК). За своїм змістом судимість — це певний правовий статус засудженого, який пов’язаний з різного роду правообмеження-ми та іншими несприятливими наслідками, протягом визначеного в законі строку. Судимість зберігає певні обмеження прав засудженого навіть після відбуття ним покарання і визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину. Все це визначає судимість як самостійну ознаку покарання.
4. Мета покарання — це те, чого прагне досягти держава, застосовуючи його до особи, що вчинила злочин. У частині 2 ст. 50 КК мета покарання чітко визначена. Це:
1) кара як відплата засудженому за вчинене діяння;
2) виправлення засудженого;
3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб. Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно для захисту суспільства і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому. Визнання кари метою покарання не зменшує кари як суттєвої властивості (ознаки) будь-якого покарання. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Але їм притаманні і деякі особливості. Кара як органічна властивість покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але і у санкції статті й відповідній нормі Загальної частини КК, де описані характерні його ознаки. У такій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й значною мірою забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Однак кара як мета виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид і строк покарання, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, яких зобов’язаний зазнати засуджений у відплату за вчинений злочин. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Мета кари здійснюється завжди при застосуванні будь-якого покарання.
Досягається мета кари не тільки виконанням покарання. Здійснення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Саме призначення покарання завдає засудженому суттєвих моральних страждань, ганьби і сорому, що є невід’ємними складовими здійснення кари. Воно надовго залишає сліди в його свідомості і водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед потерпілим і суспільством. Необхідно враховувати і те, що сам факт призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує почуття справедливості потерпілого і суспільства.
